Сестра-альбертинка Єроніма: “Під час карантину у дорозі до безпритульних ми пройшли пішки цілий Львів”

Окрім щоденного служіння безпритульним: приготування для них їжі, надання першої допомоги, прибирання у оселях бідних людей, сестри альбертинки працюють зараз над спорудженням Дому для самотніх безпритульних жінок імені Йоана Павла ІІ, який буде екуменічним. Як живуть сестри альбертинки у Львові? Чим можна допомогти у будинку для безпритульних жінок і яким він буде? А також про служіння найбіднішим в умовах карантину, спілкуємося із с. Єронімою Доротою Кондрацькою зі Згромадження Сестер Альбертинок.


Сестро, розкажіть про Згромадження Сестер Альбертинок і його львівські сторінки?

Засновником нашого Згромадження є брат Альберт (Адам Хмельовський), який був пов’язаний зі Львовом. Наприкінці Другої світової війни, сестри мали 14 будинків. Вони працювали у притулках для убогих, у будинках для дітей з інвалідністю, для дітей-сиріт, вчили дітей їсти варити, шити, щоб така дитина, коли піде у життя, то мала такі вміння корисні.

У 1945 році сестри виїхали у Польщу. 1 листопада 2017 року, ми знову повернулися до Львова. Це було 125 років, відколи перші наші сестри приїхали до Львова, це був 1892 рік. Наш Орден виник у 1891 році, а вже за рік брат Альберт висилає своїх сестер і братів до послуги до Львова. Брати альбертинці приїхали раніше, і мають наразі притулок для безпритульних чоловіків, розрахований на 40 осіб.

У нас є ідея побудувати аналогічний будинок для безпритульних жінок. Вже є і проєкт, і проводяться роботи по закладенню фундаменту, але складності є з формальностями, бо на все треба мати дозволи і зупиняється ця будова. Хотілося би, щоб вона якнайскоріше постала. Такий дім є дуже потрібний тут, особливо ми це відчуваємо у часі пандемії. Є багато людей, які приїхали сюди на роботу і їх застала ця пандемія, і вони просто зараз живуть на вулицях, і не знаєш, куди їх скерувати. У братів альбертинців вже є “цілий комплект” у будинку для безпритульних, вже місця немає. І застала їх ця падемія і вони живуть на вулицях. Це буде такий будинок для безпритульних жінок і матерів з дитиною, бо таких жінок є багато у Львові.

Яку саме допомогу надаватимете у будинку для безпритульних жінок?

Це буде такий будинок, щоб помогти жінці наново віднайти свою гідність. Бо дуже часто така жінка вважає, що вона є ніхто, нікому непотрібна. Вони почуваються гірше, аніж люди, які живуть у суспільстві. Ми хочемо, щоб така жіночка чулася безпечно. Щоб допомогти віднайти новий шлях. Часом людині багато не треба. Це на якийсь час, щоб вона могла знайти якусь роботу. Маємо широкий такий запит, але це буде залежати, це і індивідуальність, бо кожна людина є інша. Хочемо допомогти здійснитись мріям. Всі жінки мають різні проблеми і часом так як дитина вчаться ходити, але тримається легенько за пальчик. Так само і тут, треба навчити таку жінку ходити самостійно, але мати за нею нагляд. Щоб вона відчувала, що вона комусь потрібна, що на ній залежить якійсь людині. Я з досвіду праці своєї, з Польщі, бачу, що якщо хтось насправді хоче, щоб йому допомогли, то буде старатися і захоче змінити своє життя. Може це рідко буває.

Бо як хтось є з дисфункційної родини, то йому гірше. Але ця безпритульність тимчасова. Часом чоловік вигнав. Часом є переселенці. Вони раніше працювали, мали свій дім, гідно жили і вони втікають, шукають якогось місця. Не потрібно багато. Коли пройти біля такої людини повз, то вона буде скочуватися все нижче і нижче. Але є й такі, які використовують цю пандемію. Однак буває ситуація, що людина не потребує допомоги. Це помітно, хто є голодний, а хто спраглий. Ми також як бачимо таких людей, то ідемо і купуємо для них чи сосиску, чи воду.   


Як вдається залучати кошти на опіку над безпритульними?

Хотілося би подякувати львів’янам, які мають велике серце, відкрите на безпритульних людей. Уміють ділитися тим, що мають. І часом насправді: приносять люди, то якусь копійку, щоб ми мали за що купити продукти безпритульним. Бо ми працюємо, як волонтери, нам ніхто не платить за нашу працю. Просто живемо з того, що нам сестри дадуть з Польщі. Чи якісь пожертви тут. Ми живемо дуже скромно і ділимося тим, що маємо. Але Господь дуже турбується про кожну людину. Ми не голодуємо, маємо що їсти. І ділимося тим, що маємо. Часто буває, коли ми проходимо по базару, продавці дають нам продукти безкоштовно: то цибулю, то картоплю. Я не прошу, просто так хочу купити. І хай Бог усім винагороджує за їхню доброту, за те їхнє серце. На Великдень, наприклад, дуже багато людей відгукнулося.

Акцію організувало Консульство Польщі. Кожен охочий міг подарувати щось для святкового столу для безпритульних. Хто дав гроші для безпритульних, хто продукти. І ми все використовуємо, бо завжди та копієчка віддасться, не тільки на будову нового притулку, але й для убогих, які живуть на вулиці.

Дякуємо усім людям доброї волі, які допомагають нам. Ми кожного дня за них молимося. За них, за їхні родини. Хай Бог усім винагородить і всіх благословляє.

Чому цей притулок для безпритульних жінок буде саме екуменічним?

Тому що там не тільки будуть римо-католики, але кожна потребуюча людина. Коли ми йдемо до людей, не дивимося, якого вони віросповідання. Це людина. Це творіння Боже. І тому й проєкт екуменічний, бо для всіх конфесій. Не тільки для католиків. Буде й капличка, де можна буде прийти, помолитися. Коли ми розмовляємо з безпритульними, то бачимо, що вони мають насправді глибоке духовне життя. Прагнуть почути про Бога, особливо зараз, у цей складний час. І кожен може собі зайти на молитву, чи пороздумувати про Бога. Екуменічний, тому що є для всіх.


Чому притулок буде імені Йоана Павла ІІ?

Бо цьогоріч є 100-та річниця від дня народження св. Папи Йоана Павла ІІ. І він також був дуже пов’язаний з братом Альбертом. 1949 року Папа Йоан Павло ІІ написав п’єсу про святого Альберта “Брат нашого Бога”.  І тому св. Папа для нас близький і рідний. Дуже часто він приходив до нашого Генерального Дому. Він був і в Україні, і у Львові, і був близьким для людей різних конфесій. І цей Дім для безпритульних жінок буде для всіх.

Можливо, не всі наші читачі знають про постать св. брата Альберта. Розкажіть трішки про нього, будь ласка.

Святий брат Альберт (Адам Хмельовський) народився у 1845 році біля Кракова. Він є для багатьох людей таким світочем і взірцем. Бо він був художником, брав участь у Січневому повстанні, був освіченим. Найкращий написаний ним образ – це Ісус у шатах, через які видніється серце, тобто відкрите для кожного.  І цей образ дуже сподобався Митрополиту Андрію. Цей образ є перлиною нашого Ордену.

Багато людей захоплюються цим образом, відчитується душевність брата Альберта, наскільки він був проникнутий Ісусом. Перед бр. Альбертом відкривалася життєва кар'єра , він умів добирати кольори дуже добре як художник. Але це все він покинув.

Ішов одного разу до ресторану, і побачив найбідніших людей по дорозі. Коли він побачив цих чоловіків, тоді подумав, що треба їм якось допомогти. Зовсім не думав засновувати Орден, лише допомогти цим людям. Не дуже його бідні і сприйняли, бо був елегантно вдягнений. Але коли разом з ними почав жити, то вони побачили, що він хоче для них добра. І бр. Альберт приніс їм образ Матері Божої Ченстоховської, який і до сьогодні є у кожній нашій каплиці і сказав, що ця Мати є вашою Матір’ю. У 1887 році з’явилося Згромадження Братів Альбертинців, а у 1891 році – Сестер Альбертинок. Наш Орден - має завдання служіння для найубогіших людей, до яких ніхто не йде, а ми приходимо. Для брата Альберта у найбіднішій людині є зневажене обличчя Ісуса Христа. Ми до сьогодні є Його руками, працюємо у будинках для літніх людей, дітьми з інвалідністю, у різних притулках для вбогих. Ми його харизму реалізуємо. 


Сестро, як знаходите у Львові тих людей, яким потрібна допомога?

У час карантину на вулицях не було людей майже. Ми ходимо насправді до бідних. В умовах пандемії дотримуємося усіх засобів дезінфекції. Але йдемо і несемо їсти найбіднішим. Під час пандемії ми постійно варимо їсти у нас вдома і несемо тим, хто не має змоги обслужити себе, наприклад, особам літнього віку, тим, кому важко пересуватись. А на вулицях нас часто ні про що не просять, а просять: “їсти!”, більше нічого, лише трошки їжі. Багато людей просто не мають за що їсти. І наш засновник брат Альберт часто казав, що людина, яка не є голодною, не пограбує, не зробить якогось зла. Спочатку було дуже тяжко нам працювати під час пандемії. Ми не боялися за себе, але боялися принести вірус комусь.

У трамваях могла їздити обмежена кількість людей, тому ми ходили пішки по цілому Львові. Виходили вранці, поверталися ввечері додому. Зараз вже є трішки інакше, всі звикли до карантину. Але бідні люди дуже вдячні, що ми не покинули їх. Ми робили найважливіше, не прибирали вже, але забезпечували найголовніші потреби, бо шлях пішки забирав багато часу. Але Господь дав нам, що ми щодня мали Богослужіння, не були самі. Ісуса прийняли до свого серця та йшли вже разом із Ним. І це давало нам силу і міць. І навіть в останніх днях, Він каже: “Не бійтеся, я буду з вами”. І це така радість з того, що ми робимо. Напевно, Ісус дає нам ці сили, бо звісно, коли приходимо додому, то трохи втомлені. Безпритульні люди відчувають безпеку завдяки тому, що хтось про них думає, хтось про них турбується. І завжди чекають. І це є теж така радість, що хтось на тебе чекає. І це дуже велике, це дар і щастя. Думаю, що для безпритульних ми також є підтримкою.

Розмовляла Оксана Бабенко, світлини надані сестрою Єронімою

Джерело: Духовна велич Львова