Сестра Серафіна: “Буває, що ми не бачимо у цьому житті Ісуса, а Він завжди поруч”

Опікується напрямком праці з дітьми  та молоддю на парафії зокрема сестра Серафіна Осідач з Згромадження Сестер Служебниць Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії РКЦ. Про богопосвячене життя, як велику пригоду дружби з Ісусом, силу простоти, а також карантинний секрет миру у душі, с. Серафіна екслюзивно розповіла “Духовній величі Львова”.  Додамо, що 2020 рік у Римско-Католицькій Церкві в Україні оголошено Роком молитов за покликання до священичого та богопосвяченого життя.
 

Сестро, розкажіть, як і коли Ви розпізнали покликання до монашого життя?

Вперше я познайомилась з сестрами в 1999 р., коли вони прибули до нас на парафію. Одного разу моя подруга попросила мене піти разом з нею до сестер, я погодилась. Тоді я ще зовсім не знала, хто вони, сестри, що вони роблять, чим займаються. І ось я мала гарну нагоду, щоб більше дізнатись про їхнє життя. Пам` ятаю, що коли повернулась додому, то поділилась своїми  враженнями з батьками, та сказала їм що теж буду сестрою, вони тільки усміхнулись до мене… 

Так рік за роком, минав час. А моєму серці дуже часто були  думки, щоб піти в монастир, посвятити своє життя Богу. Інколи це було сильніше відчуття, деколи слабше, був час коли взагалі я навіть не думала про монастир, мріяла мати сім`ю, чоловіка, дітей.
 Але у 2006 році, коли завершувала школу, я сказала батькам, що хочу піти до монастиря. Це було саме на Святвечір. У цей вечір не заведено сваритися, чи сперечатися, тому батьки сприйняли це моє рішення мовчки. Минали тижні, і лише через певний час батько запитав мене, чи я твердо вирішила. Я сказала, що так. Тато відповів: “Як постелиш, так і виспишся”. “Я буду стелити, я буду й спати. Не переживай, все буде добре”, – відповіла.

У січні того ж року я відвідала реколекції у сестер.Це був такий особливий час, тоді якраз Ісус промовляв дуже до мого серця, запрошував мене не боятись. Так скажу з такого імені як я вдома називаюсь з хрещення Мар’яна, якось мені в цей час було: «Мар’яна лишися».  І після завершення реколекцій, сказала монахині, яка їх проводила,про свій вибір життя для Бога. В березні я мала нагоду порозмовляти з настоятелькою, і ми визначили дату, коли я маю прийти.

Цей час, від березня до липня, був для мене дуже складний, багато що в ньому відбувалося. Були різні спокуси, щоб змінити своє рішення, я намагалась не піддаватись.6 липня 2007 року Божого, я переступила поріг монастиря Сестер Служебниць, в Лесьніци Опольській. І тут розпочалася моя велика пригода дружби та любові з Ісусом! 


На ваш погляд, якими рисами має володіти монахиня чи майбутня монахиня, дівчина, яка готується до цього? Зараз в римсько-католицькій Церкві є рік покликання. Поділіться з нашими читачами вашим поглядом.

У першу чергу, мені здається, простота. На що я звертала увагу, коли дивилась на сестер? Яка сестра ця є, чи вона  проста, чи з нею можна вільно розмовляти, чи вона є така сама, як ми, щоб можна було їй довіряти. Коли дивишся на неї і бачиш, що в ній Ісус, вона живе Ісусом і вона собі теж цього Ісуса дає. Я стараюсь бути для дітей, духовною мамою, щоб давати їм свою радість, свою любов, бути поруч і завжди мати час. Це те на, що я більше звертаю увагу.


Зараз, сестро, під час карантину, дуже багато людей замислюються над тим, де знаходити спокій, мир в душі, порозуміння з тими, хто поруч і з самим з собою.  Вважається, що  саме в монастирях люди знаходять очікуваний мир. Поділіться з нами своїм рецептом.

Я думаю, що це кожен теж індивідуально переживає цей час карантину. Це є важкий час, для кожного: як для сестер в монастирі, так і для людей, що мають свої сім’ї. Цей період багато чого від нас вимагає, але й дає нам час, коли можна над собою подумати, про те, що варто змінити у своєму житті, чи тим, які ми є,  наприклад, звернути більше увагу на своїх дітей. 

 Для мене, сестри, це є молитва, час на молитву ,більше аніж навіть зазвичай. Віра, віра і завжди мати надію. Буває,що ми живемо, а не бачимо у цьому житті Ісуса, а Він є. Часом ми буваємо такі сліпі. Ми його не відчуваємо, не бачимо. Ця пандемія не є збіг, не є просто так. Бог знає, що коли кому дати і в якому часі. Ми цього не вибираємо, не знаємо якби не було пандемії, якби закінчилось наше життя, не можемо цього сказати. Мені здається, Бог має свій план в цьому. Головне не піддаватися, мати віру і молитися. Молитись, хоч часом буває важко. Часом терпінням, самотністю, якщо це старші люди, які самі є, не мають нікого, жертвувати цим.  Ісус жертвую тобі це, Ти цим займись, я не можу нічого з цим зробити, але я вірю, що Ти маєш велику міць і можеш це зробити. Ти можеш зчинити великі чудеса. Просто сказати: «Ісусе, довіряю тобі». У цьому важкому для нас всіх часі, бо це не є для когось там, мені здається, що це є час важкий для всіх.


Сестро, теж для молоді, яка можливо ще десь сумнівається у своєму покликанні, не може для себе остаточно вирішити яким шляхом йти. Яку ви б дали пораду, як правильно розпізнати свій шлях? І як з рештою наважитись на це рішення?

Як на мене, давати собі час. Просити Духа Святого, щоб Бог дав мені пізнати. Так само як ми молимось про доброго чоловіка, а хлопці про добру дружину, так само тут: «Боже, дай світло Духа Святого, який покаже мені дорогу, якою дорогою покликання я маю йти». І просити відвагу. Зрозуміло, що сьогодні дуже важко прийняти таке рішення, піти в монастир і жити таким чернечим життям. Бракує відваги лишити все, ризикнути. Часом треба навіть спробувати. Десь побути з кимсь, поїхати на такі реколекції, з кимось порозмовляти з сестрою, священиком, щоб не лишатись самому в такому моменті. Дуже важливий момент в житті кожної людини, дівчини чи хлопця. Часом треба спробувати і піти до сестер запитати, чи можна до вас приходити, чи можна вам в чомусь допомогти. Наприклад, як я працюю з дітьми, то дівчина може собі прийти подивитися, помолитися з нами. Побачить навіть як виглядає наш розпорядок дня. Це часом ніби дрібничка, але для такої дівчини, яка шукає покликання, це дуже важливо.


Сестро, перенесено дату Світових днів молоді.  Саме під час цієї знакової події, багато молодих людей мали шанс ближче познайомитися, чи із духовенством, чи із богопосвяченими особами. Що порадите молоді, яка перебуває в пошуку свого покликання у такий період, коли є карантин від будь-яких зустрічей? 

Я б радила контактувати телефоном. Наприклад, така особа може мені зателефонувати, ми можемо розмовляти, ділитися думками, чи написати їх у повідомленнях.  Це можуть бути в такі моменти дуже різні думки. Часом сісти і посидіти, у такій тиші і нехай Бог сприймає всі мої думки, все, що в мені діється. Просто віддаю і кажу: «10 хвилин Ісусе, жертвую тобі в цьому намірі». Я не вмію молитись, бо я не знаю, що сказати, немає у мене іншої простої молитви, не вмію я нічого скласти. Але просто: ці 10 хвилин я жертвую Тобі, щоб Ти мене освітив. Що далі? Більш конкретних тут пропозицій не маю, щоб як допомагати у розпізнаванні такого покликання у теперішньому часі.

Розмовляла О. Бабенко
Записала Анна Мох

Джерело: Духовна велич Львова