«П'ята печатка» (Кіноклуб)

Угорський класик Золтан Фабрі знімає фільм за однойменним романом Ференца Шанти, майже не відступаючи від тексту. Події відбуваються 1944 року в Будапешті, після салашистського перевороту. Герої щовечора провадять спокійні бесіди в міському генделику, куди рідко заходить хтось незнайомий. Одного разу в їхню компанію потрапляє чужинець, і розмови набувають іншої ваги. Замість порожніх теревенів виникають гіпотетичні моральні ситуації, своєрідні тести для моралі героїв: що вони воліють вибрати – стражденне, але бідне і чесне буття чи життя тирана, який і гадки не має про муки совісті?Від теорії режисер переходить на рівень практичний, коли розповідає про життя окремих героїв. Один із них провадить розпусне життя, другому взагалі бракує сміливості для вирішення життєвих питань, а третій здається цілковито порядною людиною – моральні імперативи якої, однак, починають розхитуватися після певних подій.
Остання частина фільму найскладніша в емоційному плані, бо пропонує перевірити етичні закони героїв у реальності. Нацисти приводять персонажів «П’ятої печатки» до складних екзистенційних випробувань, мета яких – зламати людину. Усе це відсилає до новозавітних подій, коли катуваннями намагалися зламати Ісуса Христа, а пізніше – Його апостолів та послідовників: скривджені – блаженні, хоч і засмучені, бо вони втішаються вірою. Існує те, що перебуває за межею життя і смерті, і саме заради цього буває варто прийняти шлях, який веде до перетину цієї межі.
Робота Золтана Фабрі складна й різнопланова, тож у ній можна віднайти численні рівні інтерпретації. Наприклад, тут легко можна відчитати міф про Сізіфа, що його обіграв у своїй екзистенціалістській теорії Альбер Камю. Однак найбільш вагомий рівень – саме християнський, адже страждання головних героїв безпосередньо стосуються страждань кожного християнина за свою віру. Деякі фрази просто вибивають землю з-під ніг, вражаючи глядача безкомпромісністю: «Коли я виросту, то мене вб’ють. Але я ж іще не скоро виросту?» – питає дівчинка в одній сцені.
Ким і як мені краще бути – ось «гамлетівські» питання, що набувають дедалі більшого значення в кінокартині. Чи усвідомлення свого морального обов’язку приводить мене до його реалізації? Чи існують якісь критерії того, що мої вчинки правильні? Варіантів небагато: бути або святим рабом, або грішним господарем. Проте людина мусить зробити вибір і відповідати за нього до кінця життя – та й далі, перед Вічністю.
Максим Карповець
«Католицький Вісник», №6 (603)/2015