Єпископ Віталій Скомаровський: «Я дуже щасливий, що народився в Бердичеві і цим містом опікується Пресвята Діва Марія Бердичівська»

Ексцеленціє, цього року ви відзначаєте 30-річчя священицьких свячень. Чому ви є саме дієцезіальним священиком?

Дійсно, 27 травня цього року я відзначав 30-річчя моїх священицьких свячень, які отримав у 1990 р. у Ризі (Латвія). Наш курс був останнім, котрий там отримував свячення, тому що вже наступного року призначили єпископів в Україні, там же й відбувалися свячення. Ризька семінарія була однією з двох, які функціонували в Радянському Союзі (друга – в Каунасі). Різниця між ними полягала лише в тому, що в Ризі викладання велося російською мовою, а в Каунасі – литовською. Щоб вчитися в Каунасі, потрібно було знати литовську мову, а Рига була відкрита для кандидатів до священства зі всього Радянського Союзу. На моєму курсі разом зі мною свячення отримували, зокрема, отець Антон Гзель, який був німецького походження. Він народився в Таджикистані, а зараз працює в Єкатеринбурзі (Росія). Або отець Міхал Саполь із Білорусі, який зараз працює в Мінську. Також були священики з Латвії, України.


Коли я вступив до семінарії (це був 1985 р.), то здогадувався, що десь існують монаші згромадження, але фактично інформації про них не мав. Навіть якщо хтось був монахом, то в ті часи він навіть одягався як дієцезіальний священик, тому що ордени офіційно були заборонені. І якщо вони й функціонували, то у дуже глибокому підпіллі. Про деяких своїх співбратів із курсу, з якими ми разом жили, проводили майже весь час, я дізнався, що вони були членами орденів чи згромаджень, уже лише після свячень, коли фактично добігав кінця час існування Радянського Союзу. До цього така інформація була великою таємницею.


Хто для вас став прикладом доброго пастиря?

Моїм настоятелем був отець Аброзій Міцкевич, дієцезіальний священик, і він був для мене тим добрим пастирем, який давав мені приклад, мене виховував, біля якого я формувався і з ним формувалося моє покликання до священства.


Що найважливіше у витривалості у покликанні?

Колись на реколекціях у семінарії я висловив таку думку (і потім чув від того, хто став священиком, що це йому запало глибоко в душу), що Ісус Христос, кличучи своїх апостолів, казав їм «ідіть за Мною» і лише потім посилав їх проповідувати.


Священицьке покликання полягає в тому, що потрібно перебувати разом з Ісусом Христом, і з цього перебування священик має черпати силу для свого апостольського служіння. Тому, щоб витривати в покликанні, на першому місці повинне стояти спілкування з Ісусом Христом – що б не сталося в житті апостола. Взагалі це стосується кожного священика, проповідника чи того, хто служить Церкві – щоб не забути Ісуса Христа, не працювати для Нього, не перебуваючи з Ним. Перебування з Ним – це сила, з якої ми можемо черпати подальші сили для служіння.


Ви народилися в Бердичеві. Що для вас означають санктуарій у Бердичеві та ікона Матері Божої Бердичівської?

Для мене санктуарій з дитинства більше видавався «фортецею». Мені як для дитині були цікаві оборонні мури, бійниці, підземні ходи. Особливо тоді, коли він був закритий на ремонт. Його охороняв сторож, повз якого потрібно було прослизнути, щоб потрапити всередину і поблукати підземеллям. Моя бабуся завжди називала цей санктуарій кляштором. Лише згодом я дізнався, що це релігійна святиня, що тут існували монастир і санктуарій Пресвятої Діви Марії. Я дуже щасливий, що народився в Бердичеві і ним містом опікується Пресвята Діва Марія Бердичівська. Я дуже люблю своє рідне місто, цей санктуарій і відчуваю міцний зв’язок із ним.


Останнім часом ваше служіння пов’язане з Луцькою дієцезією. Чим воно особливе? Як ви переживаєте карантин?

Це невеличка дієцезія – спільнота, де працює 27 священиків і десь близько 35 парафіяльних спільнот. Великий плюс у тому, що ми маємо щомісячні дні зосередження для священиків та сестер. Це дало змогу легше переживати пандемію. Наші спільноти часом такі малі, що карантинні обмеження не відчутні. Коли в доїздову парафію в неділю приходить шестеро людей, то обмеження щодо десяти осіб не діють.


Взагалі це дієцезія з дуже багатою історією та традиціями. У нас є прекрасні святині, які дуже важко самотужки ремонтувати, але Бог благословляє відродження цих храмів. Існує жарт, що там, де є парафіяни, немає храму, а там де є храм, немає парафіян.
Саме на цих землях як у часи війни, так і після неї священики Луцької дієцезії зберігали вогонь віри. Вони прийшли в тоді ще Радянську Україну, де майже не залишилося священиків, і почали служити спільнотам. Після війни більшість із них були заарештовані, відсиділи в таборах по десять і більше років, але потім повернулися сюди працювати – на Житомирщину, на Поділля – туди, де були віряни.


Що б ви сказали тим, хто шукає власний шлях для реалізації свого покликання?

З досвіду скажу, що потрібно прислухатися до свого серця, до своїх мрій і бажань і сміливо йти цією дорогою. Тому що, мені здається, коли Бог нас кличе, це покликання, це бажання поміщає в наше серце, і там воно є. Його треба тільки відкрити, розпалити і сміливо йти за ним, тому що реалізація кожного покликання – чи то до життя в родині, чи до священства, чи до чернечого життя – вимагає прийняття важливих рішень, рішень на все життя. Не можна жодне покликання реалізувати половинчастими рішеннями. Тоді людина не матиме сил долати труднощі. А ці труднощі є в кожному покликанні, на кожній життєвій дорозі. Кожен шлях має свій хрест. І його несе кожен священик, кожна сестра, черниця, батьки, чоловіки, жінки. Але найважливіше, щоб це було моє покликання, щоб я його відкрив і реалізував.


Максим Железницький

Фото - особистий архів єпископа Віталія та КМЦ