«Вавилон XX»: останній фільм поетичного кіно

Традиція «поетичного кіно» не обмежується українським кінематографом: іще раніше П’єр Паоло Пазоліні використовував цей термін, говорячи про фільми таких майстрів, як Антоніоні, Бертолуччі, Ґодар.Перш за все поетичне кіно – це своєрідні мова та образна система. Цей напрям обирає для себе мову візуальної поезії: точні композиційні рішення, продуманий ритм, драматургію кольору й колориту. Таким фільмам притаманний вільний перехід від реального до уявного, стирання меж між реальністю й вигадкою, присутність міфічних персонажів у історичних подіях. Автори використовують численні поетичні засоби: символи, метафори, асоціації – щоби розгорнути глибший сенс твору.
Характерна особливість саме українського поетичного кіно полягає у яскраво вираженому світогляді, що випливає зі спорідненості з землю, яка годує людину. Тут присутні народна любов до рідної землі, вірність давнім традиціям, дотримання звичаїв та обрядів. Життя персонажів нерозривно пов’язане з природою та сільським побутом. І, звісно, усе це не обходиться без романтизації та поетизації'.
Іван Миколайчук виріс як актор на поетичному кіно, зігравши головні ролі у фільмах «Тіні забутих предків», «Камінний хрест», «Пропала грамота», «Захар Беркут» і «Білий птах з чорною ознакою». Тому зрозуміло, що свій авторський фільм він знімає в тій самій естетиці. Миколайчук виступив у ньому як співавтор сценарію, режисер, упорядник музики і виконавець однієї з головних ролей – сільського філософа Фабіяна. Те, що значну частину творчого процесу втілювала одна людина, певною мірою негативно відбилося на фільмі, особливо на звуковому супроводі. Утім, недосконалостей майже не помітно завдяки чудовій операторській роботі та акторській грі, яка в Миколайчука завжди була на найвищому рівні.
Події фільму відбуваються у вигаданому селі Вавилон під час перших років колективізації. Але історичність так глибоко схована за колоритом побуту, що це могли бути будь-які події, сенс би не змінився. Бо суть тут саме в побуті – яскраво національному, міфологічно-фольклорному та самодостатньому. Фільм відкриває глядачеві маленький самостійний світ, у якому є добре й жорстоке, мудре і смішне, гарне і відразливе. Стиль поетичного кіно, з огляду на контекст, у якому воно виникло, учить читати між рядками, дивитися крізь факти на саму суть: оцінювати персонажа не за його ідеями, а за рівнем його людяності; у подіях бачити не події самі собою, а їхнє значення.

Юлія Карпицька
«Католицький Вісник», № 16 (613)/2015