Хто ми без нас самих? Історія різдвяної листівки в Україні

Інтерес до того, аби обмінюватися листівками на Різдво, знову повертається у 2020-х в рамки українських різдвяних «ритуалів», адже живемо у часі змін. Ці зміни стосуються традицій комунікаційної та декораційної поведінки, зміни ставлення до свят та місця святкування у нашому житті. Колись ми бажали одне одному «за рік дождати», міряючи час не днями народжень, а саме роками від Різдва до Різдва.Ми всі разом переживаємо період прискореної ідентифікації через кожен із цих проявів. Хтось проходить його успішно, а хтось припиняє процес, піддаючись культурній прокрастинації — прагненню відсунути на потім ухвалення рішень щодо ідентифікації з власним українським.Ще пʼятдесят років тому було традицією і добрим тоном відсилати у середньому 30-40 листівок від однієї родини до усіх родичів та найближчих, аби привітати їх із Новим роком (в умовах СРСР вітання «З Різдвом» було політично некоректним), і підписували кожну вручну. Із часом різдвяні вітання трансформувались до телефонних дзвінків і славнозвісних вітань у Viber за допомогою блискучих гіфок із янголятами. Зміна традиції відбулась тому, що змінилися акценти комунікацій, які нам доводиться здійснювати на різних рівнях, і культура цієї комунікації змінилася.Культура листування сьогодні перетворила листівку з предмета спілкування на предмет памʼяті. Ця пам’ять може бути сентиментальною, емоційною, а може бути й професійним захопленням і являти історичну, культурну та соціальну цінність
Особливим ритуалом є не просто підписати, а й обрати листівку. Колективний талант українських ілюстраторів надає масу варіантів, які пропонують на вибір зразки, достойні перших позицій у Pinterest. А ще виріс споживач, який має смак та бажання смакувати гарний і вишуканий продукт. Все те, що було предметом мрії в декоративній і подарунковій культурі українця ще кілька років тому, сьогодні є реальним, тож наявність вибору породжує дилему принципу і цінності.Слід, однак, замість акцентувати на успіхах за увесь час незалежності, підкреслити успіх, який зародився доволі недавно. Постколоніальне «заглядання через паркан» і ледь не тотальне запозичення сюжетів та стилів із закордону поступово змінюється на споглядання власного історичного культурного спадку. Робота з автентичним матеріалом сприяє подоланню страху меншовартості та формуванню власного стилю, робить можливим той самий оригінальний творчий експеримент, про який мріють українські дизайнери, аби відчути себе самобутніми у стилі. Сьогодні можна з упевненістю сказати: вже зараз, на тридцятому році незалежності, наше прагнення як українців тримати звʼязок із нашим минулим перестало трактуватись як щось повʼязане із націоналізмом. Ми все ще стигматизуємо цю тему, але почали тверезо й осмислено дивитись на те, що було плодом роздумів на тему культури української родинної, святкової та міжкультурної комунікації, роблячи цей процес відкритішим. Ідея пришвидшити і здешевити комунікацію привела до появи листівки в Австро-Угорщині і набула популярності у період франко-пруської війни у Львові та на Галичині у 1872 році. Ми були біля першоджерел листівки — бо міжнародне затвердження кореспонденційна картка отримала лише 1874-го. У 1894 році листівка зʼявилася у Російській імперії — тоді дозволили відсилати й отримувати листи відкритого типу. Першою цілком українською листівкою вважають краєвиди Києва, які надрукував Степан Кульженко у своїй друкарні за допомогою новітньої на той час кольорової літографії у 1896 році. Згодом його син, пробуючи у батьківській друкарні нові технології і продовживши його справу, друкуватиме перші банкноти УНР, дизайн для яких розробить Георгій Нарбут. І вони стануть легендарною частиною українського національного бренду. Листівки як успішний проєкт стали однією із причин успішності цього друкаря. Українські міста та містечка обзавелись великою кількістю друкарів, які одразу робили написи французькою, російською та польською. На початку ХХ ст. українська листівка була фотокарткою з вітальним текстом чи елементами. Попри роботу фотоательє, які розробляли власні варіанти різдвяних листівок, пізніше були засновані окремі видавництва у Києві, Одесі, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Кам’янці-Подільському, які розробляли графіку.Зворотний бік листівок містив зображення із вільними полями для напису, та іноді його було замало для інформації, відтак людина писала згори зображення, що викликало значний спротив художників та графіків, які навіть відмовлялись брати участь у конкурсах через порушення цілісності задуму твору, як, наприклад, це гучно зробив художник Володимир Стасов у 1902 році, відмовившись через це брати участь у конкурсі общини святої Євгенії (сестри Червоного Хреста у Росії). Згодом, у 1904 році, суттєво змінили зворотний бік поштівки — тепер праву частину відвели для адреси, а ліву — для тексту.Вже одразу по тому листівка набула соціального призначення, наприклад, її використовували для збору коштів на благодійність, реставрацію чи для бідних.Хибною є думка, що Новий рік популяризували винятково у Радянському Союзі як політкоректне свято. Адже асортимент вітань на початку історії листівки був чималим — від дня ангела та Різдва й до Нового року і дня народження. Пізніше режим звузив тематику листівок лише до нерелігійних свят. Поруч із офіційними кореспонденційними картками від уряду, за ідею з листівками вхопилися підприємці, оскільки зрозуміли, що це для них спосіб бути прорекламованими, відтак кожне велике підприємство та друкар-видавець українського міста прагнули мати власну листівку. Тож листівки набули вигляду у найкращих традиціях модерну й до масових випусків почали долучатись художники і графіки.Найбільшим центром видання листівок стала Коломия — на початку ХХ століття тут діяло аж 32 видавництва, і кожне випускало свої листівки. Одним із найвідоміших видавців листівок того часу був Яків Оренштайн, частину книг у якого купував Іван Франко та робив із них записи для своїх нотаток про екслібриси. Одними із найхаризматичніших різдвяних листівок періоду галицької сецесії були листівки Олени Кульчицької, відомої дизайнерки-графіка зі Львова. Вони вражають гнучкістю ліній і динамікою деталей. 
Разом із Оленою Кульчицькою ранній український модерн у листівках представляли Ярослав Пстрак, Осип Курилас, Теодор Гриневич, а ще Юліан Крайківський, який одним із перших одягнув листівку у взори українських килимів. 

Їх друкували відомі львівські видавництва — «Українське мистецтво», «Союзний базар», «Українська преса», «Нова хата» та інші. Ті листівки ми досі знаходимо і маємо змогу вражатись. На початку ХХ століття технології друку доповнювались і ускладнювались — додалась ксилографія, цингографія, геліогравюра, відтак ускладнювались і листівки. Українські листівки видавали не тільки в Україні, а й масово на замовлення у Празі, Кракові, містах Німеччини. Найпопулярнішими у масовій культурі стали сатиричні зображення. Наприклад, лідером глядацьких симпатій серед різдвяних листівок можна назвати серію 1918 року видавця Дмитра Маркова, ілюстрації до них виконав Василь Гулак. Окрім жартів, були і заклики Львівського антиалкогольного товариства з метою спонукати до розумного споживання.Період Першої та Другої світових воєн листівкам не завадив. Фронт підтримував тільки листи відкритого типу, утім основним постачальником фарб для друку була Німеччина, тож через кризу виробництва суттєво стрибнути в якості листівці не вдалося. Саме після революції 1918-го релігійний аспект в радянській Україні з листівки було стерто.Важливими стають 1918-1943 роки: обʼєднані, хоч і ненадовго, в Державну українську академію мистецтв, митці продовжують тримати звʼязок і у періоді воєн гуртуються у спілки (ГДУМ на чолі з Петром Холодним у Львові, СПУОМ, АНУМ) та продовжують, допомагаючи один одному, виконувати листівки, зумисне зберігаючи традицію, як це і постановляли між собою. Різдвяні листівки воєнного часу були яскраво агітаційними.Водночас воєнний період породжує усім відомих Діда Мороза та Снігуроньку, а листівки про зустріч Нового року прикрашали вежі Кремля й інші атрибути радянської влади.Звичай надсилати листівки до свят не втрачався ні в діаспорі, ні в Західній чи Східній Україні. Листівки єднали і поляків, і українців, і росіян й підтримували людський звʼязок. У той же час митці, які мали змогу обʼєднатись у Львові, продовжують працювати. У 40-ві виконує свої роботи Василь Дядинюк, чітко зберігаючи етнічність у листівці. 
Справжній розквіт для української різдвяної листівки настав у часі гострої національно-визвольної боротьби під проводом УПА. Вони є одним із найбільших скарбів і водночас чітким жанром, видозміною, адже аналогічного їм за стилем відповідника не було. 
У той же час війна як жорстока реальність змушувала частину графіків виїхати під час однієї із двох найбільших хвиль еміграції. Це їхнє непросте рішення дало нам змогу спостерігати за розвитком різдвяної листівки без комуністичного прицілу.Долі біженців або досвіду перебування у таборах для переміщених осіб зазнали такі знані автори листівок, як Петро Андрусів, Микола Битинський, Микола Бутович, Святослав Гординський. Емігрували також Мирон Білинський, Мирон Левицький. Для тих, хто опинився не в своєму домі і боровся з неприйняттям в інших культурах, ці листівки стали справжнім символом того, до чого ці люди знову прагнули повернутися. Вони були символом допомоги і українства.Чому феномен листівки в еміграції настільки сильний? Бо, прагнучи знайти своїх за кордоном, у складних обставинах люди гуртувалися навколо спільнот, що утворені не тільки за національним принципом. Тому так багато міцних спілок так чи інакше були дотичні до церковних рухів і парафіяльної діяльності. Наприклад, у Америці, яка святкувала Різдво за григоріанським календарем, ілюстраторська діяльність йшла поруч із акціями, зверненими до Ватикану, коли українські греко-католики в еміграції просили дати диспенсацію на святкування Різдва «як вдома» — 7 січня. На жаль, сьогодні тема розбіжності дат святкування Різдва не дуже адаптована до того ж григоріанського календаря, і це породило утворення спілки католицьких ілюстраторів Cube, які намагаються випускати листівки із можливістю їх купівлі та надсилання до 25 грудня.