Як жінці розповісти чоловікові про свої почуття

Початком проблем, які виникають під час спілкування, є те, що жінки й чоловіки мають різну потребу виражати свої почуття. Також їм буває нелегко порозумітися тому, що уявлення жінок і чоловіків про сфери, котрі треба відверто обговорювати й узгоджувати, значною мірою відрізняються. Крім того, нам притаманний відмінний вроджений рівень емпатії, тобто здатності й бажання співпереживати, вникати в справи іншої особи.

Кидаємо один одному під ноги колоди

Правду кажучи, допускаємо під час спілкування багато помилок. З одного боку, нечітко змальовуємо свої наміри, а з іншого – невміло (часом, навіть перекручено й недоброзичливо) трактуємо те, що повідомляє нам інша особа. Прикладом цього може бути відома практика, коли перебиваємо співрозмовника на половині фрази: “Чудово знаю, що ти хочеш сказати. Можеш навіть не продовжувати”. Зрозуміло, що кажемо таке, бажаючи зробити на зло, понервувати дружину. А справжньою і єдиною причиною такого (надто інтенсивного) трактування слів дружини був її поганий настрій. Ще однією проблемою є той факт, що, розмовляючи, ми просто ранимо одне одного. І робимо це часто несвідомо й, справді, без злого умислу.

Саме завдання болю стає частою причиною “незрозумілої” поведінки подружнього партнера, який “ніколи не хоче розмовляти”. Важко цьому дивуватися, якщо після кожної розмови він почувається, наче побитий пес. Класичними способами завдання болю є висунення особі претензій стосовно справ, яких вона просто не може змінити чи вирішити. Це, наприклад, може бути словесна атака на родину, в якій виріс подружній партнер, або згадка про якусь неприємну справу з минулого. Певна річ, що цей факт неможливо змінити, а постійне нагадування лише про негативні моменти веде до того, що наше уявлення про те, що було, стає щораз похмурішим. Часом я раджу подружжям використати протиотруту від такого песимістичного ставлення до минулого, а саме – хоча би раз на тиждень спокійно почаювати разом й згадати винятково приємні хвилини, проведені разом. Посприяти цьому можуть альбоми з фотографіями з минулих років.

Варто пробувати

Незважаючи на всі вищеназвані проблеми спілкування, не можна занедбувати праці на цій ниві. Адже це єдина дорога до взаємного пізнання, зокрема, й усього того, що стосується делікатної і вимогливої сфери почуттів. Правильне спілкування – це також єдиний по-справжньому ефективний шлях до налагодження стосунків, близькості, єдності – тобто співпричастя осіб, на що, зрештою, слово “спілкування” виразно вказує. Врешті-решт, вирішальний вплив на те, чи подружжя є щасливим, має саме те, якими є стосунки між особами, якого рівня єдності, тобто співпричастя, вони досягли.

Підсумовуючи, можна сказати, що неможливо жити й будувати щасливих міжлюдських стосунків без глибокого, якісного спілкування. Треба, задля власного щастя, докласти зусиль, аби навчитися правильно спілкуватися й, переборюючи труднощі, постійно йти назустріч іншим з чесною пропозицією домовитися, порозумітися. На жаль, багато подружжів саме на цій ниві занедбують і втрачають своє щастя, а шкода.

Правильне почуттєве спілкування – це не маніпуляція

Гадаю, що тепер цілком доречно буде коротко розглянути засади правильного спілкування. Воно повинно поглиблювати зв’язок, тобто співпричастя, між людьми. Метою не є (у кожному разі не має бути) перемогти кого-небудь, виграти, довести чиюсь провину. Спілкування, тобто порозуміння, щоправда, має стосуватися стану почуттів й інформувати про них, але в той час мусить використовувати логічні, розумові аргументи. Почуттєві аргументи у вигляді жіночих сліз чи чоловічої агресії можуть “переважити шальки терезів у бік перемоги”, але, поза сумнівом, не дадуть змоги досягти бажаних результатів у справі створення подружньої єдності. Навпаки, чоловічі вчинки, “всупереч логіці”, сльозам дружини чи жіноча поступливість, спричинена страхом перед дедалі більшою агресією чоловіка, яка проявляється, наприклад, у формі крику, веде до емоційного віддалення. Ба більше, породжують знеохочення, роздратування й навіть бунт.

Розглядаючи засади правильного спілкування, яке дає змогу досягти порозуміння, а отже, й єдності, мушу зробити важливе застереження. Нині доволі часто способи й навіть техніки спілкування використовують для того, аби… маніпулювати співрозмовником. Наприклад: як директор має розмовляти з підлеглим або прохачем, щоби в того – після отримання відмови – склалося враження, що директор – чудова людина, але справді нічого в його справі не міг зробити. Як батьки повинні розмовляти з дітьми, щоби вони реалізували не своє покликання, а очікування батьків (дуже часто завищені, недосяжні для дитини або навіть помилкові й у результаті шкідливі). Можна навіть знайти практичні поради стосовно того, як розмовляти з поліцейським, щоби, після здійсненого порушення, не заплатити штрафу, або як говорити з учителем, щоби вберегти свою дитину від покарання за хуліганський учинок.

Отож, ще раз наголошую, що далі подані засади спілкування повинні слугувати налагодженню добрих стосунків між особами, а не тому, щоби виграти, перемогти чи кимось маніпулювати.

Щирість і емпатія

Основою доброго порозуміння є щирість (“прозорість”) мовця (продуцента) й доброзичливе вникання (емпатія) того, хто слухає, (споживача). Під “прозорістю” я розумію виявлення своїх намірів і, по можливості, їх найпростіше й найчіткіше пояснення. У цьому випадку не має бути жодних плутаних висловлювань, речень зі складними конструкціями, незрозумілих для співрозмовника термінів. Якщо ми вже наважилися на розмову, то не можна приховувати своїх намірів і сподіватися на те, що той, кому адресовані наші слова, сам про все здогадається. Справжня щирість мовця-продуцента стає причиною того, що інформація, яку він доносить до співрозмовника словами, і те, що повідомляє безсловесним способом (часто, не контролюючи себе), повністю узгоджуються між собою. Коли безсловесна передача інформації (міміка, постава й жести тіла) суперечать словам, це може цілком змінити їхній зміст. От-як, наприклад, напруження ока під час реклами “безалкогольного” пива. Той, хто сприймає інформацію, повинен доброзичливо слухати розповідь мовця. Він не повинен поспіхом “угадувати думки” (“я вже чудово знаю, що ти хотів сказати”), “чіплятися” до слів чи обмовок, бути нетерплячим, слухаючи. Вроджений рівень емпатії (вміння вникати в справи іншої людини) не у всіх людей однаковий. Як правило, жінки значно більше наділені цим даром (даним їм задарма), ніж чоловіки. Незважаючи на великі зусилля з боку чоловіка й занедбання з боку дружини, її рівень емпатії, все ж, може залишатися вищим, аніж його. Дорогі жінки, не можна на основі цього робити висновок: “Я ліпша за нього”. Несправедливими, а навіть образливими для чоловіка, були би такі претензії з боку дружини:

“Чому ти не такий, як я? Якщо я можу вникати у твої справи, то ти теж повинен вникати в мої…”

Зворотна інформація

Навіть якщо обидві сторони мають як найліпші наміри й щиро стараються добре порозумітися, початкова реакція споживача інформації все-таки не буде цілком відповідати намірам мовця-продуцента. А отже, непорозуміння? Так! Принаймні, не цілковите порозуміння. Що ж робити?

Ліками в цьому випадку є надання так званої зворотної інформації. Вона полягає в тому, що її споживач окреслює, характеризує своїми словами те, як він зрозумів наміри мовця. Почувши це, той, хто говорить, каже (часто, вхопившись за голову), що мав на увазі щось зовсім інше. І знову той, хто слухає, пояснює, описує, як цього разу зрозумів наміри співрозмовника. Після кількох таких поправок співрозмовники, зазвичай, досягають задовільного для обох сторін рівня відповідності намірів і трактування отриманої інформації. Хтось може сказати, що це примітивний спосіб. Однак ті, кому вистачить покори, невдовзі переживатимуть радість від щораз глибшого порозуміння й – що важливіше – радість від налагодження щораз тісніших міжособистісних стосунків, які є природним плодом доброго спілкування.

Часто розповідають анекдоти про кумедні ситуації, які виникають, коли люди намагаються порозумітися, послуговуючись мовою, котру погано знають. Ось одна з них. В англійській мові є два схожих слова: “селянин” (peasant) і “фазан” (pheasant). Провідник (ще за соціалістичних часів) пояснював “валютному” мисливцеві з Заходу, що в Польщі можна без спеціального дозволу полювати на селян по 10 доларів за штуку.

Як з чужоземцем

Чому я раптом перейшов до іноземних мов? Як це стосується того, про що ми говоримо? Адже ведемо мову про правильне спілкування! Але саме приклад того, як люди розуміють одне одного за допомогою чужої мови, може дуже допомогти запам’ятати всі засади правильного спілкування. Такі собі знання в одній таблетці або ж – якщо комусь більше подобається – нитка для запам’ятовування, що веде до клубка. Звернімо увагу на те, що ми робимо, коли намагаємося порозумітися мовою, яку погано знаємо:
коли кажемо “праворуч”, дивимося й показуємо рукою в цей бік (відповідність словесної й безсловесної передачі інформації);
говоримо повільно, виразно, будуємо прості речення (зрозумілість того, що повідомляємо);
терпляче слухаємо, дуже уважно дивлячись на вуста (емпатичне слухання);
не шукаючи жодних підтекстів чи прихованих намірів, стараємося зрозуміти, про що насправді йдеться (доброзичливе трактування);
важчі для зрозуміння речі повторюємо описово, іншими словами, кажемо, що зрозуміли, й переконуємося, як нас зрозуміли (зворотна інформація).

А отже, боячись, що не порозуміємося з іноземцем, справді, поводимося надзвичайно правильно, майже бездоганно. Тож, можливо, нам слід почати боятися, що, розмовляючи добре відомою нам мовою, теж можемо не порозумітися? Такий здоровий неспокій, поза сумнівом, приніс би свої плоди у вигляді більшої точності висловлювання й більшої уваги при слуханні.

Що не людина – то інший погляд

Ще одне важливе питання – це можлива багатозначність тієї самої інформації. Кілька осіб, які спостерігають за тією самою сценою, сприймають її цілком по-іншому. Наприклад, чоловік і дружина побачили автомобільну аварію – зіткнення. Через деякий час розмовлятимуть про це. Дружина, поза сумнівом, до найдрібніших деталей запам’ятає все, що стосуватиметься людей (особливо постраждалих), а чоловік ліпше пам’ятатиме зовнішні обставини (хто був винен, наскільки було пошкоджено автомобілі й, навіть, їхні марки). Жінка, якщо б її запитати про марки автомобілів, безперечно, обурилась би й сказала: “Як можна дивитися на марку автомобіля, якщо в аварії постраждали люди?” Не маю наміру вдаватися в міркування, хто “ліпший” й чий погляд правильніший. Хочу лише продемонструвати, що ці погляди просто інші, відмінні. Одна інформація, але різне її трактування. Це стосується й слухання лекцій чи висловлювань. Тому подальші дискусії типу “Адже він чітко це сказав” або “Неправда, він сказав щось зовсім інше” не мають жодного сенсу. Зате в такому випадку варто було би сказати: “Я зрозумів це так”, “А я зовсім інакше”. Можна висловити подив з приводу того, як інша особа інтерпретує почуте, але не сваритися через це. Слід пам’ятати, що щире виявлення своїх почуттів – це важливе правило спілкування, яке завжди справджується. Дотримуючись його, ніколи не почуєте у свою адресу звинувачення в тому, що Ви обманюєте, а щонайбільше можете зіткнутися зі здивуванням, що з Вашого боку ситуація виглядає по-іншому. Кожен має право розуміти по-своєму й – навіть більше – робить це, керуючись власними образами, досвідом, знаннями й сьогочасним станом почуттів. Ніхто з нас не вільний від цього. У міжлюдських стосунках було би набагато менше напружених ситуацій, якби ми визнали, що кожна людина має право на власне трактування дійсності, яку сприймає за посередництвом своїх чуттів. Увага: кажу тут про толерантність до індивідуального розуміння навколишнього світу, але повністю відмежовуюся від морального релятивізму індивідума й суб’єктивізму. Живучи в певному суспільстві, ми всі мусимо (навіть до кінця не розуміючи всього) дотримуватися правил (не лише моральних), які обумовлюють функціонування цієї спільноти. Звичайно, що, крім встановлених правових норм, які регулюють поведінку людей у соціумі, є й об’єктивні та позачасові засади, які випливають з природного права й котрих не можна порушувати навіть з “дозволу” закону, котрий встановили люди.

Правила доброї розмови

Повернімося до спілкування між особами. Вважаю, що варто назвати головні правила, такий собі “практичний рецепт доброї розмови”. Ось вони:

Не можна розмовляти, коли відчуваєш гнів. Це завжди має погані наслідки.

Розмовляти треба лише тоді, коли обидві сторони готові до цього й погоджуються на розмову.

Треба організовувати й підготувати “місце події”: сісти за стіл один навпроти одного, вимкнути телевізор, радіо, телефон, можна погасити світло й запалити свічки.

Слід забезпечити інтимність (щоб не було свідків чи побоювань, що вас хтось підслуховує).

Співрозмовники повинні знати, що в них є час одне для одного, що можуть розмовляти без поспіху й часових обмежень.

Треба розмовляти про себе, про свої відчуття й емоції, уникаючи оціночних суджень про іншого співрозмовника (“бо ти завжди”, “знову”, “як звичайно”, “бо ти взагалі” тощо).

Слід уникати висловлювань, які можуть емоційно зранити, не торкатися тих справ, на які співрозмовник не може вплинути, (наприклад, подій минулого, родини й, особливо, батьків, тещі й тестя, якоїсь неповноцінности чи фізичних характеристик).

Потрібно використовувати багатогранний спосіб передачі відомостей, тобто говорити не лише про погані речі, які слід виправити, а й показувати їх у контексті вдячності за все, що є доброго.

Наприкінці розмови треба прийняти рішення – зобов’язання на найближче майбутнє: за чим першочергово стежитиме чоловік з огляду на дружину (а отже, з любови до неї), а за чим – дружина з огляду на чоловіка.

Якби ми сумлінно дотримувалися цього, то наші подружжя ставали би щоразу прекраснішими, міцнішими, вірнішими, безпечнішими й панувало б у них чимраз більше співпричастя осіб, що й повинно бути природним плодом доброго спілкування.

Наука казати “люблю”

Окрему проблему становить уміння (чи, радше, його відсутність) проявляти назовні свої почуття. У цій сфері жінки є експертами, а чоловікам притаманний вроджений антиталант, додатково поглиблений негативним впливом на них сучасної культури, яка просто-таки калічить їх. Але подібно, як неграмотну людину можна навчити писати, так і чоловіка можна навчити виражати словами, а також за допомогою засобів безсловесного спілкування свої добрі почуття до дружини. Це потребує, так, як навчання письма, тривалого вправляння й сумлінної участі як учня, так і вчителя.

На запитання дружини “Чи ти мене любиш?” ненавчений чоловік неохоче відповість: “Адже я вже це тобі казав”. Повправлявшись кілька років, він, однак, нарешті з посмішкою (щирою, а не штучною) зможе промовити: “Люба, я якраз хотів тобі це сказати. Звичайно, що люблю, до того ж дедалі більше”. Переконую жінок, щоби не чекати (можливо, марно) ціле життя, поки чоловік, без жодної причини, принесе їм квіти, а навчити його робити це. Щоправда, до такого вчинку чоловіка підштовхуватиме не внутрішній примус, тобто думка про те, що мусить подарувати дружині квіти, а щире бажання зробити їй приємність, якщо, як вона каже, для неї це настільки важливо. Вмійте, дорогі жінки, цією щирістю чоловіка тішитися й… задовольнятися.

Може, звичайно ж, трапитися, що чоловікові сподобається піклуватися про емоції дружини, й він сам почне виявляти свої добрі почуття до неї, а також вигадуватиме способи, як дружині продемонструвати їх, як зробити їй приємність. Однак, це вже вищий пілотаж. Бажаю всім жінкам, щоб їхні чоловіки досягли цієї найвищої межі, однак, нагадую, що закінченню вищої школи мусить передувати копітка праця, спрямована на те, щоби навчити чоловіка читати й писати.

уривок з книги Яцека Пуліковського “Єва відчуває інакше“

Джерело: Домашня Церква