Папа Франциск: «Смерть тремтить, коли християнин молиться»

Дорогі брати і сестри, доброго дня!

Тривають наші катехези про молитву. Християнська молитва цілком людська. Вона включає прославлення та благання. Насправді, коли Ісус навчав своїх учнів молитися, він робив це через «Отче наш», щоб ми єдналися з Богом через стосунки синівської довіри та скеровували всіх через свої благання до нього. Ми благаємо Бога про найвищі дари: освячення Його імені серед людей, прихід Його царства, виконання Його волі добра у світі. Катехизм нагадує: «Існує ієрархія прохань: спочатку Царство, потім усе, що необхідно, щоб Його прийняти та сприяти його приходу» (п. 2632). Але в «Отче наш» ми також молимося про найпростіші і щоденні дари: такі, як «хліб насущний» (що також означає «здоров’я», «дім», «робота», «щоденні речі»). Більше того, Євхаристію, необхідну для життя у Христі. Так само, як молимося про прощення гріхів, що є чимось щоденним, ми завжди потребуємо пробачення, а отже, і миру у наших відносинах. І, нарешті, щоб Він допоміг нам, коли ми у спокусах, і звільнив нас від зла.

Прохання, благання – це занадто людське. Послухаємо ще раз Катехизм: «Молитвою прохання висловлюємо усвідомлення своїх відносин із Богом: як створіння, не вирішуємо про свій початок, ми не власники своєї долі; ми не є метою самі для себе; більше того: як християни, знаємо, що, будучи грішниками, відвертаємося від нашого Отця. Прохання – це повернення до Нього» (п. 2629). Якщо хтось почувається погано, бо скоїв зло, є грішником, то молячись "Отче наш", вже наближається до Господа». 

Іноді можемо відчути, що нам нічого не потрібно, що ми самодостатні і живемо цілком усвідомлено. Іноді так буває. Людина часом стримано волає. Душа подібна до безплідної, спраглої землі, як говорить псалом (пор. Пс 63, 2). Всі переживаємо, в той чи інший момент нашого життя, період меланхолії, самотності. Біблія зображує людину в різні періоди її життя: хвороби, несправедливість, зрада друзів чи погроза з боку ворогів. Іноді здається, ніби все руйнується, що життя скінчилося. У цих, здавалося б, безнадійних ситуаціях є лише один вихід: молитва: «Господи, допоможи мені!» Вона дає проблиски світла в найстрашнішій темряві. «Господи, допоможи мені!» – а це відкриває дорогу.

Ми, люди, поділяємо цей заклик про допомогу з усім творінням. Ми не єдині, хто молиться у цьому безмежному Всесвіті: кожна частина творіння несе в собі прагнення Бога. Святий Павло сказав це так: «Знаємо, що все своріння разом стогне і страждає аж донині. Та не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, самі в собі стогнемо, очікуючи усиновлення та відкуплення нашого тіла» (Рим. 8: 22-23) – як це прекрасно. Ми чуємо багатогранний «стогін» створінь: дерев, скель, тварин... Усе сумує за Ним. Тертуліан писав: «Моляться всі ангели та всі створіння, моляться стада та дикі тварини, згинаючи коліна. Все, що виходить із конюшні і виповзає з нір, не підносить уст до неба марно, а молиться належними звуками. Навіть птахи, що повстають зі сну, піднімаються до неба і, розвівши крила на хрест замість рук, вимовляють те, що здається молитвою» (Трактат про молитву, 29). Це поетичний вислів, аби прокоментувати те, що говорить св. Павло, що все творіння стогне і страждає. Однак лише ми молимось свідомо, знаючи, що звертаємося до Отця, нав’язуємо розмову з Ним.
Тому нам не слід гіршитись, якщо відчуваємо потребу в молитві, особливо коли знаходимося в потребі, треба просити. Ісус, говорячи про недобросовісну людину, котра мала звітувати перед своїм господарем і сказав: «Соромлюся просити» . Багато з нас соромиться просити про допомогу когось, хто би допоміг нам досягти мети, а також соромимось просити Бога. Але ми не можемо соромитись молитви: «Господи, потребую цього, переживаю такі труднощі... допоможи мені!, – заносьмо прохання, що випливають із серця, до Бога, який є Отцем. Треба це робити у хвилини радості, а не лише у момент скрути». Треба дякувати Богу за все, що нам дано, і не вважати нічого нам належним: все є благодаттю – маємо цього навчитись. Господь завжди нам дає, завжди і все є благодаттю. Божою благодаттю. Не пригнічуймо благання, які в нас народжуються спонтанно. Молитва прохання йде у парі з прийняттям нашої обмеженості і того факту, що ми є лише творіння. Можна навіть не вірити в Бога, але важко не вірити в молитву: вона просто існує; є як крик; і ми всі маємо справу з тим внутрішнім голосом, який можна довго стримувати, але одного дня це станеться.

Брати і сестри, знаймо, що Бог відповість. У Книзі Псалмів немає нікого, хто б молився, але не був би почутий, хто б не скаржився. Бог завжди відповідає: сьогодні чи завтра, але завжди відповідає. Тим чи іншим чином, але завжди відповідає. Біблія повторює це безліч разів: Бог чує тих, хто Його кличе. Також наші пробурмотілі прохання, також ті, що залишаються глибоко в нашому серці, також ті, які соромимось висловлювати. Отець їх вислуховує і хоче дати нам Святого Духа, Який оживляє кожну молитву і все преображає. Брати і сестри, молитва – це завжди питання терпеливості, очікування.

Зараз переживаємо час Адвенту – час очікування, очікування Різдва Христового. Очікуємо. Все наше життя є очікуванням. В ньому завжди присутня молитва, бо знаємо, що Господь відповість. Навіть смерть тремтить, коли християнин молиться, бо знає, що кожен, хто молиться, має сильнішого союзника, ніж вона: Воскреслого Господа. Смерть вже переможена в Христі. І настане день, коли вона не глузуватиме з нашого життя і щастя, і це буде остаточно. Вчімося очікувати Господа. Господь приходить нас відвідати. Не лише з нагоди великих свят Різдва, Великодня. Він відвідує нас щодня в глибині нашого серця, якщо Його чекаємо. Багато разів не усвідомлюємо, що Він близько, стукає до наших дверей і дозволяємо, аби пройшов повз. «Боюся, що Ісус пройде, і я Його не впізнаю», – говорить св. Августин. А Господь приходить, стукає, але якщо твої його не чують, то не почуєш заклику Господа. Брати і сестри, очікувати – ось це і є молитва.