Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Зйомки фільму “Вірити” – молитва на цвинтарі
18:07 П'ятниця 0 308
7-08-2020, 18:07

Зйомки фільму “Вірити” – молитва на цвинтарі

​​​​Коли в часи Радянського Союзу закрито і знищено багато храмів, вірні збиралися на молитву на цвинтарях. Можна б було сказати, що вони наслідували перших християн, які в часи Нерона, Тертуліана, Діоклеціана та інших римських імператорів ховалися від переслідувань по катакомбах для спільної молитви.
Численні зібрання вірних на кладовищі не були лише привілеєм перших століть чи ХХ століття, за часів масового переслідування за віру. Такі молитви також і в наші дні збирають безліч людей, навіть тих, котрі впродовж року не переступають поріг храму.


Під час зйомок фільму “Вірити”, який висвітлює справжню історію переслідувань за віру в Україні в ХХ столітті не могло забракнути і такої сцени. Вона показує те, про що я вже раніше згадував у своїй книжці: “Переслідувана Церква. Католики України в часи комуністичного режиму”, чергове видання якої можна придбати у Католицькому Медіа-Центрі.


В часи гонінь перша Сповідь і перше Причастя були заборонені і розглядалися як “релігійне чаклунство”, “гальмування”, “перепона” для дітей. Було запроваджено попередню реєстрацію охочих взяти шлюб чи охреститись. Така реєстрація спричиняла репресивні дії проти вірян і перетворила священиків на донощиків. Отже, люди не могли піти до храму, щоб охрестити своїх дітей. Для семінаристів не існувало семінарій. Не було священика, який не зазнав би гонінь – їх арештовували, ув’язнювали, розстрілювали. Люди не мали можливості отримувати релігійні знання і приступати до таїнств. Не було більше священиків і ченців, і, як наслідок, не вистачало також і катехетичної формації. Це тому, що, за думкою уряду, навчання катехизму було вже само собою “політичною провокацією”.


Віряни, після знищення храмів, збиралися на молитву біля каплиць чи кладовищ і знову наражалися на переслідування. У Чернівцях, наприклад, в 70-х роках кидали на людей, які молилися на цвинтарі, отруту, якою труїли пацюків. Ось що свідчить пан Йосиф Більський: “Пригадую дуже добре, як 2 листопада, у спомин Всіх вірних померлих, коли люди на цвинтарі йшли в процесії з запаленими свічками, прибули озброєні люди, вирвали свічки з рук і били ними нас по голові. Пам’ятаю також, що військові жбурляли скло і запалені гілки в 500 людей, що спільно молилися перед храмом”.


Сцена фільму “Вірити” про цвинтар не лише показує священне місце молитви впродовж багатьох років переслідувань. Вона розказує також і про те, що безбожна влада робила з людьми, які молилися на цвинтарі, а також і з самими цвинтарями, адже безліч з них, зрівняли з землею, побудували на їхньому місці гаражі (як наприклад у м. Бару) чи дороги, а людські тіла не лише ховали безіменно, як це відбувається тепер під час війни на сході, їх також кидали у спільні могили. Слід усім нам пам’ятати, що багато католиків померли, і жодний спомин про них не зберігся, жоден хрест не стоїть на їхніх могилах, бо тогочасний режим цілеспрямовано нищив цвинтарі. Говорили, що це робилося задля розширення територій міст та колгоспних земель, але насправді влада хотіла знищити хрести і віддалити від людей думку про смерть та вічне життя.


Житель села Підлісний Макарів, Д. Кваснюк, згадує про це так: “Ніхто не приходив нас відвідати і не заходив в будинок, де п’ятеро дітей вмирали від голоду. Двоє померло на наших очах. Вони залишили нас серед голих стін, дякувати Богові, хоч був дах над головою. Ми мали кілька мішків полови для коня, яку, на щастя, не забрали, бо була схована; її ми й їли. В грудні моя сестра захворіла на менінгіт. Мій тато пішов до лікаря, бо хотів її врятувати, але в нас не було грошей, і ніхто не хотів її лікувати. 28 грудня дівчинка померла. Тато пішов до колгоспу попросити коней, щоб відвезти труну на цвинтар в місто, тому що в нас його не було. Після похорону тато тяжко занедужав і 16 травня того ж року помер”.


Отець Матей Бринчак (з Луцько-Житомирської дієцезії), що працював у парафії в Бердичеві, був заарештований у листопаді 1930 року разом з групою своїх парафіян і засуджений на три роки в’язниці, провів ще одинадцять років у Радянському Союзі. У травні 1932 року він був звільнений через брак доказів. Отець не думав про себе, але про інших. У одному з листів 1.08.1931 року він звернувся до польського Червоного хреста, щоб отримати звільнення для одного брата, якому було 70 років, в’язня з Томську. Так само зробив для старої Олени Павенко, що допомагала у парафіяльному домі та під час переслідувань в Україні дала сховок багатьом особам, щоб оберігати їх і доглядати. Звинувачений в антирадянській пропаганді (уділяв в укритті Хрещення), отець був виселений на три роки до села Казачинське біля Красноярська (Східний Сибір). Для себе просив у влади лише одного: поїхати в Томськ, щоб звершити ще б хоча один раз Службу Божу для католиків, позбавлених священика. Оскільки дозволу виконувати обов’язки священика він так і не отримав і мав уже 72 роки, чекала його голодна смерть: помер у першій половині 1941 року і був похований на цвинтарі біля каплиці. За три роки цвинтар було закрито і згодом цілком знищено.


Наслідки профанації і нищення цвинтарів ми бачимо і досі, бо ніде в Європі не видно таких занедбаних цвинтарів як у нас. Десь, на жаль, у нас залишилося “в крові” так “піклуватися” про своїх родичів. З пошани до вірних померлих, як і для того щоб уникнути профанації, зйомки, звісно, відбуватимуться на імітованому цвинтарі. Водночас це пов’язане з немалими витратами, тому будемо щиро вдячні вам за як за подальшу молитву, так і за фінансову пожертву.


В ці дні з нами були: народний артист України - Анатолій Ященко; актор року в Україні - Марина Кошкіна; Актори, репродуктори; 20 вірян - парафіяни костелу св. Миколая в Києві та парафії Воздвиження Святого Хреста із Київ-Святошино, а також режисери, продюсера, оператори, волонтери тощо.

Отець Павло Вишковський ОМІ

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий