Хресна Дорога для молоді

Якось відвідав мене один старий знайомий, із яким ми давно не бачилися. Багато речей змінилося в нашому житті. Ми розмовляли, і в певний момент його погляд зупинився на хресті, який висів на стіні.

Знайомий саркастично посміхнувся, немовби запитуючи, чи справді я вірю в ці «казочки». Я здогадався, про що він думає, і лагідно відповів: «Так, я вірю в Нього. Він для мене – усе». Знайомий не стримався й назвав мене наївним, а зрештою ствердив, що все, у що я вірю – це тільки стара легенда.

Він розповів, що його син нещодавно ходив до храму. Там якраз була Хресна Дорога. І коли син повернувся, вони ще довго не могли стриматися від сміху. «Може, колись, у середньовічній відсталості ви могли розповідати такі речі, але не сьогодні. Сьогодні вже таке не трапляється».

Послухай, це буде для тебе. Послухай, я розповім тобі про тебе і про мене, а перш за все – про Нього. Про Його дорогу, про Його біль, про Його хрест. Про Його любов. Про Його перемогу.

Перше стояння. Вирок

Вийшовши зі знайомим на вулицю, ми вже через кілька кроків зустрілися з першим стоянням. Ось жінка похилого віку штовхала перед собою візок, у якому сидів юнак. Важко було визначити його вік, оскільки він був укритий ковдрою.

Перед візком ішла компанія молодих хлопців і дівчат. Скидалося на те, що вони п’яні, хоча, треба визнати, не занадто. Ішли перед цією жінкою з візочком і щохвилини скеровували в бік хворого хлопця якісь неприємні слова, а врешті-решт одна з дівчат почала знущально запрошувати його на дискотеку.

Але юнак у візку був так само, як і вони, молодим, був особою, яка також багато прагнула і про багато мріяла. Він був людиною, яку покинули свої. Людиною, засудженою на смерть.

І лише на обличчі старої жінки бриніли сльози.

Німий крик. Німим криком зайшовся світ, коли Володар життя був осуджений на смерть. А людина? Людині все мало, людина вбиває щодня. Вона глуха до німого крику. А християни? Вони є, однак інколи вони не помітні.

Господи Ісусе, навчи нас не отруювати життя інших.

Друге стояння. Хрест

Ми далі крокували лабіринтом вузьких вуличок на периферії великого міста, аж ось дійшли до другого стояння.

Хлопчик був маленький, дуже маленький – і, поза сумнівом, страшенно голодний. За брудом і лахміттям складно було визначити його вік, але я дав би йому не більше ніж п’ять чи шість років. Він був дуже уважний. Пильно заглядав до кожного смітника, жодного не обминув. Напружено вдивлявся всередину. Часом копався у смітті руками, з тріумфом на обличчі видобував одну або дві пляшки і вкладав їх до пакета.

Його блакитні очі, такі виразні на замурзаному лиці під білявим чубом, були осяйні. Не потрібно мати великої уяви, щоб намалювати картину матері-алкоголічки, батька, який буває вдома раз на два роки, малої сестрички, яка лежить у чомусь, що років із п’ятдесят тому було дитячим ліжечком, і плаче з голоду. І я був захоплений цим маленьких хлопчиком. Він узяв свій хрест, маючи заледве п’ять років.

Господи Ісусе, навчи нас нести свій хрест, хрест нашого повсякдення.

Третє стояння. Падіння

Ідучи далі, ми говорили чимраз менше й менше. Мій приятель ставав немовби відсутній. За рогом одної з вулиць було третє стояння. Молода жінка стояла навколішки, на твердій бруківці, з похиленою головою. Її тіло було нерухоме, і тільки руки сильно тремтіли. Перед нею лежала картонна табличка: «Я мати трьох дітей. Мій чоловік загинув в аварії. Ми не маємо за що жити». Ці слова були написані синім фломастером.

Хрест життя, який валить на землю. І тисячі людей, які проходять повз, байдуже або, ще гірше, з посмішкою на обличчі. Не знають, що відчуває інша особа, не хочуть знати.

Може впасти дитина, коли незграбна. Може впасти юнак, коли п’яний. Може впасти старець, коли бракує сил. Але може впасти й Бог, бо дуже нас любить.

Коли падає дитина, її піднімає мати. Коли падає хлопець, його піднімає дівчина. Коли падає дружина, її піднімає чоловік. Коли падає старий, його піднімає онук. Але коли падає людина, якої немає кому підняти, то над нею схиляється Сам Бог.

Господи Ісусе, навчи нас піднімати інших.

Четверте стояння. Мати

Ми пішли далі, повз дитячий будинок. Майданчик за сіткою, а на ньому – юрба дітей, які радісно граються. Червоні обличчя, блискітки в очах. Веселі діти стараються закричати свій біль і самотність.

Біля сітки стоїть мале дівча. Обличчя дівчинки сумне, бліде, погляд скерований кудись у далечінь. Здається, вона нас не бачить. Вона розмовляє, веде діалог мовчання. Діалог зі своєю мамою, діалог із відсутньою.

І Марія, Мати Ісуса була при дорозі. Він і Вона зустрілись у мовчанні. Він і Вона зустрілись у любові. Я і ти зустрічаємось у сварці. Я і ти зустрічаємося в егоїзмі. Ми й інші зустрічаємося на війні. Ми й інші зустрічаємось у ненависті.

Він і Вона – зустріч у любові.

Господи Ісусе, навчи нас зустрічатися з кожною людиною в любові.

П’яте стояння. Симон

Ми увійшли в центр міста. Група молоді там чекала на приятеля. «Симоне, ти йдеш чи ні?» – покликав один із них. У цю мить вийшов Симон, несучи два важкі відра. «Почекайте, я мушу одній бабці занести воду!»

Ми побачили, як Симон із нещасним обличчям відчиняє двері під’їзду. Товаришам було його шкода. Вони знали, що Симон мусить туди йти, і вважали, що так він втратить цінний час, призначений на гульки. Та й сам хлопець мимоволі теж починав так гадати.
Проте цілковито інакше бачить це бабуся, яка мешкає на третьому поверсі. Можливо, й Симон через кілька років інакше подивиться на це.   

Виходячи ж, вони зустріли одного чоловіка... на ім'я Симон, і примусили його нести хрест Його (Мт 27, 32). Він допоміг, бо мусив. Допоміг, бо так йому сказали. Допоміг, бо так належало зробити. Допоміг, бо дивилися інші.

Я допомагаю, бо мушу. Допомагаю, бо так мені кажуть. Допомагаю, бо так належить робити. Допомагаю, бо дивляться інші.

Допоможи, коли  не мусиш. Допоможи, коли ніхто не наказує. Допоможи, коли цього робити не обов’язково. Допоможи, коли інші не бачать.

Господи Ісусе, навчи нас допомагати всім, хто цього потребує.

Шосте стояння. Вероніка

Ми прийшли на головну площу міста. Нас супроводжували тисячі реклам. Яскраві екрани пропонували різні розваги: новини, фільми, концерти.

Між ними був маленький екран. Він показував не якусь забаву, а реальність. Ми побачили Матір Терезу з Калькутти, схилену над ліжком, на якому помирав чоловік. Вона білою хустиною витирала піт з його обличчя. І нас цікавили не новини, не концерти й не фільми, а Вона – Вероніка наших часів.

Обличчя Бога в людині. Обличчя людини у Бозі. Моє обличчя в Тобі. Твоє обличчя в мені. Де ж знайти грішника більшого, ніж я, зіпсутого і покаліченого? Я був такий віроломний, я зрікся Творця.

Я можу знищити обличчя Бога в собі. Можу знищити обличчя ближнього в собі. Можу знищити обличчя людини в собі. Але Бог ніколи не знищить у Собі мого обличчя.

Господи Ісусе, навчи нас віднаходити Твоє обличчя в кожній людині.

Сьоме стояння. Друге падіння

Ми йшли повз школу. Саме був кінець уроків. Перший із будівлі випурхнув хлопчина з важким ранцем, який, наче камінь, тягнув його до землі, не дозволяючи бігти швидше. Хлопець біг, щоб його не наздогнала зграя старшокласників.

Він був уже майже за шкільним спортивним майданчиком, коли спіткнувся і впав на землю. Хлопці підбігли до нього. Налетіли, як хижаки, били ногами, а потім утекли. Він не плакав, не кричав про допомогу, просто тихо устав і пішов далі – з важким ранцем і закривавленим обличчям.

Босі на вулицях світу. Голі на вулицях світу. Голодні на вулицях світу. Моя провина, моя провина, моя дуже велика провина.

Жах, і не видно йому кінця. Злочини, і не видно їм кінця. Війна, і не видно їй кінця. Плач, і не видно йому кінця. Моя провина, моя провина, моя дуже велика провина.

Одні тихо падають, інші вмивають руки. Людей навколо дедалі більше, але людину зустріти важко. Моя провина, моя провина, моя дуже велика провина.

Достойне це і праведне. Правильно і праведно йти, падати й підводитися.

Господи Ісусе, навчи нас підводитися після кожного падіння.

Восьме стояння. Заплакані жінки

Цю подію біля школи бачило кілька жінок. Шкода їм було хлопця, себе й цілого світу.

Закривавлений хлопчак, який повільно брів у свій бік, поглянув на нас так, ніи сказав: «Не плачте наді мною, а плачте над собою і над вашими дітьми».

Одна з жінок розпізнала у групі хлопців, які били, свого сина.

Жінки, ви знаєте ціну життя завдяки стражданню, з яким приводите це життя на світ. Моліться, щоб не дізнатися, скільки коштує вбити це життя.

Господи Ісусе, навчи нас приймати кожне життя з любов’ю.

Дев’яте стояння. Третє падіння

Ми повільно крокували далі, а на зустріч нам ішов мій сусід, тримаючи за руку маленьку донечку. Ми привіталися.

Згодом я розповів знайомому: «Це людина, яка підвелася з падіння. Алкоголь укинув його на саме дно. Три роки тому померла його дружина, доньку забрала теща. Він лишився зовсім сам: без дому, роботи, сім’ї. У нього не було нічого, не було на кого спертися. Він не бачив сенсу цілком сам. Не мав дому, роботи, сім'ї, не мав зовсім нічого. Не мав на кого спертися. Не бачив сенсу життя. А все-таки підвівся, хоч ніхто й не давав йому шансів. Сьогодні має роботу, але перш за все – дім і сім’ю. Відшукав сенс і йде далі».

Ще колись розвеселю себе. Ще до Тебе повернуся, Христе. Ще так сильно заплачу, що побачу тебе крізь сльози.

Господи Ісусе, навчи приймати твою любов.

Десяте стояння. Оголення

Ми проминали кіоск із газетами. Заголовок одної з них кричав: «Продаж дітей для порнографії». Для когось сенсація, афера, гроші, але нам біль стиснув серце.

Цієї миті я уявив собі сотні дитячих очей. Поглядів, у яких уже нема ні сліз, ні любові, ні смутку. Ці порожні очі – брами до душ дітей, брутально вирваних із радості дитинства. Вони вже ніколи не довірятимуть, не любитимуть, не вмітимуть любити.

«Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди» (Іов 1, 21). Усе, що маємо та що будемо мати, ми колись утратимо. Рано чи пізно це зрозуміємо, але воно не мусить завдавати нам болю. Бо ж втратити можемо все.

Господи Ісусе, навчи нас бути вільним для Тебе.

Одинадцяте стояння. Розп’яття

Ми йшли повз храм. Служба Божа саме скінчилася, з церкви висипала юрма людей. Жінки, зібравшись у групку, когось обговорювали: «Ви бачили ту, з першої лавки? Навіть правильно перехреститися не вміла, але стояла навколішки й підносила руки так, наче хотіла Ісуса зняти з хреста».

На сходах стояла вона, звичайна жінка. Стояла – і не могла ворухнутися. Слова, які почула про себе, прибили її до землі.

Слова, як цвяхи. Слова, які можуть принести смерть. Часом ми стаємо твердішими навіть за скелю – і нечутливими, як вона.

Ми розпинаємо себе, роблячись мучениками. Ми розпинаємо інших – безжально. Ми Розпинаємо Бога...

Ми прибиваємо власні руки – щоб не покривдити себе й не мусити нікому нічого давати. Ми прибиваємо руки інших – щоб вони не зробили нам кривди і щоб не могли захищатися. Ми прибиваємо руки Бога – адже боїмося, що, коли Він нас до Себе пригорне, нам доведеться зректися себе.

Господи Ісусе, навчи нас цілковито Тобі віддаватися.

Дванадцяте стояння. Смерть

Ми опинилися на широкій вулиці. Потік автомобілів змусив нас скористатися підземним переходом. Уже через кілька кроків ми відчули неприємний запах. Алкоголь, бруд, піт. Нам стало лячно, але ми крокували далі. Здавалося, що тут давно вже ніхто не ходив. Розмальовані стіни, розбиті лампочки. Усюди було неприємно і сіро.

Під одною з нечисленних увімкнених ламп на купі старого одягу лежав чоловік – наркоман. Складно було зрозуміти, молодий чи старий. Він був блідий і тремтів усім тілом. Світ продав йому дурманливу отруту, а тепер байдуже відвернувся. Ми хотіли допомогти чоловікові, але без результату. Він тремтів дедалі сильніше, важко дихав, звивався від болю – болю великого, безкрайого, нестерпного.

Темрява. Лампа згасла, а з нею й життя людини, яка вже давно втратила ім’я. Людини, обманутої світом.

Ми стояли непорушно. Усе довкола ніби заклякло. Померла людина.

Господи Ісусе, навчи нас цінувати життя кожної особи.

Тринадцяте стояння. Оплакування

З задуми нас вихопила сирена швидкої допомоги, яку ще перед смертю чоловіка викликав мій знайомий. Ми розповіли, що сталося, і мовчки рушили далі.

Ми пішли до тринадцятого стояння – на цвинтар. Через великі залізні ворота входила похоронна процесія. Священник, труна, а за нею п’ять чи шість осіб. Це ті, які залишилися вірні до кінця. Це було зняття з хреста, з хреста людського життя.

Самотня Мати серед натовпу на Голготі. Стражденна Мати серед натовпу на Голготі. Сповнена любові Мати тримає мертве тіло Сина. Усе закінчилося? А може, тільки починається? Його смерть, а наше життя. Його життя, а наша смерть, що здобуває життя у Ньому.

Господи Ісусе, навчи нас знаходити сенс життя тільки в Тобі.

Чотирнадцяте стояння. Могила

Я не знаю, чому ми пішли за цими людьми на цвинтарі. Біля могили священик помолився, окропив свяченою водою. Труну опустили в яму, засипали землею, і за кілька хвилин біля горбика не залишилося ні душі.

«Чи справді так закінчується людське життя?» – подумав я, але вголос промовив слова Ісуса: «Я прийду і візьму вас там, де Я є». На очах мого знайомого з’явилися сльози.

Парадокс світу – життя, замкнене в могилі. Але ми вдячні за все, що сталося під час цієї Хресної Дороги, бо Ісус переміг смерть.

Ми Його свідки. Чи, краще сказати, маємо ними бути. Ми покликані вказувати іншим дорогу до участі в житті, яке дає Ісус Христос. Але якщо ми не будемо свідками порожньої могили, якщо не черпатимемо з джерела живої води, то не зможемо свідчити своїм життям.

Ми мусимо вказувати дорогу до Христа так, щоб ті, хто шукає Його могилі, могли почути: «Чому шукаєте живого між мертвими? Його нема тут: Він воскрес» (Лк 24, 5-6)

Господи Ісусе, навчи нас бути Твоїми свідками.

Закінчення

Біля кладовища стояла каплиця, де повсякчас був присутній Воскреслий Ісус у Пресвятих Дарах. Ми увійшли туди, щоб після короткої молитви вийти сповненими смутку і сліз.

Того вечора мій знайомий навернувся.

За темою:
Хресна Дорога для дітей
Хресна Дорога за візією Катерини Еммеріх
Хресна Дорога зі святим отцем Піо