Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Хресна Дорога Ісуса і його мучеників з України

Хресна Дорога Ісуса і його мучеників з України

Вступ

Життя Церкви завжди свідчить про велике «так» Бога для нашої землі. Бо Церква - це Христос, що реалізується в історії. Перше, що зробив святий апостол Андрій, прибувши до Києва, - це поставив хрест на одному з пагорбів нашої столиці так, щоб було його видно кожному. Згодом ще раз на очах усіх вчинив це святий Володимир під час Хрещення, вознісши високо хрест над нашою землею. І таким чином від самих початків і до сьогодні в історії України хрест є знаменом, не байдужим нам в усі періоди історії нашого народу. Хрест став начебто нашим символом, який не можна обминути, як обходимо кущ, або знищити, як ворога, чи розколоти, як колоду, так як це намагалися робити невіруючі в ХХ столітті, катуючи тисячі людей за віру.

Ісусе, допоможи, щоб ми не дозволили випаруватись і втратити це цінне свідчення мучеників за віру нашої землі, що є зерном, з якого народжується нове християнство. Допоможи, Ісусе, на цій Хресній Дорозі побачити Твоє обличчя, споглянь на нас, Ісусе, як споглянув на Петра-скелю, і скеля тріснула, потекли сльози. Допоможи нам не бути Юдою, який не зустрівся з поглядом Бога. Дай нам не бути вояками, які не могли знести Твого погляду, тому зав’язали Тобі очі, плюючи на Тебе. Ісусе, спаси!

Стояння І
Ісусу видано смертний вирок
С. Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе і величаємо Тебе,
В. Бо своєю смертю на хресті Ти відкупив весь рід людський.
Ісусе, ти так часто був несправедливо осуджений в мучениках твоєї Церкви в Україні. В них Тебе називали ворогом народу. Ворогами народу лише за один рік було названо 70 священиків з України: їх звинувачено в пропаганді проти радянської влади, у співпраці з ворогами – агентами Ватикану, у намовлянні на сповіді селян не піддаватися колективізації, у розповсюджуванні католицької літератури.
30% заарештованих відразу розстріляли, решту засудили до примусових робіт і тримали в постійній нервовій напрузі, позбавивши найелементарніших людських прав. У травні 1930 року в Харкові у лише одному суді було засуджено 30 римсько-католицьких священиків. 16 січня 1930 року було заарештовано отця Франциска Чирського зі звинуваченням у протесті проти влади, а також у тому, що в його парафії, що належала до Кам’янець-Подільської дієцезії, існували кола живого Розарію, які налічували 150 осіб, та було 60 осіб терціяріїв; у тому, що в своїх проповідях він заохочував парафіян ходити до храму, сповідатися і жити побожно.
У цьому ж році було заарештовано отця Йосифа Жмигродського, настоятеля храму св. Миколая в Києві, тому що в проповідях він заохочував людей не зрікатися віри. Загалом в Україні лише впродовж трьох років було заарештовано 142
католицьких священиків.
Отець Франциск Буяльський, звинувачений у тому, що вчив потаємно релігії та ховав археологічні пам’ятки, які потрібно було передати до державного архіву, був засланий до концтабору на острів Анзер через те, що нібито надавав секретні відомості Ватикану. У своїй біографії отець писав, що радянська влада під час слухання вживала знущань як фізичних, так і психічних. Погрозами змушували його підписати доповідну, складену суддею - інструктором, щоб підтвердити вину, яку суддя там написав. Священика били, змушували розірвати зв’язки з Римом і зректися священства, обіцяючи взамін свободу і добре оплачувану роботу. Вірний своєму ідеалу, він відкинув ці пропозиції. Отож солдати почали імпровізувати виконання вироку: вивели отця на вулицю, приставили йому пістолет до скроні, а потім відправили до Ленінграду очікувати смерті.
У 90–х роках католицькі священики - жертви режиму були повністю реабілітовані. В документах зазначалося: “Визнано невинним за відсутністю складу злочину”.

Стояння ІІ
Ісус бере хрест
С. Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе і величаємо Тебе,
В. Бо своєю смертю на хресті Ти відкупив весь рід людський.
Віруючі в часи переслідувань так як Ти, Ісусе, свідомо приймали свій хрест, наслідуючи Тебе. Так писав до своїх друзів у Польщі один зі священиків, якого намовляли повернутись в свою країну: “Душею і тілом я з вами, але в ці хвилини сумління каже: не можемо втікати! Ми тут знаходимося біля розп’ятого Христа, побиті та змучені... Скільки страждань через віру ми мусимо зносити! Та навіть в найбільш безнадійних ситуаціях пам’ятаймо, що Бог великий і милосердний. Ви не можете навіть уявити, в яких жахливих умовах ми знаходимося. Майже всі храми в дієцезії пограбовані, Пресвяті Дари зневажені, на місці вівтарів зроблено туалети. Кілька тижнів тому в храмі святого Олександра в Києві вкрали і викинули Пресвяті Дари; в Бердичеві було таке ж неподобство. Знищено або призначено під музеї, в’язниці, склади для зерна вже 50% храмів і каплиць в нашій дієцезії. Найгіршим є те, що діти Церкви одне за одним гинуть... Вже багато священиків нашої дієцезії померли від голоду і страшних хвороб та нестатків.
Крім того, священик-в’язень не може бути байдужим до інших в’язнів, а мусить всіма опікуватися, тому що вони є нещасними”. Наприклад, отець Двожецький не міг без дозволу залишати Кам’янець-Подільський. З рапорту агента НКВД дізнаємося, що в 1947 році він ще проживав у цьому місті паралізований, однак, навіть будучи прикутим до ліжка, не переставав таємно виконувати свої священицькі функції. Отець Фелікс Лубчинський був заарештований аж сім разів. В його кримінальних актах читаємо: “Відважний та стійкий священик, не боїться нікого і нічого”. Висланий на десять років на Соловки, внаслідок тортур мав ослаблену нервову систему. Після ув’язнення на острові Анзер захворів на рака мозку і помер у віці 45 років. Отцеві Казимиру Величку на 74 році життя внаслідок інсульту спаралізовано ліву сторону тіла, і він був змушений просити милостиню.
Отця Вітольда Пашкевича було звинувачено у підтриманні контактів з Ватиканом і засуджено до п’яти років тяжкої праці в таборі. У списку відомостей, які стосуються його поведінки, можна прочитати: “В. Пашкевич працює простим робочим непродуктивно з причини своєї інвалідності: хворіє на радикуліт, нежить, запалення шлунка, ревматизм”. Після заслання він переїхав до Литви, в Краслау, але навіть тут не мав легкого життя. 30.06.1941 року його мучили у храмі і з
живого здерли шкіру.
Під час дороги на заслання у вагоні поїзда серед в’язнів можна було почути: «”Дідусю, дідусю, що сталося? Ти плачеш? Тобі погано? Ти боїшся?”. Дід: “Соромно,
Сергію, соромно тому, що я народився людиною. Ні з ким так не поступають, а ми -люди, розумієш, мій дорогий, люди!”».

Стояння ІІІ
Ісус падає перший раз під тягарем хреста
С. Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе і величаємо Тебе,
В. Бо своєю смертю на хресті Ти відкупив весь рід людський.
Твоє перше падіння, Ісусе, є відбиттям страждань багатьох Твоїх послідовників, наприклад, з Летичева, де вагітним жінкам-католичкам вирізали груди і живіт у присутності їхніх дітей, чоловіків засуджували до табору, а дітей забирали до дитячих будинків, де навчали атеїзму. Охоронці перед остаточним вироком насміхалися з тих, хто підтримував мучеників, і після знущання обливали їм
голови гасом та запалювали. Свідки розповідають, що не було милосердя також для літніх людей. Згадує пані Емілія Гулько: «Люди ховали молитовники і релігійну літературу і їх читали потаємно, але це було дуже небезпечно. В одному із сіл комсомольці знайшли дідуся, який читав Біблію, забрали її силоміць, порвали на шматки і змусили дідуся її їсти, так що дідусь помер, подавившись папером.
Найбільша фантазія не могла вигадати того, що вигадували більшовики, щоб мучити свої жертви: виколювали очі, здирали шкіру, вирізали язик, хоронили живцем і застосовували інші середньовічні жахливі методи, щоб заборонити людям вірити в Бога, але віруючі вистояли.

Стояння ІV
Ісус зустрічає свою Матір
С. Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе і величаємо Тебе,
В. Бо своєю смертю на хресті Ти відкупив весь рід людський.
Приклад Марії, яка товаришує своєму Синові на хресні дорозі, вчить батьків бути зі своїми дітьми в нелегких хвилинах життя. Тому й Марія була теж присутньою в історії нашого народу. Ця особлива її присутність відчувалася також у важкі часи гонінь. Згадує сестра Маркія Башинська про долю її співсестер: “Коли я була в Сибіру, нам розповідали, що у в’язниці було троє сестер. Їх особливо переслідували за молитву. Начальник в‘язниці був страшною людиною - хотів, щоб вони зреклися молитви і своєї віри. Він розділив сестер на декілька днів, але вони не переставали молитись. Тоді він їм сказав: ,,Вийдете на мороз і там замерзнете”. Одного холодного
дня він вивів їх на вулицю (було 60 градусів морозу!), роздягнув і наказав усім в'язням дивитися, як він присягнув, що через півгодини сестри замерзнуть. Сестри стали на коліна, щоб молитись розарій. Пройшло півгодини, а вони не замерзли і далі молилися вголос. Розлючений начальник вислав трьох голодних собак, щоб розірвали монахинь, але ті повернулися до солдат, не вчинивши шкоди сестрам. Тоді в’язні почали співати: “Слава Богу”. Вояки наказали сестрам повернутися до в'язниці. І з цього часу сестри могли молитися з людьми, скільки хотіли”.

Стояння V
Симон Кириней допомагає Ісусу нести Хрест
С. Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе і величаємо Тебе,
В. Бо своєю смертю на хресті Ти відкупив весь рід людський.
Хтось сказав, що кожен хрест, який носимо, відповідає хрестикові - дієзу в музиці. Він підносить людину. Підносить щораз вище до Бога, до сфери, де вже немає ні слів, ні думок, ні зворушень, а є лише постійна єдність Бога з людиною. Свідки розповідають, як під час допитів наших католиків працівниками НКВД на запитання: “Маєш золото?”, вони відповідали: “Так! Маю золото - віру!”. А на питання: “Що є метою життя?”, вони з переконанням відповідали: “Метою життя є Бог! Він для мене є всім, я за Нього віддам життя! Без Бога я не зміг би прожити. Бог є моїм життям. Він нас дуже любить, якби ми любили один одного так, як Він нас любить, скільки було б добра! Ми шукали б тільки Його, і тільки до Нього линуло б наше серце. Ми зрозуміли б, що жити і служити Йому - це одне й те ж. Віддалитися від Нього, відділитися від Нього - означає вмерти”.
Ці відповіді мужніх католиків з України підтверджують правду, яка  супроводжувала протягом століть історію людства: в Христі Бог є ближчий людині, ніж людина сама собі. Одна молода дівчина в листі, опублікованому в комуністичному журналі “Тєса” 22 грудня 1960 року, стверджує, що є католичкою, що належить до Католицької Церкви з самого дитинства і що її віра не може бути підважена жодною аргументацією, яка б заперечувала існування Бога. Швидше пожертвувала б своїм життям, ніж втратила б віру. Будучи католичкою, постійно ходила до храму, але зустрічала мало священиків. Мала тільки двадцять років, і все життя було попереду. Працювала і одночасно вчилася, однак не могла розколоти свого серця на дві частини; воно цілком належало Церкві: ”Релігія - це моє серце, і викорінити її з мене - означає розірвати серце”. Як не живеш для Бога, то навіщо тоді жити? Не можна спокійно жити, якщо інші помирають без Бога або його зовсім не знають.
Киренею, допоможи нам не бути байдужими до долі інших людей.

Стояння VI
Вероніка витирає обличчя Ісуса
С. Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе і величаємо Тебе,
В. Бо своєю смертю на хресті Ти відкупив весь рід людський.
Вероніка є покровителькою всіх тих, хто віддав хустки, руки, серце і життя для того, щоб хтось менше страждав. У концтаборі священики думали не про себе, а про інших. Отець Броніслав Мірецький протягом п’ятнадцяти років після повернення з концтабору в 1953 році не міг отримати дозвіл на виконання своєї душпастирської праці. Рідні наполягали на його поверненні до Польщі, але він двічі відповів “ні”, вирішивши залишитися із солідарності з друзями та задля любові до вірних: “Протягом багатьох років і до цієї пори вони допомагали мені матеріально, підтримуючи в мені надію, що одного дня зможу працювати з ними і для них. Я належу до них і не маю права шукати своєї користі або праці в інших місцях... Це відчувають їхні серця! І так випробуваних Богом - маю їх залишити? Ні!”.
Щоб допомагати співбратам, він не жалів себе, як говорив отець Буковінський: “Ми є священиками Ісуса Христа! Христос не жалів себе, – говорить апостол Павло. Ми висвячені, щоб не щадити себе, а якщо є потреба, то й віддати життя за Христових овець”. О. Станіслав Франкль, ректор семінарії у Львові, додавав: “Ліпше світити недовго, ніж диміти протягом усього життя”.
Отець Владислав Буковінський розповідає, що в червні 1957 року їздив по селах навколо Алма - Ати, де бачив багато зворушливих моментів. В одному селі його зустріли з гірляндою квітів по-святковому зодягнені дівчата, як зустрічають священика, що відправляє свою першу Службу Божу, і завели в дім, призначений для відправляння Служби Божої. Люди в цей час співали: “Хто віддасться в опіку Господу своєму..”. В іншому селі після короткої промови священика пан Левіцький сказав
у присутності багатьох: “Мені здається, що це найбільш зворушлива промова, яку я чув протягом усього мого життя. Нас завезли в ці гори і залишили. Ніхто про нас не пам’ятав. Нарешті прибув до нас духовний отець! Ми сироти, такі сироти...”. Плакав шановний голова, плакав зібраний народ, і разом із ними плакав також священик, але були це сльози радості. Отець Буковінський залишився до смерті поруч зі своїми людьми, незважаючи на те, що рідні наполягали на поверненні до Польщі.
Отець любив повторювати: “Не залишу мою паству, навіть якщо запропонують мені кардинальський одяг! Навіть якщо б я помер, сама могила священика буде тут цінною для віруючих”. Рідні отця Буковинського так згадують його під час лікування в Польщі в роки перебудови СРСР: “В розмові з ним я відчув, що він дуже любив католиків в Радянському Союзі. Щодо матеріальних умов говорив, що йому не бракує нічого, що міг би бути багатим, тому що віруючі дуже піклувались про нього і готові були залишитись без нічого, лише б йому допомогти. Сказав мені, що повернеться до Караганди, тому що якби не повернувся, вчинив би невдячність щодо людей, які його люблять. В Москві на вокзалі у момент від’їзду люди прощалися з ним, стоячи на колінах, цілуючи землю і просячи їх не залишати. Можна лише уявити радість людей після того, як він повернувся”.

Стояння VIІ
Ісус падає вдруге
С. Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе і величаємо Тебе,
В. Бо своєю смертю на хресті Ти відкупив весь рід людський.
Ісусе, що падаєш вдруге, дай мені міць мучеників за віру з України, які вміли помічати Тебе в найгірших місцях на землі. Радянська влада, щоб їх зломити, створила спеціальні в’язниці, що знаходилися в Сокольниках біля Москви, у Лефортово, в Бутирках, на Луб’янці, в Москві, Києві, Харкові і Ярославлі над Волгою. Читаючи їхні останні листи до вірних і до рідних, можна з подивом побачити, що ці люди були спроможні зберегти власну гідність і вірність Христу навіть в тих жахливих місцях на землі. У концтаборі було два варіанти вибору: з Богом або проти Бога. Вони вибирали Бога, як пригадує Пан Тарашкевич: «Там було багато засуджених:, готових задушити один одного за крихітку хліба або одну цигарку. Я помирав, але зате мав чисте серце: говорив завжди біле на біле».
Навколо Архангельська, містечка меншого за Вінницю, було біля 70-ти концтаборів для католиків з України, в кожному по півтори - дві тисячі засуджених. На стінах тих концтаборів можна було прочитати такі слова:
- Тут я став ще більш витривалішим, і ніщо не може знищити мою віру, - Потапій Ємельянов.
- Я готовий віддати життя за мої релігійні переконання,-о. Вікентій Дейніс.
- Бог мене вибрав, допомагаючи витерпіти біль, щоб зміцнити у вірі інших віруючих. Не піду на жоден компроміс із владою стосовно релігії», - о. Павло Хомич.
- „Щодо католицизму не зміню моїх переконань. Я залишусь завжди вірним і витривалим, як перед арештом і під час мого заслання у табір. Не маю ненависті до радянського уряду, але і не можу сприйняти життя без Бога: не можу поступати йти проти свого сумління», - о. Яків Розенбах.

Стояння VІІІ
Ісус потішає жінок, що плачуть
С. Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе і величаємо Тебе,
В. Бо своєю смертю на хресті Ти відкупив весь рід людський.
Як для жінок на хресній дорозі, так і для мучеників в Україні, Ісус завжди був утіхою. Згадує один зі священиків: “Думаю, що той, хто не був в ситуації неможливості відправляти або брати участь у Святій Месі, недоцінить, яким великим скарбом є Євхаристія! Для мене і для інших священиків, які в Радянському Союзі ризикували всім, щоб її відправляти і слухати, має величезну вартість. У в’язниці, коли ми були голодні, тому що їжі вистачало лише для того, щоб підтримати нас при житті, я бачив, як священики для того, щоб зберегти євхаристійний піст, не їли сніданку і працювали з порожнім шлунком аж до опівдня, коли був найбільш сприятливий час, щоб відправляти таємно Службу Божу. Я сам часто так робив. Коли не було можливим відправляти у таборі, тому що за нами слідкували, шматок хліба не спожитий від сніданку, залишався в кишені аж до вечора, щоб не перервати посту і щоб могти відправляти Євхаристію. Літом, коли дні були довшими, а ночі  коротшими, я бачив, як священики і в'язні вставали перед підйомом, щоб відправити у бараці Службу Божу в той час, коли інші спокійно спали. Щоб могти відправляти Євхаристію, ми вели катакомбне життя. І коли нас помічали, то сильно карали, але для нас Євхаристія була скарбом, заради якого було варто піти на всяку жертву”.
Подібних прикладів було чимало. Марія Залуцька, родичка отця Яна Лукача пригадує, як заарештували і засудили її дядька. У 1931 році його забрало НКВД з парафії Зіньків і вкинуло до в’язниціу Хмельницькому. Його замкнули у маленькій келії, на стінах якої ще було видно кров убитих в’язнів. Він знаходився на шматку дошки, на якій йому наказали спати від 24.00 (якщо мав таку можливість) аж до чотирьох. Потім несподівано ця дошка його викидала на підлогу. Їв лише хліб і воду. В цих умовах тримали його протягом місяця. Часом гарно накривали для нього стіл, щоб змусити його зректися віри, але отець Лукач не піддався. Під час перебування в таборі біля Біломорського Каналу він написав своїй родичці Наталії Енкот, що в таборі він працює, молотом розбиваючи каміння, але не нарікає, тому що в перервах міг потай відправляти Євхаристію. Наталія повідомила, що може попросити разом із парафіянами дати йому легшу працю, але він їй не дозволив. «Якщо працюватиму в приміщенні, то не зможу відправляти Святу Месу». Відваги не має той, хто не отримав від Євхаристії сили і запалу. Саме тому з мужністю і відвагою деякі священники дозволили себе вкинути у в’язницю задля однієї мети - занести тим людям Євхаристію.

Стояння ІХ
Ісус падає втретє під тягарем Хреста
С. Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе і величаємо Тебе,
В. Бо своєю смертю на хресті Ти відкупив весь рід людський.
Ісусе, через Твоє третє падіння допоможи нам усвідомити, що гріх породжує порожнечу і забирає життя, як забрав його мільйонам мучеників нашої землі. Отця Людвіка Влодарчика ОМІ, настоятеля парафії у селі Окопи на Волині 7.12.1943 року жорстоко мучили вояки УПА: його поранено з рушниці, п’яти йому припікали залізом і, врешті, перерізали його пилою навпіл.
Отець Павло Хомич так описує свої відчуття після тортур: “Паморочиться голова від великої втрати крові; очі такі сухі, начебто хтось тримає розжарене залізо перед лицем; язик присох до піднебіння від спраги, болить від найменшого поруху; спазми душать в горлі”. Недосипання є найбільшим стражданням під час допитів, що відбувалися вночі. Допитувані не спали п’ять ночей на тиждень. Кати ж змінювалися, тому завжди були повними сил і немилосердними. На допитах завжди знаходилося троє, що працювали трьома “бригадами”.
Допити отця Федоровича тривали протягом трьох місяців із 40 допитами вночі. Він пригадує: «Ввечері я засинав, а через годину-півтори входив солдат і кричав: “Гайда!” Тоді вів мене по коридору до кімнати допитів. У коридорі, коли когось зустрічали, треба було відвертатися обличчям до стіни – це закон в’язниці Потім починалася розмова. На маленькій круглій табуретці мене тримали аж до опівночі або ще й довше. Декілька разів підряд мене тримали на допиті аж до п’ятої ранку, а вдень спати заборонялося. В один з таких днів я, повернувшись у камеру, став на коліна на матрац біля стіни, щоб трішки помолитись. Наглядач побачив це через вікно і сказав: “Цього не можна. Ти спиш на колінах!”. Після чотирьох неспаних ночей мені видавалось, що миші бігають по стінах, настільки я втомився. Відчував, як паморочиться голова: що сталося б зі мною, якби продовжувався цей допит? На щастя, ці тортури цього разу тривали лише 4 ночі. На п’яту я, лежачи на матраці, побачив маленького павучка. Я не люблю павуків, тому що в дитинстві вони мене кілька разів вкусили і я спух, але зараз я подумав: “Який ти хороший, тепер мене не кусаєш. А ці люди набагато гірші від тебе”.
Пригадуючи своє минуле та розповіді інших засуджених, Карпунич Бравен нараховує 52 методи тортур. Наприклад, ламання пальців рук при столі, згинаючи їх у протилежний бік. Інший спосіб: били залізною палицею по суглобах. Іще іншою карою було вибивання зубів. НКВД з Новоросійська винайшло особливе приладдя для виривання нігтів, під які слідчі спочатку запихали в’язням голки. Також били по спинідо крові а потім виливали на плечі солону воду або ламали хребет. Слідчий Данилов бив священика Віктора Сіповальника палкою по боках та виривав йому волосся.

Стояння Х
Ісуса роздягнено
С. Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе і величаємо Тебе,
В. Бо своєю смертю на хресті Ти відкупив весь рід людський.
Ісусе, Тебе було роздягнуто в багатьох мучениках нашої землі. 24 річна, С. Рахт пригадує: “Образ, який постав перед моїми очима, коли прибула я до примусового табору Соловки на Голгофі, був страшним: назва “Голгофа” тут цілком підходила. В досить малих кімнатах, набитих до неможливості людьми, повітря було таке смердюче, що лише думка про те, щоб залишитися там протягом якогось часу, викликала жах. Багато людей, незважаючи на мороз, були цілковито роздягнені, тобто зовсім голі. Решта мала на собі якесь мізерне лахміття. Живі скелети, зодягнені у шкіру, вибігали голими на вулицю, добігали від каплиці до дірки, вирізаної в кризі, щоб зачерпнути води у консервну банку. Траплялося, що, нахиляючись, помирали». А що ж сказати про допит, під час якого солдати обдирали з усього священиків, щоб відібрати добрий одяг у “ворогів народу». „На землю! На коліна! Зняти все з себе!» У солдат була абсолютна влада. Дійсно, роздягнена людина втрачає усяку впевненість, не може гордо випростатися і розмовляти, як рівний з рівним з одягненою особою. Розпочинався допит. Наближалися голі засуджені, несучи в руках одяг. Навколо них були солдати, уважні і озброєні. Що кожен із в’язнів думав? Може, те, що зараз буде розстріляний і кинутий у газові камери? Солдати говорили грубо, не кажучи жодного слова нормальним тоном. Їхнім завданням було “перелякати і зім’яти”. Один зі свідків пригадує: «Як звірі, вони ґвалтували дівчат під час допитів: дівчата плакали, жінки кричали». Начальник концтабору Буреполом, Грінберг, вимагав, щоб до нього приводили кожну молоду жінку, яка прибувала у концтабір. Не було моральних обмежень, які б затримали це насильство.
О. Сльозбек пригадує: «До нашої келії на Соловках увійшла одна дівчина, вона була бліда і ледве трималася на ногах. «Приходжу з камери смерті, - повідомила, - мене звати Аня Бублик». Перебування в такій камері тривало мінімум 4-5 днів, а максимум 20 днів. Бідна дівчина мусила сильно спротивитись начальнику в’язниці, судячи з того, що він її засудив на 20 днів... Вже було достатньо п’яти днів, щоб хтось вийшов звідти хворим. Аня провела в нашій камері місяць. Їй ставало все гірше, однієї ночі в неї піднялася висока температура, дівчину перевели до санчастини, де вона померла наступного дня. Мала всього 21 рік».

Стояння ХІ
Ісуса прибивають до Хреста
С. Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе і величаємо Тебе,
В. Бо своєю смертю на хресті Ти відкупив весь рід людський.
Ісусе, навіть на хресті Ти молися за своїх переслідувачів. Так само чинили наші мученики з України. Радянський режим забрав у них все, крім молитви - основи їхнього духовного життя. Вірні пронесли її живою і пройшли через життя, засвідчуючи, що молитва - це життєдайна необхідність для людини, яка була створена на образ і подобу Бога, а без Бога немає сенсу життя. На запитання: “Чим для вас є молитва? Яке є її значення?”, вони відповідали: “Молитва є необхідною розмовою з Богом, який турбується про нас тому, що хочемо йти до Нього. Молитва є контактом з Тим, до Кого хочемо дійти”. Станіслава Гужальська вважалася “ворогом народу” і була вислана до Казахстану. На запитання: “Що вам допомогло витривати у вірі? Звідки черпали сили?” - відповідала: “Ми ніколи не загубили віру, тому що черпали сили з молитви. Завжди молилися до Бога тихенько, навіть у в’язниці”.
Так само А. Левітин, вчитель літератури, який через сповідування своїх переконань безстрашно пережив чотири засудження, відбуваючи в цілому 12 років таборів, свідчить, що допомогло йому все це пережити: “Було б дуже негарно з мого боку, якби я не сказав, чому завдячую цю благодать. Скажу лише одне слово: молитві Весь світ є чудом, і тільки короткозорі його не бачать. Але найбільшим чудом є молитва. Не від мене, звичайної людини, знищеної важкою працею, виходить сила, яка мене відроджує, спасає, підносить понад мене самого. на походить ззовні, і нічого в світі не могло б протистояти їй”.

Стояння ХІІ
Смерть Ісуса на Хресті
С. Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе і величаємо Тебе,
В. Бо своєю смертю на хресті Ти відкупив весь рід людський.
Декілька солдат ведуть, штовхаючи 60 зв’язаних в'язнів, котрі тягнуть серед літа величезні сани з бідонами, в яких знаходяться нечистоти. Все це вони виливають у яму. Далі усіх їх шикують в ряд: усі 60 - священики, на багатьох із них сильно порвані ряси. Начальник батальйону підходить до першого, говорячи з іронією: „Останній раз запитую: Бог існує чи ні?» „Так, існує». Лунає постріл. Падає у рів. Далі до другого: «Бог існує чи ні?». „ Так!», далі третій... знову постріл. Усі 60 сказали „так». І таким чином залишаються разом в рові біля дороги, котра від Качуги веде в Ніжемдинськ».
Про життя цих священиків можна сказати словами єпископа Теодора Ромжі, з якими той звернувся до своїх переслідувачів, що змушували його залишити священство: «Ми готові пожертвувати життя за нашу віру. Померти для Христа означає жити вічно».
Біля підніжжя гори під подібною назвою “Голгофа” у концтаборі на Соловках було видно одну капличку, повну ліжок аж до стелі, так що протягом якогось часу там було аж 200 осіб. Беволь, комендант Голгофи, сміючись називав її «бочкою крові». Він розважався, стягуючи людей з третього ярусу ліжок за волосся, кидаючи вниз і розбиваючи їм голови об підлогу. Крім цих тортур, «щоб освіжилися», їх закривали, прив’язаних у дзвіниці, де падав сніг і з усіх сторін віяв вітер. Засуджений був змушений сидіти так, не рухаючись протягом вісімнадцяти годин на день, і лише раз на три дні міг щось з’їсти.
Отця Севастіяна Сабудзинського переслідувано від початку його пастирської діяльності за те, що був католицьким священиком. Після винесення вироку в 1939 році був засуджений на 10 років примусових робіт; згодом його перевели у Воркуту до Сибіру, де був змушений працювати у копальнях вугілля. Був часто на допитах, і під час цих «зустрічей» йому погрожували, щоб змусити його до зречення від священства. Численні свідки розповідають, що бачили його розіп’ятого на стіні в’язниці. «Розіп’ятий, як Ісус», - говорили про нього.

Стояння ХІІІ
Ісуса знято з Хреста і віддано на руки Матері
С. Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе і величаємо Тебе,
В. Бо своєю смертю на хресті Ти відкупив весь рід людський.
Маріє, що тримаєш на руках мертве тіло Ісуса, допоможи нам усвідомити, яким великим скарбом є наша свята віра і Тайна Євхаристії. Свята Меса і Пресвяті Дари були для мучеників з України джерелом великої радості, сили й витривалості. Коли священики усвідомлювали, що означає Євхаристія для віруючих, на яку жертовність вони спроможні задля неї, то почувалися духовно відновленими, готовими на кожен труд, аби лише дати можливість віруючим частіше отримувати євхаристійний хліб. Життя в концтаборі було Голгофою для цих людей. Але, як згадує отець Цішек: - “Жодна небезпека, жоден ризик, жоден бунт не був би у змозі перешкодити мені відправляти Службу Божу для них кожного дня. Для нас хліб життя був єдністю з Богом і з тими, кому ми мріяли Його занести. Я усвідомлював це протягом п’яти довгих років, проведених у Луб’янці: будучи позбавленим цієї духовної поживи і цієї єдності, я звертався до Бога в молитві та протягом дня часто приймав духовне Причастя. Кожного дня читав напам’ять молитви зі Святої Меси. Часто мені здавалось, що вони лише підкреслюють неможливість прийняття Євхаристії. У ці дні страждань, темряви і приниження я особливо прагнув джерела сили, яке було в змозі дати мені Хліб життя - і не міг його мати. Я благав Бога, розмовляв з Ним, просив у Нього допомоги і сили і знав, що Він був зі мною. Я мав усе це, але не міг мати Його присутність у Причасті. І ця неможливість була для мене дуже важкою: це був такий голод душі, як голод тіла, який я безперервно відчував у ці роки”.

Стояння ХIV
Ісуса покладено до гробу
С. Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе і величаємо Тебе,
В. Бо своєю смертю на хресті Ти відкупив весь рід людський.
Християнин повинен молитися не лише про добре життя, але також про добру смерть для себе, як молилися про це наші родичі під час переслідувань: «Не зважаючи ні на що, помру все-таки в Церкві, вона мені більш потрібна, ніж література, і перш за все, у ній є священики. Але якщо і в Церкві багато зради, я все одно залишусь. Залишусь,  навіть якби скрізь були ідіоти. Чому? Бо там говориться про безсмертність душі. Про Бога. Про вічне життя. Про винагородження і кару. Тому, що лише в Церкві існує вівтар - єдиний на землі».

Закінчення
Багато людей сьогодні в Україні, особливо молоді і дітей, а також прихильників комуністичної ідеології, мало усвідомлюють, скільки зла принесла система, що намагалася за всяку ціну викинути Бога з серця людини. Саме тому Господь подарував ще так недавно нашій землі мучеників, які стали вираженням страждань Христа у часі. Їхні життя і смерть є постійною катехезою життя християнина, вони нам вказують наслідувати з відвагою Христа, першого мученика, тому що лише Він обіцяє нагороду - вічне щастя тим, хто витривав з Ним до кінця.

Отче наш.
Радуйся Марія.
Вірую.
 
Автор - отець Павло Вишковський OMI
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.