Складні питання: Чи завжди висловлювання Папи слід вважати його вченням?

Найбільшим виявленням непомильного учительства Папи Римського є висловлювання ex cathedra. Коли папа висловлюється таким способом, його слова стають правилом нашої віри та зобов'язують усіх католиків. Але таким способом папа висловлюються вкрай рідко. Востаннє Вселенський Архиєрей висловлювався ex cathedra 1 листопада 1950 року, коли проголосив, що Пречиста Діва Марія у кінці свого життя була вознесена на Небо тілом і душею. Мова про догму Пія ХІІ про Внебовзяття (Успіння) Пресвятої Богородиці. А до нього судження ex cathedra було проголошене майже за 100 років до  того, коли Пій ІХ визначив, що Пречистої Діва Марія від першого моменту свого зачаття була вільна від будь-якого гріха. Йдеться про догму Непорочного зачаття Пресвятої Діви Марії.

Така форма надзвичайного учительства (вченням) папи називається також визначальним учительством. Це значить, що той, хто не приймає це вчення, виключає себе, тобто відлучується, від спілкування з Церквою. 

Інші способи висловлювання папи становлять так зв. автентичне вчення і серед них виділяють різні ступені автентичності, котрі зобов'язують вірних різною мірою. Це пояснено, наприклад, у Догматичній конституції ІІ Ватиканського Собору Lumen Gentium.  Цей побожний послух волі й розуму особливо належить виявляти щодо автентичного вчення Римського Архиєрея, навіть коли він не промовляє ex cathedra, – так, щоб шанобливо визнавати його верховне Учительство і щиро приймати виголошувану ним науку, відповідно до виявлених ним думки й наміру, що проявляються або в характері документів, або в частому викладанні того самого вчення, або у способі висловлювання (п. 25).

Таким чином, окремі висловлювання слід оцінювати, враховуючи висловлену думку та виражену волю (намір), що відповідають важливості цієї думки для вірних. Тут відповідно до процитованого документа Lumen Gentium нам допоможуть три критерії. По-перше, характер документа, в якому прозвучала певна думка папи, по-друге наполегливість у викладанні певної доктрини і, по-третє, словесна форма висловлювання. Розглянемо кожен із них.

Перший критерії, за яким ми оцінюємо наскільки зобов'язуючим є певне вчення, це характер документів. Одразу слід зазначити, що інтерв'ю папи з будь-ким чи книга, в якій викладене це інтерв'ю, взагалі не є документом, а тому і не належать до автентичного вчення, незалежно від того, що там висловлено. Так само і написана папою книга, наприклад "Ісус із Назарета" Бенедикта XVI, не є документом учительства. Не випадково, підписуючись, Папа вказав ім'я, дане йому під час хрещення. 

А ось енцикліка є документом папи, що має велике значення. Якщо в енцикліці торкається питання, до якого церковне учительство постійно й наполегливо повертається, то йдеться про незмінне вчення, яке ніяким чином не може змінюватися. Це, наприклад, учительство про подружні інтимні взаємини. Хоч у цьому випадку не йдеться про висловлювання ex cathedra, тобто із визначальним учительством, проте йдеться про остаточне учительство. 

Різниця між визначальним та остаточним учительством полягає не у ступені обов'язковості (він бо однаковий), а у факті, що істина, виражена визначальним учительством, прямо закорінена у Божественному Об'явленні, в той час як остаточне учительство не засноване на ньому безпосередньо. У випадку неприйняття визначального вчення вірний виключає себе зі спілкування з Церквою, але це не відбувається у випадку неприйняття остаточного вчення. 

Конкретний приклад вже наведений вище: якщо католик не приймає догму про Непорочне зачаття Пресвятої Богородиці (тобто визначальне вчення Церкви), він відлучає себе зі спілкування з Церквою. Якщо ж католик не поділяє вчення про подружню інтимність, то він може перебувати у стані тяжкого гріха, але не виключає себе зі спілкування з Церквою. 

Другий критерій для розпізнання зобов'язуючого автентичного вчення – це наполегливість, із якою папи Римські пропонують певну доктрину. Тут відразу слід уточнити термінологію, а саме пояснити, що не є доктриною. Не є доктриною вказівки душпастирського характеру. Наприклад, вони можуть стосуватися міграції чи інших соціальних феноменів. Якщо ж ідеться про доктрину, то у випадку наполегливого її повторення сказане слід приймати з пошаною, пам'ятаючи водночас слова з Книги Мудрості Соломона: “Бо ж міркування смертних нужденні, непевні задуми наші” (Мудр. 9, 14). 

Іншими словами, наші міркування не можуть бути абсолютно надійними, але і в цьому випадку, коли мова про слова папи, навіть якщо ці слова не належать ні до визначального, ні до остаточного учительства, їх слід шанобливо приймати, навіть якщо сказане папою не переконує нас, та й сам папа не має наміру представляти свої слова, як непомильні судження.

Що ж означає шанобливо їх визнавати? Це значить принаймні не суперечити Святішому Отцеві. 

Нарешті третій критерій розпізнання значущості автентичного вчення – словесна форма висловлювання. Розглянемо, наприклад, слова Папи Івана Павла ІІ з енцикліки Evangelium vitae. “Владою, яку Христос дав Петрові і його Наступникам, ми, разом з єпископами (котрі безліч разів засудили аборти, і в перебігу згаданих консультацій, хоч і перебуваючи в різних кінцях світу, одностайно схвалили цю доктрину), заявляємо, що безпосереднє переривання вагітності , тобто задумане як мета чи як засіб, завжди є серйозною моральною провиною, бо це – свідоме вбивство невинної людської істоти.”(п. 62). У цьому випадку мова йде про документ, який має характер віровчення, що має більшу значущість і зобов'язує більше, ніж документ, що має  душпастирський характер, яким є, наприклад, Апостольське постсинодальне повчання Папи Франциска Amoris laetitia. У ньому Святіший Отець не використовує подібних формулювань, він не говорить: “Силою влади, даною мені Христом”, але йдеться лише про пастирське послання.

Ось так коротко можна охарактеризувати основні критерії, відповідно до яких ми наділяємо різні документи папи різним ступенем важливості. Тим більше це стосується висловлювань і публікацій, які взагалі не є документами, а є або богословськими текстами приватного характеру (як, наприклад згаданий “Ісус із Назарета” Йозефа Ратцінґера), або приватні розмови, що прозвучали у певних обставинах і звернені до конкретних людей чи груп.

Джерело: Католицький оглядач