«Коли право є тиранічним». Необхідність замислитися над функцією права

Про це пише Vatican News.

«В міжнародних новинах не припиняються розповіді про драматичні випадки з людьми, які перебувають у критичних, але не термінальних стадіях, і яким, згідно із рішеннями лікарів та судів, та всупереч думці їхніх сімей, припиняють живлення та гідратацію.

Вони вмирають через брак їжі та рідин. Отже, не внаслідок термінального патологічного стану, який досягає своєї природної кульмінаційної точки, а внаслідок клінічного протоколу, закону чи вироку, який передчасно призначає смерть на основі ймовірних оцінок», – цим сумним ствердженням Ґабріелла Ґамбіно, Заступниця Секретаря Дикастерії у справах мирян, сім’ї та життя, розпочинає свою статтю під заголовком “Коли право є тиранічним”, що була опублікована, 30 січня 2021 року, на шпальтах щоденної ватиканської газети “L’Osservatore Romano”. Вона додає, що можемо лише припустити, про яку кількість подібних трагічних випадків непошани до людського життя ми навіть і не знаємо.

Гарантування безперервної допомоги

Як зазначає авторка статті, основним принципом медицини при супроводі кожного пацієнта у критичних та смертельних стадіях є безперервність допомоги, тобто гарантія проекту надання допомоги, який стає виразом “місії вірної турботи про життя людини аж до його природного завершення” (Samaritanus Bonus). Йдеться про принцип, який належить не лише до сфери медичної науки, але притаманний кожній правовій державі, оскільки він передбачений правом на життя та здоров'я, яким пронизані сучасні правові системи.

На переконання Ґабріелли Ґамбіно, знищувати людей, спираючись на закон, тобто, на інструмент, який першим повинен захищати життя кожного, є наслідком евтаназійної ментальності, на яку вказувала Конгрегація Доктрини віри в нещодавньому документі “Samaritanus Bonus”. Це є результатом сьогоднішньої “культури відкинення” щодо найбільш вразливих людей і здійснюваної в ім’я ефективності структур охорони здоров’я, перетворюючи медицину та право в знаряддя тиранії.

Церква на сторожі життя кожної особи

Сьогодні такі поняття, як “гідна смерть”, “співчуття”, “найкраща користь”, використовуються неоднозначно, а навіть, іноді, за їхньою допомогою намагаються отримати в судових рішеннях “дозвіл-згоду” пацієнта на передчасну смерть, ніби цього вже достатньо для виправдання незвичного рішення про те, аби знищити людське життя. Про вразливу людину турбуються і забезпечують їй необхідний медичний догляд лише тоді, коли це передбачено правом, вироком або протоколом.

Цитуючи вищезгаданий документ Конгрегації Доктрини Віри, Заступниця Секретаря Дикастерії у справах мирян, сім’ї та життя наголошує, що Церква рішуче наполягає на тому, що харчування та гідратація не є медичною терапією, а являють собою необхідне піклування про особу пацієнта, базову та беззаперечну клінічну опіку людської особи, навіть в тому випадку, якщо це вимагає їхнього постачання штучним способом (див. Samaritanus Bonus). «Тому їх не можна припиняти в силу критеріїв, які не відповідають об’єктивному клінічному добру пацієнта. Безперервність у підтримуванні основних фізіологічних функцій будь-якого суб’єкта, що перебуває у критичному стані, є життєво важливою опікою, що належить кожній людині, позбавлення якої є вкрай несправедливим вчинком. Дострокове призупинення такої опіки – це не лише чітка форма залишення пацієнта, що суперечить будь-яким етичним принципам, але також прирівнюється до евтаназії», – підкреслила Ґабріелла Ґамбіно, зазначаючи, що в такому випадку мова йде про смерть, спричинену навмисно тими, хто, натомість, повинен піклуватися про пацієнта.

Беззаперечна цінність людського життя

Беззаперечна цінність людського життя, про що пригадує вищезгаданий документ Конгрегації Доктрини віри, є фундаментальною правдою морального природного права, що лежить в основі нашого спільного буття людиною. Тому, на переконання авторки, перед обличчям такої небезпечної утилітарної перспективи слід серйозно замислитись над способом, в який ми застосовуємо знання. Мова не йде лише про переосмислення епістемологічного значення медицини, розпочинаючи від поняття “спів-страждати”, яке повинно було спонукати медичних працівників бути поряд із хворими, не боячись смерті та страждання, але – про нагальну потребу призадуматись над функцією права.

Як наголошує Ґабріелла Ґамбіно, сьогодні вкрай необхідно наново поставити в центрі людську особу з її незаперечною гідністю та цінністю життя. «Проте сьогодні, позбавлена всяких цінностей та оперта на принципові наочної раціональності аргументації суддів, юридична наука перетворюється на крижаний інструмент, який забирає будь-яку надію не лише у тих, хто все ще має право на життя, але й у болю сім’ї», – додає Заступниця Секретаря, пригадуючи, що ми не можемо залишатись байдужими перед обличчям такого глибокого браку поваги, що проявляється у подібних юридичних рішеннях щодо осіб, які вірять у Божу близькість в момент найбільших життєвих випробувань і які надіються, що зможуть провести останній період своє Голготи з найріднішими людьми.

«Пошана до релігійної свободи передбачає право мати надію, бачити пошанованою свою християнську віру в заповіді “не вбивай”.

Верховенство права повинно це враховувати. Істина полягає в тому, що повнота закону – це, насправді, любов, і що справедливість без милосердя стає "summa iniuria" (вершиною несправедливості). Право, аби залишатись таким, повинно бути знаком порядку, що випливає з Божого милосердя, оскільки справедливість не вичерпується сама в собі, але повністю звершується в Бозі, перед Ним і в ділах милосердя людини щодо інших людей”, – підсумувала Ґабріелла Ґамбіно, Заступниця Секретаря Дикастерії у справах мирян, сім’ї та життя, зазначаючи, що лише полум’я милосердної любові зможе повернути людяність холодному праву пост-модерного світу.