Як святий абат Антоній боровся з дияволом

Він пише, що коли люди відвідували св. Антонія у його будинку в пустелі, то «чули багато голосів, шум і удари зброї, а вночі бачили як гора, наповнювалась іскрами і Антонія, який, здавалося, ніби бився з видимими істотами і молився проти них».

Одного разу святий Антоній вирішив провести ніч на самоті у великій печері. Юрба демонів спустилась і напала на нього. «Ворог не міг його терпіти, бо боявся, що скоро пустеля перетвориться на місто аскетів. Однієї ночі він зайшов у печеру, де на нього чекала величезна кількість демонів, і вони мучили його аж поки святий безмовний не міг встати з землі. Антоній, запевняв, що страждання було настільки великими, що ні один людський удар ніколи б не зміг викликати таку муку».

Наступного дня друг, який збирався принести їжу, знайшов його і заніс у найближче село. Тієї ж ночі, однак, як тільки Антоній прийшов до тями, то попросив свого друга, завести його назад у печеру. Після того як друг знову його там залишив, Антоній крикнув: «Ось я тут, я Антоній; я не тікаю від ваших ударів. Навіть якщо ви ще більше мене мучитимете, ніщо не зможе відділити мене від любові Христа».

Демони повернулися, за словами Святого Атанасія, ось що відбулося далі: «Вночі вони підняли такий шум, що це місце, здавалося, потерпало від землетрусу. Демони наче розривали чотири стіни, проходячи крізь них у вигляді диких звірів і змій.

І відразу ж це місце наповнилось постатями левів, ведмедів, леопардів, биків, змій, гадюк, скорпіонів і вовків. І кожен діяв відповідно до тієї форми, якої набув: лев ревів з наміром кинутись на нього, бик, здавалося, хотів взяти його на роги, змія повзала, не торкаючись його, і вовк кидався на нього, але щось постійно стримувало його. Тож лють всіх цих образів разом з їхнім ревом була жахливою.

Антоній, побитий та поранений, потерпав від фізичних катувань ще жорстокіших за це, він лежав там без страху, з пильною душею. Він стогнав від фізичних страждань, але розум його залишалися напоготові та ніби глузуючи, казав: «Якщо б у вас була хоч якась сила, то було б достатньо, тільки одного з вас. Але Господь зробив вас безсилими, тому ви намагаєтесь злякати мене своєю кількістю. Те що ви набуваєте форм тварин позбавлених розуму, – це ознака вашої слабкості.

З великою мужністю він додав: «Якщо у вас є хоч якась сила, якщо у вас є хоч якась влада наді мною, не зволікайте, нападайте! Але якщо ви не можете, чому марно стараєтесь? Віра в нашого Господа – це наша печать і стіни оборони».

Після багатьох спроб, вони скреготали зубами, бо починали розуміти, що вони сміялися над собою, а не над Антонієм.

Але Господь навіть у цей час не забував про боротьбу Антонія і приходив йому на допомогу. Коли Антоній підняв свій погляд, то побачив, що стелі ніби не стало, і промінь світла впав на нього. А демони раптово зникли, тіло відразу ж перестало боліти, приміщення знову стало суцільним.

Антоній відчув, що Господь допоміг йому, і зітхнув із полегшенням; звільнений від болю, він питав у видінні, яке побачив: «Де ти був? Чому не з'явився на початку, щоб покласти кінець моїм стражданням?». У відповідь він почув: «Антонію, я був там! Але чекав, щоб подивитись, як ти борешся через те, що ти пручався і не дав себе перемогти, я завжди буду тобі допомагати, я зроблю так, що твоє ім’я будуть згадувати всюди. «Почувши ці слова, Антоній встав і почав молитися. Він був такий радий, що відчув у собі ще більше сили, ніж раніше. У той час йому було близько тридцяти п'яти років».

Переклад Олеся Сербан для Католицького Оглядача

Зображення Fine Art America