Фатімські діти: Франциск і Гіацинта на небесах

Настав 1918 рік. Закінчувалася війна, згідно з оповіщенням Пані (так називали Пресвяту Діву Марію - прим. ред.), натомість світом прокотилася епідемія грипу, т. зв. «іспанка», яка забрала більше жертв, ніж війна. Восени друга її хвиля добралася до Португалії. Франциск, який після об’явлень в деякій мірі носив в собі смуток самого Бога («дуже шкода мені Бога, який ображається і сумний») і старався Його утішати, а пам'ятаючи, що мусить відмовити багато Розаріїв, використовував час, щоб якнайкраще виконати цю умову, в кінці жовтня змушений був лягти до ліжка. Незадовго після нього хвороба повалила Гіацинту і цілу, численну сім'ю. Тільки батько Мануель Педро тримався на ногах. Із допомогою сусідок, як умів, опікувався хворими, Люція також приходила. І власне тільки вона знала, як насправді почуваються і як дуже терплять її вірні приятелі. Гіацинта після видіння пекла залишалася безперервно під враженням долі «бідних грішників» — і за них тепер жертвувала свої страждання (може, це ті, про які говорила Пані?), її брат зносив все з любові до Господа Ісуса і Пресвятої Діви Марії.

По якомусь часі в обох дітей настало покращення стану здоров'я. Хворі пробували вставати і ходити, до чого їх заохочували. Франциск здобувався на зусилля, щоб дійти до таких дорогих місць, де дано було бачити йому Ангела і Діву Марію. На ногах чи в ліжку, завжди з розарієм в руках, щоб «заробити» на Небеса. Поки прийшов момент, коли не вистачало сил на молитву цілого Розарію.

Подібно було з Гіацинтою. Вона знала, що не видужає і не вагалася цього сказати для Люції. Визнала також, що в цій хворобі відвідала їх Пресвята Богородиця. Франциску сказала, що незадовго за ним прийде, а її запитала, чи хоче далі терпіти за грішників. Очевидно відповіла, що хоче. Тоді дізналася, що багато терпітиме і піде до лікарні. До першої лікарні завезе її мама, а в другій лікарні буде сама і помре самотньою. Ці слова вимовила кузині з дитячим страхом, залишаючись незломною у своїй поставі, приймаючи страждання і жертвуючи молитви, щоб рятувати грішників від вогню пекельного.

На порозі квітня 1919 року Франциск вже завершував своє коротке життя. Настоятель пообіцяв його посповідати, отже, просив дівчаток, щоб йому допомогли підготуватися до Сповіді; щоб йому підказали, які його гріхи, зауважили, щоб міг їх визнати. Обеззброююча щирість і розкаяння перед обличчям Бога! Побоювався, що це, може, з приводу його гріхів Господь Ісус є такий сумний. А після Сповіді, щасливий, очікував наступного дня, коли прийме прихованого Ісуса. Слабкий, щоб молитись Розарій, променів радістю, свідомо прощаючись зі своїми найближчими і рідними. Справді, отримав таїнства вчасно, бо саме в променистому колі, згідно з обіцянкою, прийшла за ним Небесна Мати — 4 квітня 1919 року. Не закінчив 11 років життя, але Вона визнала, що до того, щоб піти на Небеса був дозрілий.

Франциск разом із Люцією і Гіацинтою бачив тричі Ангела миру і шість разів Пресвяту Діву Марію. Ангел в своєму третьому об’явленні сказав до пастушків: «Потішайте вашого Бога». Слова ці глибоко закорінились у свідомість і надали напрямок цілому його життю. Франциск хотів постійно потішати Ісуса. Страждав, коли бачив, як люди ображали Ісуса. Щоб не засмучувати Ісуса, не хотів сам грішити, ані щоб інші чинили гріхи. Робив зречення в кожен можливий спосіб, щоб лише потішати Господа Ісуса. Коротко перед своєю смертю сказав: «Іду до неба, щоб там ще більше потішати Ісуса і Його Матір».

Так перед Люцією життя почало заволікатися тінню смерті. У домі було щораз бідніше, перед пригніченістю і закриттям перед іншими, стерегла його однак заповзятливість і християнська великодушність матері. «Маємо небагато, — мовляла, — але і цього мусить вистачити, щоб допомогти тим, які мають менше від нас». Їжі ще вистачало, хоч би це був сухий хліб, але рішуче щораз більш бракувало здоров'я, також матері. Відважна жінка лікувалася, як могла — і з болями ходила до лікарів до міста, але прийшов день, коли мусила залишитися в ліжку, і наступного дня почала прощатися з дітьми. Люцію так міцно і довго тримала в обіймах, що старша сестра вирвала її силою. Бідна дитина на колінах складала цю жертву Богові, що мати помре. Але старші сестри шукали порятунку саме через її посередництво. Якщо бачила Божу Матір, хай йде і просить Її про зцілення матері. Може Їй пообіцяти, що хоче, вони все виконають, щоб тільки мати видужала.

Зібралася без зволікання. Йшла з розарієм в руках. Зі сльозами на очах просила, склала обіцянки — і поверталася такою, ніби все добре. У домі впевнилася, що мати почувається краще. Після трьох днів, немовби нічого й не було — поралася по господарству, натомість Люція з сестрами протягом дев'яти днів ходили дякувати Пресвятій Діві Марії, «читаючи Розарій, йдучи на колінах від дороги аж до дуба». Одного дня пішла більша група осіб: мати, яка говорила: «Мати Божа мене зцілила» (хоч безперервно це не вкладалося в її голові, не знала, «як це можливо»), також батько, і тітки, і дев'ять бідних дітей, які згідно з обіцянкою, складеною Божій Матері, повинні були пізніше отримати вечерю; з деякими дітьми пішли їх мами. Недовго тривала радість після зцілення матері, оскільки несподівано захворів батько. Справжня несподіванка і несподіваний кінець. Чоловік, який не знав навіть головного болю, враз захворів на запалення легень. Не минула доба, як попрощався з життям. Це було 31 липня 1919 року. Дванадцятирічна донька на емоційному рівні пережила це значно глибше. «Мій біль був такий великий, що я думала, що помру. Він був єдиним, який постійно стояв на моїй стороні, і коли все в домі було проти мене, він один брав мені під захист. Я закрилася в кімнаті і кликала: "Мій Господи, мій Боже! Ніколи не думала, що ти пошлеш мені стільки страждання! Але страждаю з любові до Тебе, як винагородження за гріхи, скоєні проти Непорочного Серця Марії, за Святішого Отця і за навернення грішників"».

На той час Гіацинта була вже цілий місяць в лікарні у Віла Нова де Оурем. Попередні місяці, коли вийшла з грипу, були незвичайно багаті на переживання. Хоч слабка, але не припиняла своїх набожних практик, заклопотана про долю грішників. Відколи дізналася про «прихованого Ісуса», жила безустанним, домінуючим прагненням Святого Причастя — прийняти Ісуса до свого серця і могти з Ним розмовляти. Мала скромну іконку Пресвятого Серця Ісуса (Господь Ісус на ній «такий негарний, взагалі не нагадує нашого Господа, Який є дуже гарним»), цілувала Його із зворушливістю, а хворіючи, ховала під подушкою. Просила також про іконку з Серцем Марії. Коли отримала ікону з Чашею і Гостією — поцілувала її з радістю: «Ісус прихований! Люблю Його дуже. Прагну прийняти Його в храмі!». І питала: «Чи на Небесах також приймається Святе Причастя? Якщо там дістається Святе Причастя, то прийматиму його щоденно». Коли Люція, повертаючись з храму, приходила до неї, запитувала її, чи прийняла Святе Причастя, а потім просила: «Підійди тут ближче, зовсім близько, адже ти маєш Ісуса, прихованого в серці». Колись філософськи сказала: «Не знаю, як то є. Але відчуваю в собі Господа Ісуса і розумію, що говорить, хоч Його не бачу, не чую, але так добре з Ним бути».

Люція виявила ще одне, повне болю питання, яке хвора кілька разів направляла до неї, немовби це від неї залежало: «Чи я помру, не отримавши прихованого Ісуса? Якби хоч Божа Мати Його принесла, коли за мною прийде!». І правдоподібно в цьому році, після смерті брата, в травні, мала щастя приступити до Першого Святого Причастя. Можна шкодувати, що Люція не описала цього великого дня Гіацинти, окреслюючи її духовний силует. Збереглася однак згадка одного священика, як і вірних, про її набожну поставу, повну радості і покори, що свідчила про велику духовну зрілість і справжню любов до прихованого Господа Ісуса: «Щоденно ходила до Нього, по Нього до храму на Святу Месу, — голодна, не маючи нічого до їжі. І Святіший Отець молиться в храмі перед Непорочним Серцем Марії, і разом з ним молиться дуже багато людей». Мала ті ж бачення «про війну, яка прийде. Багато людей помруть, і майже всі підуть до пекла. Багато будинків будуть зрівняні з землею, і багато священиків буде вбитих». Часто залишалася в роздумах, думаючи про це все і мобілізовуючись до тим більших жертв, щоб цих людей («Так мені їх шкода»!) врятувати від пекла і «щоб війна сюди не прийшла, і за всіх священиків».

До хворої знову прийшла Божа Мати і передбачила нові жертви. «Поїду в Лісабон, до іншої лікарні, вже не побачу ані тебе, ані своїх батьків. Багато ще терпітиму — і помру самотньо, але я не повинна боятися, Вона прийде за мною, щоби мене забрати на Небеса».

Ця остання обставина, що помре самотньо, найбільше їй коштувала. Повторювала з плачем: «Ніколи вже тебе не побачу. Ані моєї матері, ані моїх братів і сестер, ані мого батька, ніколи вже нікого не побачу. А потім помру саменька». Думаючи про це, колосально терпіла, але терпіла з любові до Господа Ісуса і за грішників. Один зі священиків так висловив своє відчуття стосовно обох дітей: «Мені добре зробилося на душі, коли я з ними розмовляв»; інший сказав, що «при тих двох малюках» відчувалося «щось надприроднє».

У Лісабоні не відразу була прийнята в лікарню. Свідчення її віри потрібно було десь іще — в сиротинці Матері Божої Чудесної. Була там справжня каплиця. Мала Гіацинта опинилася в ній біля Ісуса — з Ним під одним дахом. Могла Його адорувати, вдивлятися без обмежень в дарохранительницю, скільки вистачило сил. Напевно, навіть не помічала, що до неї також придивляються. Незабаром прийшла її відвідати настоятелька сестер, мати Марія да Пурифікато Годінхо, яка потім приходила ще більше разів на розмову із записником в руках. А що важливіше, в дитячому будинку прийшла до Гіацинти Мати Божа, подаючи день і годину смерті. При першій нагоді хвора поділилася цією звісткою з кузиною. 10 лютого проведено операцію. З огляду на велике ослаблення хворої, застосовано місцеве знеболення, отже, була свідома і тим більш переживала свою ситуацію. Видалили два ребра з лівого боку — і залишився отвір, як зазначається, «величиною з долоню». Перев’язки були болючі, але не скаржилася, тільки часом з вірою зверталася, просячи про допомогу, до Марії. Її Прекрасна Пані Фатімська не забула про неї — і знов з'явилася біля її ліжка, обіцяючи, що незабаром за нею прийде. Дуже впевнена і одночасно почуваючись щораз гірше, оскільки болі посилювалися, попросила про священика, щоб сповідатися і прийняти прихованого Ісуса. У п'ятницю 20 лютого прийшов отець Переїра дос Реїс, на парафії Святих Ангелів, посповідав дитину і заспокоїв. Гіацинта попросила, щоб їй приніс Ісуса, оскільки зараз вона помре. Пообіцяв, але оскільки було пізно, розпочиналася ніч, священик хотів почекати до ранку. Думав, що не має причини для поспіху...

Гіацинта наймолодша з трьох пастушків була, можливо, найбільш упривілейована. Три рази бачила Ангела і шість разів Непорочну Діву, але лише вона одна була свідком спеціальних об’явлень Пресвятої Діви і Святішого Отця. Постійна молитва і цілковите зречення на всі можливі способи в інтенції навернення грішників і винагородження Непорочному Серцю Марії виповнили її життя. В часі останньої хвороби так сказала до Люції: «Дуже страждаю, але жертвую усе за навернення грішників і для винагородження Непорочному Серцю Марії». Перед смертю сказала: «На Небесах буду дуже любити Ісуса і Непорочне Серце Марії».

Ні на що наші годинники і розрахунки, коли наближається вічність. Мати Божа прийшла за своєю обраницею і вірною слугинею о годині 22:30. Тихенько, безшумно забрала її на Небеса, так як обіцяла. "Саменька" чекала на прихованого Ісуса, а Пані Фатімська перенесла її до Ісуса воскреслого на щасливу вічність. На землі не закінчила десятого року життя. Її тіло, яке після смерті видавало чудовий запах, було передусім складене в гробниці баронів в місті Оурем, а після 15 років перевезено до Фатіми і поховане в одній гробниці із Франциском. При канонічному розпізнанні у зв'язку з беатифікаційним процесом констатовано, що тіло Гіацинти залишилося неторканим.

Беатифікаційний процес обох пастушків розпочався у 1952 році, а завершено його на дієцезіальному рівні у 1970 році. 15 лютого 1988 року документи процесу, що підтверджують героїчність чеснот, передано особисто папі Йоану Павлу ІІ, котрий затвердив їх 13 травня наступного року. Потрібне було чудо за їх заступництвом — і процес довів, що заступництву обох пастушків завдячує своїм одужанням від паралічу португалка Марія Емілія дос Сантос. Вона була родом з Лєрії, неподалік Фатіми. Маючи 18 років, захворіла на невиліковну кісткову хворобу. Впродовж 40 років Марія Емілія не могла навіть сидіти, страждаючи від цілковитого паралічу, не перестаючи молитися за заступництвом обох пастушків. 20 лютого 1989 р., за заступництвом Гіацинти, — вона почала ходити. 17 грудня 1998 року Святіший Отець затвердив це чудо, а 13 травня 2000 року особисто виніс обох пастушків до слави вівтаря в їх рідній Фатімі.

Уривок з книги о. Павла Вишковського ОМІ, Фатіма. 100-річчя Марійних об'явлень

ЯКЩО ПІСЛЯ ЧИТАННЯ ЦЬОГО ТЕКСТУ МАЄТЕ ГАРЯЧЕ ПРАГНЕННЯ ЩЕ БІЛЬШЕ МОЛИТИСЬ ТА ВИНАГОРОДЖУВАТИ БОГУ ЗА ГРІХИ, ЗАПРОШУЄМО ДО УЧАСТІ У РОЗАРІЄВОМУ ЄРИХОНІ.