Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » «Це чудо сталось за посередництвом Матері Божої Тиврівської...»
12:00 Четвер 0 437
8-10-2020, 12:00

«Це чудо сталось за посередництвом Матері Божої Тиврівської...»

У нашому житті є багато чудес. Іноди ми просто їх не помічаємо. Богдан Кузьменко, який навчається у семінарії Згромадження Місіонерів Облатів Марії Непорочної ділиться історією свого покликання. Пропонуємо вам її прочитати, аби побачити, які великі чудеса робить Господь та заступництво Діви Марії. 
“Боже, я так не хочу помирати! Я не хочу бачити смерті моїх близьких! Навіщо так багато страждання у цьому світі?!” Так, витираючи заплакане обличчя в подушку, обурювався на Господа маленький шестирічний хлопчик. Одного недільного ранку, стоячи перед велетенськими вхідними дверима парафіяльного храму, на плакаті з зображенням кумедного немовляти у священицькому вбранні, він прочитав: “Священиками не народжуються. Про покликання потрібно молитися!”

“Ким я хочу стати? Що мені подобається робити в житті? Чим я буду займатись, коли виросту?” Такі запитання все частіше з’являються в голові юнака чи дівчини, що крокує дорогою до зрілості.

З дитинства в мені паралельно розвивалось дві пристрасті: мілітаристика (я обожнював гратися солдатиками, а коли вдома з’явився комп’ютер, добрячу частину своєї юності я провів перед монітором, розважаючись іграми саме такого змісту) та історія, особливо воєнних часів (в молодшому шкільному віці я прочитав багацько просякнутих радянською пропагандою книжок про юних героїв-підпільників та партизанів). Ці два захоплення почали визначати мій життєвий напрям. Проте коли надходили думки про майбутнє, переді мною поставала густюща темрява та туман невизначеності. Невпевненість, яка була моєю вірною товаришкою життя, страх перед важливим рішенням та ще багато інших синдромів, набутих через негаразди в родині, постійно підливали олії у вогонь. У школі я майже весь час навчався на відмінно, та середовище однолітків, пронизане боротьбою за місце ватажка, аж ніяк не сприяло розвитку в мені справжніх цінностей та чеснот. Далеко не останню роль у моєму дитинстві відіграла віра, яку мені передали батьки. У 12 років я приступив до першої Святої Сповіді та Святого Причастя, відтоді почалася справжня духовна війна за мою душу. Все більше усвідомлення зла, у яке мене почало затягувати “круте” товариство, змушувало невпинно борсатися у власній немочі. І ця неміч зростала зі щоразу безтурботнішим способом життя. У ті самі 12 років я вже був досвідченим нікотиновим наркоманом і регулярно вживав алкоголь. Зрозуміло, що я весь час конспірувався і батьки мало про що здогадувались. До всього цього додалися проблеми у царині чистоти. Коло моїх інтересів та знайомих значно звузилось.

Коли прийшла пора визначатися з майбутньою професією, я не зміг настояти на своєму і обрати освітню галузь (тоді я мріяв стати вчителем історії), отже, довелося освоювати технічну спеціальність, пов’язану з комп’ютерними технологіями, як потенційно прибуткову в майбутньому. Так розпочалося навчання у коледжі, яке впродовж перших двох років я щиро ненавидів, хоча й навчався добре, отримував державну стипендію та був у десятці перших студентів в групі. Навчальний процес не обходився без здирництва та хабарництва, у чому я також брав активну участь, а досвід з початкової школи допоміг зайняти відповідну позицію серед одногрупників. Якщо йшлося про буденні справи, то я ставав усе більшим шахраєм, лицеміром та підлабузником. Сам того не розуміючи, завдавав багато болю людям, які мене любили.

Взимку 2013 року на Майдані Незалежності у Києві почала проливатися людська кров. До того часу політичне і суспільне життя в країні зазвичай обходило мене боком. Одного дня я повернувся ввечері додому, а батько з порогу: “В Києві вже сорок чоловік убили…” Тієї миті щось у мені перевернулося. За декілька місяців розпочалася війна на сході України. Було соромно просто сидіти і нарікати, що все так погано. Тому я вирішив дочекатися повноліття, кинути навчання і піти добровольцем на фронт. Лише пізніше зрозумів, що шукав легкої долі. “А що може бути краще за геройську смерть на війні за Батьківщину?” – думав я. Свої таємні плани обговорював лише з Богом. Тоді я почувався достатньо дорослим, щоб долучитися до парафіяльної групи молоді, брати активну участь у різних зустрічах, з’їздах, а також реколекціях про розпізнання покликання. Чесно кажучи, я жив цими реколекціями і зустрічами. Повертаючись з однієї, вже планував поїздку на наступну. Це був ковток тиші серед шуму світу, в якому надто легко можна було втікати від проблем. Впродовж 5 років, майже щодня, я молився про розпізнання життєвого шляху. Від самого початку і до кінця навчання у коледжі я не хотів бачити себе програмістом чи в будь-який інший спосіб пов’язувати життя з цією сферою.

Я потрапив до Тиврова. Спершу як учасник щорічного молодіжного фестивалю “Подих Життя”, потім залишився допомогти як волонтер, а пізніше отримав від настоятеля тамтешнього монастиря пропозицію попрацювати на будівництві-відновленні храму і монастиря. “А чому б і ні? Я й так на будівництві все літо планував працювати. А тут така можливість!” Звісно, що я погодився. Стати учасником відбудови одного з найбільших та найпрекрасніших храмів Поділля, сплюндрованого та перетвореного на руїну за часів комуністичного режиму, – гарна нагода стати потрібним! Я дуже часто шукав такої нагоди, а тут вона сама впала мені в руки! Так я провів у монастирі перший місяць. Навіть більше, там я знаходив себе. Там мені хотілося просто бути.

Протягом наступного навчального року я дуже часто приїздив у Тиврів на вихідні або при кожній ліпшій нагоді. З часом я усвідомив, що платню за працю, яку отримував від настоятеля, трачу на алкоголь та цигарки, тому перестав брати гроші і приїздив допомагати на будівництві як волонтер. Рідні та знайомі переставали мене розуміти: як можна працювати на будівництві безкоштовно та ще й добровільно?! Я ж, натомість, все більше закохуючись у те місце, ототожнював його руїну з руїною мого серця. Хотілося просто там бути і бути корисним. Вже наступного року після чергового фестивалю я так загорівся ідеєю стати Місіонером Облатом Марії Непорочної, що був готовий кинути заради цього навчання (мені залишався всього рік). Мудрі настоятелі порекомендували не гарячкувати та закінчити навчання, а далі буде видно. Я прислухався і протягом того року намагався виправляти свої попередні помилки. Нарешті впевненість у майбутньому! Останній рік пролетів дуже швидко та цікаво для мене самого. Раніше я ніколи не користувався популярністю серед дівчат, а через сором’язливість та брак відваги ні разу навіть не спробував запросити дівчину на побачення. А тут дівчата самі почали цікавитися мною! Звідки це взялось? Та щоразу, коли стосунки ставали серйознішими, я відразу їх розривав. Я ж збираюсь бути ченцем! Не усвідомлюючи жалюгідності такої поведінки, я завдавав невимовний біль особам, яких, навіть у думці, не хотів образити…

Отже, сповненого комплексів та духовно покаліченого мене прийняли до постулату Згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Марії. Безумовний у своїй любові Бог почав повільно стягувати з очей мого серця пелену духовної сліпоти та гріховного бруду. Та хіба може каліка власними силами почати ходити? Звісно, що ні! Для цього потрібне чудо зцілення. У моєму випадку пиха та егоїзм спонукали мене думати, що я самостійно можу творити дива. Одна з найбільших пасток диявола – переконати нас називати зло добром. Як наслідок – ще більше духовне каліцтво та цілковите моральне зубожіння. І тут я особисто відчув силу Безкінечної Любові Милосердного Отця, який понад усе на світі чекає і виглядає повернення додому марнотратного сина. З упевненістю можу сказати, що чудо це сталося за посередництвом Матері Божої, чудотворний образ якої є у Тиврові, куди я прибув з останньою дрібкою надії в серці.

Зрозуміти безкінечне прагнення пробачення Бога – для цього потрібна неабияка духовна свідомість. Пробачити самому собі – у сто разів важче, ніж здається… Скільки коштує стати у правді перед самим собою? Перестати брехати самому собі? Зрозуміти свою немічність і водночас перестати вбивати себе думками про власну нікчемність та нездарність? Відчути цінність Божої Дитини, яку Христос відкупив на хресті, і все довірити Йому..?

Досвід – унікальний скарб, який може стати великою допомогою у служінні, якщо його правильно використати. Це та колючка, що не дозволяє забути, на які підлі вчинки здатна людина. Благословенна провина.

Хочемо ми того, чи ні, проте щодня виходимо на лінію духовного фронту. І щоразу маємо вільний вибір – або з Богом проти смерті, або зі смертю проти Бога. Це друге навіть звучить безглуздо. Безперечно, після усвідомлення абсолютної програшності такої позиції ніхто не стане на бік зла. Тоді звідкіля у нас стільки ненависті? Бо не вміємо називати все своїми іменами.

Не завдяки власним заслугам я став Місіонером Облатом Марії Непорочної. Папа Римський Пій ХІ назвав нас “спеціалістами у важких місіях”. І щодня з’являється в мені все більше усвідомлення за доручену місію – спасіння душ. Передусім власної. Тому такою важливою для боротьби на фронті є злагоджена праця в тилу. Молитва і підтримка тих, кому небайдужа доля бійців, – це та сила, що не дозволяє опускати рук і змушує ставати до боротьби з викликами та випробуваннями щоденності. Тому так важливо молитися за себе навзаєм! Довіряюсь Вашій молитві!

Сторінка Місіонери Облати Непорочної Марії в Україні

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий