Піклуватися про хворих, навчаючись того, що означає любити

Про це пише Vatican News. 

Невиліковний ніколи не є синонімом людини, що не піддається піклуванню. В цьому ствердженні ключ до розуміння листа Конгрегації Віровчення «Samaritanus bonus», темою якого є піклування про людину на критичних і термінальних етапах життя. Перед обличчям розгубленості загального сумління щодо цінності життя та громадських дискусій, іноді, надто обумовлених окремими випадками, широко висвітлюваними в медіа, документ чітко наголошує на тому, що «непорушна цінність життя є основоположною істиною природного морального закону та суттєвим підґрунтям юридичного правопорядку». Отож, «не можна вирішувати чинити безпосередній замах проти життя людини, навіть якщо вона про це просить».

цієї точки зору, несуча балка «Samaritanus Bonus» не містить новизни: учительський уряд Церкви, в дійсності, неодноразово висловлював своє «ні» будь-яким формам евтаназії чи асистованого самогубства, та пояснював, що живлення та гідратація є життєвою підтримкою, яку слід забезпечити хворим. Церква також вже висловлювалася щодо так званої «надмірної терапевтичної настирливості», бо з наближенням смерті, якої неможливо уникнути, «дозволено прийняти рішення про відмову від лікування, результатом якого було би лише нестабільне та болюче продовження життя».

Отже, Лист наново пропонує в систематичний спосіб те, про що навчали останні Римські Єпископи, а його необхідність продиктована появою законодавств, які є дедалі більше поблажливими щодо цих тем. Більшу новизну містять сторінки, що мають душпастирський наголос і стосуються супроводу й піклування про хворих, які досягли кінцевого етапу свого життя: обов’язок заопікуватися цими людьми ніколи не може применшуватися виключно до медичної перспективи. Існує потреба в однодушній присутності з метою супроводити з любов’ю, присутністю, відповідним і пропорційним лікуванням та духовною підтримкою. Значущими є посилання на родину, яка «потребує допомоги та відповідних засобів». Необхідно, аби держави визнавали першочергову і фундаментальну соціальну роль сім’ї та «її незамінну роль також і в цій сфері, надаючи ресурси та структури, необхідні для того, щоб її підтримати», як зазначається в документі. Папа Франциск нагадує нам про те, що сім’я завжди була «найближчою лікарнею». Також і сьогодні, в різних частинах світу, лікарня – привілей для небагатьох, часто розташований далеко.
“Samaritanus bonus”, хоч і покликається різні випадки новин, обговорюваних у медіа, допомагає нам поглянути на свідчення тих, які страждають, і тих, які піклуються, на численні свідчення любові, жертовності, посвяти термінальним хворим чи людям з тривалою відсутністю свідомості, що отримують допомогу від мами чи тата, дітей та внуків. Йдеться про щоденний досвід, прожитий в тиші, часто, долаючи тисячі труднощів.

У своїй автобіографії кардинал Анджело Скола розповів про подію, що трапилася багато років тому:
«Під час душпастирських відвідин у Венеції, одного дня, коли я виходив з домівки хворого, місцевий парох вказав мені на чоловіка приблизно мого віку, з дуже скромною зовнішністю. Три тижні перед тим помер його син, уражений серйозною інвалідністю, що не міг говорити й ходити, яким той з любов’ю опікувався протягом понад тридцяти років, допомагаючи вдень і вночі та втішаючи своєю постійною присутністю. Єдиним періодом, коли він покидав його, був недільний ранок, коли він ішов на Святу Месу. Перед цією людиною я відчув деяку розгубленість, але як це часто трапляється з нами, священиками, відчув необхідність щось сказати. “Бог винагородить тебе”, – пробурмотів я дещо розгублено. А він відповів мені з великою усмішкою: “Патріарше, глянь, що я вже все отримав від Господа, бо Він дав мені зрозуміти, що означає любити”».