Історія Урочистості Господа нашого Ісуса Христа, Царя Всесвіту

Перші спроби

У 1861 році французький єзуїт Генрі Рамір, занепокоєний історичними подіями, задекларував необхідність повторної афірмації (від латинського firmare – робити затвердження), що Христу було дане царювання над народами. Священник так писав: «Люди не можуть бути відділені від суспільств, які надають їм необхідні умови і так само особисте царювання Христа не може бути відділене від (Його) царювання у цілому суспільстві».

У 1870 році розпочалася широка дискусія на тему політичного значення царювання Христа. Викристалізувалася думка, що Царство Христа могло б реалізуватися на землі, натомість нині воно сприймалося в католицько-демократичній дійсності, в якій є видимий відвічний зв’язок між католицизмом і демократією, адже в науці Христа є такі вартості як: свобода, рівність, братерство, які визнаються в сучасних суспільствах встановлених після революції. Прихильники цієї думки прагнули, щоб Папа, як видимий знак Церкви, був пунктом віднесення для всього, що є католицьке, як Ісус Христос – провідник; Папа може і повинен стати провідником сучасного світу, який прагне осягнути реалізацію демократичного суспільства.

Третім голосом в цій дискусії було навчання єпископа Пуатьє, Луіса Піе, що необхідно знову розпочати дії для тріумфу Христа, Котрому через участь Церкви належить істинне і найвище царювання над людським суспільством. Також підкреслював, що належить пригадати суспільству XIX століття, що над ним існує Царство найвище – Царство Ісуса Христа Царя.

Розвиток ідеї суспільного царювання Христа

У 1866 році в Гранаді – виник рух, метою якого було у науковий і літературний спосіб захищати тези Божества і Царственності Христа. Його прихильники, які назвали себе «Зацікавлені Христом Царем», проголошували, що непорядок сучасного світу є результатом сатанинської співпраці між протестантами і лібералами, які підштовхували всю Європу до катастрофи і тому Церква та її вірні повинні з’єднатися в суспільній та релігійній акції, щоб знову повернути порядок, в якому наочна є найвища влада Христа через діяльність Церкви над усіма владами. Повстав також новий фонд, метою якого був захист і поширення нової ідеї як політичного пророцтва.

Енцикліка „Annum Sacrum”

Енцикліка папи Лева ХІІІ від 25 травня 1899 року розпізнає глибокі зв’язки між доктриною про царювання Христа і культом Найсвятішого Серця Ісуса. Тема царської гідності Христа представлена використовуючи Псалом 2: “Адже то я настановив Царя мого над Сіоном”, який нав’язує до пророцтва Натана з 2 Книги Самуїла (2 Сам 7, 13-14), вказав, Той, який є Царем, був народжений Отцем як Єдинородний Син.

Той Син, щоб бути дійсно Сином Царя і, щоб панувати над всіма, є спадкоємцем усілякої влади. Енцикліка цитує Матея (28,18), де Ісус об’являється учням як Господь, якому була надана влада – нескінченність царювання: «Дана мені всяка влада на небі й на землі». Саме тому Його царювання є: найвище, необмежене, не підлягає нічиїй волі і немає рівного, подібного собі. Папа після такого визначення Ісуса як Царя, який має необмежену владу, вказав також джерела і мотиви, чому Він так царює. Це царювання Христа базується на взаємній заміні природи (натури), що випливає з Його вічного народження, а також факту набуття Ним права до людського роду через те, що вирвав його з влади тьми (Кол 1,13). Христос, жертвуючи Себе самого на викуп (Тим 2,6), не набуває лише християн з’єднаних з Ним через святе Хрещення, але усіх і кожного окремо. Лев ХІІІ, на кінець, цитує св. Тому Аквінського, який зазначав, що: «влада Христа поширюється на всіх, хоча дотепер ще не все їй піддається. Владу і своє царювання Христос виконує через три виміри: правду, справедливість і любов, яка є його основним атрибутом. Папське навчання мало на меті приготувати вірних для посвячення себе Найсвятішому Серцю Христа як акту офіційного розпізнання і визнання всемогутньої влади Христа над людським суспільством.

Наслідки проголошення „Annum Sacrum”

Пій X у 1889 році, коли світ святкував сторіччя французької революції, очолював святу Месу під час якої визнав найвищу владу Христа над суспільством, виражаючи це публічним актом.

Енцикліка „E Supremi Apostolatus”

В енцикліці папа Пій X представив проблеми (хвороби), які стали для тогочасної Церкви конкретною, видимою небезпекою, а саме: творення товариств, які були скеровані проти Бога, укривання (маскування) гріхів і гріховності, проблема алкоголізму, збочення умів, переслідування актів релігійності, боротьба з догмами віри, нищення кожної взаємини людини з тим, що Боже, війни та поширюваний матеріалізм. Після представлення і визначення недуг суспільства Папа вказав, що лише через Ісуса Христа, глибоко беручи собі до серця Його навчання, можна відновити світ, який йде хибним шляхом. Пій Х подав ліки для блукаючого людського роду: необхідно розпізнати і визнати Ісуса Христа, Його Царство і Його царювання, адже лише тільки Він має міць повернути людство єдиному і правдивому Богу-Отцю. Енцикліка є також безпосереднім закликом скерованим до людськості до постійного віддавання себе Христовому царюванню у різних проявах суспільного життя. Натомість Церква є елементом закликаючим та інструментом, дякуючи якому царює Христос.

Петиції Societe di Paray і єпископів з П’ємонту, як і публікація енцикліки „Ubi Arcano”, викликали потік звернень, які надходили від різних церковних середовищ, поважних церковних інституцій і поодиноких осіб. Всі бачили у впроваджені нового свята і оголошенні всевладдя Ісуса Христа стабільний інструмент вартості правди у людському суспільстві, яке не керувалося у своїй поведінці Божими заповідями і правом.

Дискусія на тему назви і місця свята в календарі

Societe di Paray запропонували назву «Свято Ісуса Христа Царя Всесвіту» прагнучи в такий спосіб підкреслити різницю між суспільним Царством Христа і суспільним царством Найсвятішого Серця.

Marthe de Noaillat вважала, що ця назва не є адекватною до вартості свята і його літургії. На її думку не повинна проголошуватися лише неуточнена найвища влада Христа над людськістю, але Його Царський авторитет над народами, а також політичними і суспільними групами, тобто Христа як reх universalis societatum, або rex gentium.

Прихильники культу Найсвятішого Серця Господа Христа запропонували назву: «Свято Суспільного Царства Найсвятішого Серця».

Точилися також дебати про поєднання нового свята з культом Найсвятішого Серця Господа Ісуса. Критика такого підходу: свято Найсвятішого Серця стосується інтимної релігійності, особистої, або родинної, індивідуальної, але напевно не суспільної релігійності.

Енцикліка Пія XI „Quas Primas”

Зміст і аргументи енцикліки

Енцикліка побудована на фундаменті чотирьох аргументів

1. Аргумент зі Святого Письма

Нова урочистість і її офіційне розпізнання з боку Церкви базується на багатьох біблійних цитатах. Багатство біблійних цитат не є додатком, а фундаментом навчання.

Зі Старого Завіту були представлені наступні цитати:

– Дан 2,44,

– Дан 7, 13-14,

– Iс 9, 6-7

– Єр23, 5

– Зах 9, 9

– Чис 24, 19

– Пс 2; 44; 71

З Нового Завіту:

– Лк 1, 32-33

– Мт 25, 31-40; 28, 18

– Йн 5, 22; 18, 37; 19, 15

– Діян 4, 12

– Євр 1,1

– Рим 6, 13

– Еф 3, 19

– 1 Кор 6,15; 6, 20; 7, 23; 15, 25

– 1Пт 1, 18-19

– Одкр 1, 5; 19, 16

Порівнюючи вірш і Книги Даниїла (Дан 7, 13-14) з метою енцикліки, помічаємо, що з особою Сина Чоловічого, якому була дана вічна влада, слава і царство, як атрибути Його власної всемогутності і суверенності, співпрацює також святий люд. Інші уривки з Книг Єремії, Ісаї і Даниїла представляють образ обіцяного Царя, який походить з роду Давида, Царству якого не буде кінця.

У Новому Завіті, Воскреслий Христос, в останньому наказі даному своїм учням (Mт 28, 18) проголошує їм, що має повноту суддівської влади, дякуючи якій, діє на землі і на Небі.

2. Літургійний аргумент

Папа бачить необхідність впровадження в святі обряди Церкви, які представляють вірним різні таємниці віри, також нову Урочистості Христа Царя. Пій ХІ пояснює своє рішення проголосити нову урочистість, нав’язуючи до античної традиції, євхологій таїнств і псалмів, які називають Христа Царем. Пригадує також звичай вживання титулу Христос Цар в служіннях східних Церков.

3. Теологічний аргумент

У 1925 році в річницю Нікейського Собору, зміст енцикліки підкреслює, що власне отці цього собору проголосили, що Єдинородний Син є єдиносущний з Отцем і включили таємницю Царства до символу віри – Кредо через формулювання Cuius Regni non erit finis (а Його Царству не буде кінця), проголошуючи таким чином царственість Христа. Посилаючись на ці факти, Пій ХІ вказує на логічну обґрунтованість необхідності внести до літургії Церкви на кінець Ювілейного Року спеціальну урочистість, яка б, власне, об’явила Ісуса Христа як Царя.

4. Дидактичний аргумент

Папа представляє щорічну урочистість як стимул і допомогу, дякуючи яким, людське суспільство буде спонукане повернутися до свого Спасителя і до культивування в собі правд, які знаходяться у посланні нового літургійного святкування.

Oфіціум бревіарію Пія XI

Літургія бревіарію поєднує Царственість Христа і її широку духовну перспективу з земним виміром. Більшість біблійних читань походить з листу св. Павла до Колосян, передусім, з першого розділу, в якому є мова про Особу Христа і Його спасенну владу: відпускання, визволення, домінування, воскресіння, поєднання і повернення миру, адже, це дякуючи Йому, Бог Отець визволив нас з влади темряви і переніс до Царства свого улюбленого Сина (Koл 1, 13). Також і тут з влади і могутності Христа виходить його земне царювання над особами.

Разом з проголошенням нової урочистості в „Quas primas” вона отримала також своє місце у літургічному році в останню неділю жовтня, перед урочистістю Всіх Святих. У такий спосіб був представлений зв’язок між земною царственістю Христа і вічним помешканням, місцем перебування всіх святих, які вже розпізнали, дякуючи вірі, а тепер оглядаючи Ісуса Христа Царя, який засідає на небесному троні.

Після впровадження цієї урочистості до римсько-католицького календаря також деякі й інші Церкви майже відразу установили і впровадили до свого літургійного календаря урочистість Христа Царя.

У 20-х роках, від листопада 1926 року до 2 травня 1929 року – бенедиктинська черниця Катрін Олів Данц зі Згромадження св. Марії і Христа Царя мала приватні об’явлення. Під час них Христос з’явився як Цар і поставив їй завдання пропагування і поширення свого Царства всіма народами світу, а також попросив її, щоб був вибудований санктуарій на честь Ісуса Христа Царя.

Урочистість під час і після реформи ІІ Ватиканського собору

Роздуми Комісії у справах екуменізму на тему царственості Христа закінчилися виданням постанови приготованої Ів Когаром, в якій панування Христа розуміється як всеосяжне і абсолютне, але його здійснення є есхатологічної натури.

В італійському дособорному середовищі царственості Христа надавали лише есхатологічний аспект, затираючи у такий спосіб її суспільно-земний вимір, що був присутнім від самого початку в прагненнях поширювачів літургійного свята.

На жаль, безпосередньо під час тривання ІІ Ватиканського собору не було роздумів над Царственністю Христа. В документах собору Царство Христа і Христос Цар були представлені в плюралізмі їх значень. В конституції «Lumen Gentium» підтверджується, що Христос був посланий Отцем як Вчитель, Цар і Священик усіх (LG 13), а також, що Церква, виконуючи свою місію, повинна громадити в одне людську натуру з тим Царем, якому народи були дані в спадщину (LG 13) . Отці собору, будучи свідомими, що Царство Христа не є з цього світу, вказують на Церкву як Його Царство вже тепер присутнє в містерії (LG 3), яке з всемогутності Бога росте у видимий спосіб в світі, а також як зародок і зачаток цього Царства на землі (LG 5). Церква отримала місію проголошування і поширювання Царства Христа і Бога серед усіх народів (LG 5).

Після собору – 28 квітня 1969 року папа Павло VI запровадив новий літургійний календар, в якому урочистість Христа Царя отримала нове місце і відтоді закінчувала літургійний рік. Не вдалося знайти з яких причин. Проте, деякі ідеї можна відслідкувати в інших публікаціях. Отже – переміщення дати урочистості було задумане як поєднання її з періодом Адвенту, часу приготування на повторний прихід Христа. У цьому аспекті літургія підкреслювала б есхатологічний вимір урочистості Христа Царя.

Один з отців собору Ів Конгар вважав, що історично-політичний вимір представляє виключно частковість царственості, натомість її повнотою є есхатологічний момент.

У післясоборних літургійних текстах урочистості Христа Царя бракує політичного аспекту. Нині урочистість у своїй новій формі представляється в есхатологічному, космологічному і духовному вимірах.

Після собору урочистість отримала новий теологічний вимір: вже не політично-суспільний, в якому Христос представляється в світі разом зі своєю земною владою, а есхатологічно-духовний з новим місцем в літургійному календарі. У новому літургійному календарі з 28 квітня 1969 року, опрацьованому комісією під керівництвом архієпископа Аннібала Буніні, якого пізніше звинуватили у приналежності до масонства, урочистість отримала нову назву: урочистість Ісуса Христа Царя Всесвіту. Свято Господа нашого Христа Царя усвідомлювало Його царювання над світом і приносило на світ благодать Його царювання. Урочистість Христа Царя Всесвіту, тому що назва є надто загальна і туманна, не дуже зрозуміло, яку виконує роль. Натомість зміна місця в календарі на останню неділю літургійного року, перед самим Адвентом, наводить на думку, що царювання Ісуса Царя над землею, наступить у момент Його повторного приходу.

Джерело: J. Superson SAC, Historia Uroczystości Jezusa Chrystusa Króla Wszechświata, Kraków 2005.

Парафія Христа Царя Всесвіту

Зображення Stained Glass