Виміри миру: реалізм справедливості та героїзм прощення

Три українські слова – перемир‘я, примирення та мир – мають спільний корінь. Звідси випливає, що мир, тривалий мир, якого всі ми так прагнемо, закладений в сутності перемир’я та примирення, однак самі вони миром ще не є. У випадку суспільних конфліктів між сторонами передусім необхідно досягти перемир’я, щоб далі можна було говорити про примирення, внаслідок чого з’являється шанс на тривалий мир. Перемир’я настає лише після спільної згоди на припинення вогню, проте формально після укладення перемир’я ворогуючі сторони все ще залишаються у стані війни. Лише момент примирення, який має супроводжуватись чітким визнанням того, хто саме несе відповідальність за розпочату війну, провадить до істинного миру. Правда тут вирішальна. Якщо оминути цей момент примирення, то заклики до миру між сторонами призведуть до того, що конфлікт насправді не розв’яжеться, а тільки відкладеться в часі. Такі реалії суспільного життя.

Водночас у людському серці має відбутися мовби зворотний процес, який, виходячи з внутрішнього миру в серці, через акт примирення спрямований на втілення миру в життя, тобто взаємного припинення ворожих дій обох сторін. Над цим роздумував святий Йоан Павло ІІ після терористичної атаки на Всесвітній торговий центр в США 11 вересня 2001 року. Послання миру на 2002 рік, опубліковане 8 грудня 2001 року, менш ніж через три місяці після трагедії, було повністю присвячене питанню, чи прощення злочинів не суперечить поширеній думці про те, що звичайна чесність вимагає, аби вчинені злочини були засуджені, а злочинці справедливо покарані. Святіший Отець зауважив, що «прощення міститься в серці кожної людини і лише згодом стає суспільним фактом». Бачимо, отже, що мир починається від ухвалення внутрішнього рішення пробачити, якому опирається спонтанний інстинкт відплатити злом за зло. Однак святий Йоан Павло ІІ наголошує, що прощення не є альтернативою справедливості: «Прощення суперечить плеканню образ та бажанню помсти, однак воно не суперечить справедливості. Істинний мир насправді є «ділом справедливості».

Йоан Павло ІІ пропонує розглянути питання миру з двох перспектив: людського серця та суспільної справедливості. Правдивий мир ґрунтується на двох стовпах –  справедливості та особливому «виду» любові, яким є прощення. Для християн недостатньо прагнути лише суспільної справедливості, як і недостатньо очікувати, що жертви пробачать агресорів, якщо не будуть вжиті конкретні заходи для захисту жертв і покарання винних, котрі заподіяли їм кривду. Прощення не виключає вимоги справедливості. У цьому сенсі, як у суспільних відносинах, так і в індивідуальних стосунках, недостатньо очікувати, що жертва пробачить агресора. Необхідно відшкодувати заподіяну кривду. «Любов без справедливості — це сентиментальність; справедливість без любові — це соціалізм», — попереджав архієпископ Фултон Дж. Шин.

Ось чому пошук правдивого миру такий складний. Він вимагає збереження обох цих вимірів – реалізму справедливості та героїзму прощення.

Джерело: Домініканці в Україні