Лицемірство – найбільший ворог християнської любові. Слово Папи Франциска на загальній аудієнції 21 серпня 2019 року

Дорогі брати і сестри, доброго дня!

Християнська спільнота народжується з неймовірного прояву Святого Духа та зростає завдяки заквасці взаємного ділення між братами й сестрами у Христі. Цей динамізм солідарності будує Церкву як Божу сім’ю, де головний досвід – це «koinonia». Що означає це дивне слово? Це грецьке слово, а його сенс – «провадити в сопричасті», «провадити спільно», бути єдиною спільнотою, а не кожен окремо. Ось досвід першої християнської спільноти, що полягає у сопричасті, вмінні ділитися, спілкуватися, належати, а не залишатися на самоті.

У ранній Церкві «koinonia», сопричастя стосувалося насамперед участі в Тілі та Крові Христа. Саме тому, приступаючи до Євхаристії, ми проголошуємо сопричастя, стаємо сопричасними з Ісусом – а з цього сопричастя з Ісусом виростає сопричастя з нашими братами й сестрами. І це причастя Тіла і Крові Христа, яке відбувається на Месі, стає братнім союзом, призводячи до чогось трохи складнішого: до спільності благ і грошових пожертв, зібраних для Єрусалимської Церкви-матері (див. Рим 12, 13; 2 Кор 8, 9) й інших Церков. Щоб бути добрими християнами, треба молитися, намагатися приступити до Причастя, до Таїнства Примирення. Але сигнал про те, що ваше серце навернулося, – це коли навернення стосується кишені, усього, що пов’язане з власними інтересами: навернення там, де людина щедра до інших, де вона допомагає найслабшим, найбіднішим. Якщо навернення сталося в цьому, можна не сумніватися, що воно справжнє. Якщо ж воно залишається лише словами, то це аж ніяк не добре навернення.

Євхаристійне життя, молитви, проповідь апостолів і досвід сопричастя (див. Діян 2, 42) творять із вірян множинну особу, яка – як каже книга Діянь апостолів – має «одне серце й одну душу». Вони не називають своєю власністю нічого з того, що мають: усе у них спільне (див. Діян 4, 32). Це вкрай сильна життєва модель, яка допомагає нам бути щедрими й не скнарувати. Тому, каже книга, «ніхто з них не був у злиднях, бо ті, що були власниками земель або мали доми, їх продавали, приносили гроші за продане та й клали в ноги апостолів, – і роздавалось це кожному за його потребою» (Діян 4, 34-35). Церква завжди робила цей жест християн, що відмовлялися тих речей, які мали в надлишку, від необов’язкових речей, і віддавали їх нужденним. Ідеться не лише про гроші, а й про час. Скільки християн – ви, наприклад, тут, в Італії, – скільки християн стає волонтерами! Так прекрасно! Це сопричастя: я ділюся часом із іншими, аби допомогти тим, хто цього потребує. Так відбувається у волонтерській діяльності, у справах милосердя, під час відвідування хворих; завжди треба ділитися з іншими, а не просто шукати власного інтересу.

Спільнота сопричастя, або ж «koinonia», стає новим способом стосунків між учнями Господа. Християни пізнають новий спосіб спільного буття й поведінки. І це такий християнській спосіб, що аж язичники кажуть: «Подивіться, як вони люблять один одного!» Любов стала способом. Але не любов до слів, не фальшива любов: любов до справ, допомога одне одному, конкретна любов, конкретність любові. Зв’язок із Христом встановлює зв’язок між братами, зводячи їх разом зокрема й на рівні сопричастя в матеріальних благах. Так, цей спосіб бути разом, цей спосіб любити одне одного стосується й гаманців, він дозволяє здолати обмеження грошима, віддаючи їх іншим, ідучи супроти власних інтересів. Як члени тіла Христового, віряни несуть відповідальність одне за одного. Вірити в Ісуса означає обов’язок нас усіх бути відповідальними одне за одного. «Гляньте-но, у нього проблема; а мені все одно, це його справа». Ні, у християнському середовищі замало сказати: «Бідна людина має вдома проблеми, зумовлені сімейними труднощами». Треба молитися, узяти це близько до серця, виявити небайдужість. Ось що таке бути християнином. Ось чому сильні підтримують безсилих (див. Рим 15, 1) і ніхто не відчуває тягаря, який принижує та зневажає людську гідність. Вони-бо живуть цією спільнотою сопричастя: мають спільне серце. Вони люблять одне одного. Ось цей знак: конкретна любов.

Яків, Петро та Йоан, троє апостолів, що були «стовпами» Єрусалимської Церкви, узгоджують спільно та спільнотно, що Павло й Варнава євангелізуватимуть язичників, а вони самі – юдеїв, і просять Павла з Варнавою дотримуватися одної умови: не забувати про бідних, пам’ятати про вбогих (див. Гал 2, 9-10). Не лише бідних у матеріальному сенсі, а й духовно вбогих людей, які мають проблеми й потребують нашої близькості. Християнин завжди починає з себе, зі свого серця, і йде до інших, як Ісус прийшов до нас. Отака була перша християнська спільнота.

Конкретний приклад спільнотного ділення й сопричастя благами містять свідчення Варнави: він мав поле та продав його, аби принести гроші апостолам (див. Діян 4, 36-37). Але поруч із цим позитивним прикладом є ще один, прикрий і негативний: Ананія та його дружина Сафіра, продавши ділянку землі, вирішили віддати апостолам лише частину коштів, а решту приховати для себе (див. Діян 5, 1-2). Цей обман перериває ланцюг взаємного ділення, спокійний безризиковий і неприбутковий обмін, і наслідки виявляються трагічними й фатальними (див. Діян 5, 5.10). Апостол Петро викриває непорядність Ананії й Сафіри, кажучи: «Чому то сатана наповнив твоє серце, щоб обманути Святого Духа і ховати частину ціни поля? […] Ти обманув не людей, а Бога» (Діян 5, 3-4). Можна сказати, що Ананія брехав Богові через відлюдне сумління, лицемірну свідомість, тобто через «договірну» належність до Церкви, часткову й пристосуванську. Лицемірство – найбільший ворог християнської спільноти, християнської любові: це лише ілюзія любові одне до одного, а насправді – гонитва за власним інтересом.

Зазнати невдачі у щирості взаємного ділення означає зазнати невдачі у щирості любові, культивувати лицемірство, віддалятися від істини, ставати егоїстичним, гасити вогонь сопричастя й занурюватись у холод внутрішньої смерті. Ті, хто так поводиться, пробігають через Церкву, мов туристи. У Церкві так багато туристів, які завжди мчать повз, але ніколи не входять до неї: саме духовний туризм змушує їх повірити у своє християнство, тоді як насправді вони – лише туристи в катакомбах. Ні, у Церкві ми маємо бути не туристами, а братами одне для одного. Життя, спрямоване лише на те, аби отримувати зиски й користатися ситуацією за рахунок інших, неминуче призводить до внутрішньої смерті. А скільки ж людей вважає себе близькими до Церкви, дружить зі священниками та єпископами, насправді просто женучись за своїм інтересом. Це лицемірство, яке руйнує Церкву!

Нехай Господь – я молюся за всіх нас – проллє на нас Свого Духа ніжності, Який долає всіляке лицемірство й відкриває правду, що живить християнську солідарність – цей невід’ємний і більший за просту соціальну підтримку прояв природи Церкви, ніжної матері всіх, а насамперед найбідніших.

Франциск, Папа
Ватикан, зала Павла VI
21 серпня 2019

Переклад КМЦ за vatican.va