Народ, що очікує

Кажуть, дивними люди ті здаються, бо погляд їхній лише в майбутнє спрямований.

В очі не дивляться, — нема коли. Прийнято лише цілодобово одне одному читати списки. Поруч з дітьми дорослі озвучують, чого очікують-вимагають від малих в майбутньому. Закохані й друзі на побаченнях теж завзято папірці перечитують. Під час нарад керівники виголошують багатотомники очікувань від усіх та кожного.

Кажуть, дивнішого народу на Землі, ніж той, не існує. Хто бував серед тих людей, не може надивуватися їхній безглуздості. Адже ті нещасні глибоко в серцях. Навіть, коли вдається виконати усе, чого вимагає кимось написаний список, не радіють, — знають бо, що нових пунктів чимало додасться. Та й стосунків здорових між ними не існує, — бачать бо не кохану чи рідну людину, а лише очікування від неї...

Кажуть, є в того народу закон, що забороняє бачити світ у теперішній момент. Через це пов'язки на очі зі собою носять. Аби, коли захочеться помітити в комусь щось прекрасне або сказати «дякую» тут і зараз, не зробити цього! Натомість, зав'язати очі й подумки повторювати вивчені напам'ять тексти зі списків очікувань.

Кажуть, що для себе особисто списків люди ті не пишуть, — прийнято творити писанину лише для когось. Смішно, але власне у тих «Списках комусь» частенько згадується те, чого б автору пунктів не завадило внести у «Персональний список», якби такий був.

Кажуть, що люди ті заперечують існування «Списків очікувань життя від людей», бо це абсурдно дослухатися й приглядатися до життя, яке не є людиною, а, отже, не вміє писати й дописувати чогось вартісного. Та й взагалі, коли ж насолоджуватися тим життям, якщо ще стільки списків не складено й не доопрацьовано?

Кажуть, переконання того народу можуть змінити лише діти, по-справжньому закохані або по-справжньому друзі. Бо лише такі здатні любити безумовно. Любити хоча б мить просто так, без жоднісіньких очікувань та папірців у руках. Без вимог ощасливити його величність Мене.

Кажуть, що народ той не розуміє змісту вислову: «Насправді ми потребували фундаментальної зміни у ставленні до життя. Ми мусили навчитися самі і, більш за те, навчити людей у відчаї, що важливо не те, чого ми очікуємо від життя, а те, що життя очікує від нас. Ми мусили перестати розпитувати про сенс життя, а натомість думати про себе як про людей, яким життя ставить виклики — щоденно й щогодинно (Віктор Франкл)».

Дивний той народ, правда? Добре, що ми інші...

Наталія Сиротич