Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Проповідь Святого Йоана Віаннея про покаяння
10:09 Вівторок 0 426
4-08-2020, 10:09

Проповідь Святого Йоана Віаннея про покаяння

Тож покайтеся і наверніться, щоб ваші гріхи були стерті  (Ді 3,19)
Апостол Петро звинувачує євреїв у боговбивстві й невдячності стосовно до Ісуса Христа. Ті, що були присутні при цьому, починають плакати й кажуть: «Що маємо робити, щоб ми могли отримати прощення?» Святий Петро втішає їх і вказує, що єдина їхня надія й спасіння є в Ісусі Христі, Який помер за гріхи всіх людей і воскрес. Тож покайтеся і наверніться, щоб ваші гріхи буди стерті» (Дії 3,19).

Але багато також християн зреклося й продовжує зрікатися Господа нашого – через те, що вони тяжко зневажили Його своїми гріхами.

Тож який залишається для них засіб спасіння?

Покаяння й щире наверненням. Той, хто жив для світу й для злого духа, нехай розпочне життя для Бога й для вічного блаженства.
У сьогоднішній проповіді я хочу сказати вам, як потрібно каятися в скоєних гріхах

Немає нічого солодшого в житті й при смерті, аніж сльози й біль сердечний за вчинені гріхи. Лише покутні вчинки можуть задовольнити Божу Справедливість. Святий Августин каже, що якщо ми самі не будемо каратися за свої провини, нас покарає Той, проти Кого ми згрішили. Якщо ми хочемо уникнути бичування від Бога, караймо самі себе.

Господь наш Ісус Христос ясно попереджує нас, що без каяття всі ми загинемо. Після скоєння гріха почуття опираються розуму. Тож якщо ми хочемо, щоб тіло підпорядкувалося душі, ми повинні тримати його за вудила. Якщо ми хочемо з’єднатися з Богом, ми повинні також умертвляти себе й духовно.

Святе Письмо ясно вказує, що після падіння треба мати жаль за гріхи й покутувати. Прикладом такої постави є цар Давид, який постив так суворо, що від ослаблення ледве міг триматися на ногах. Хоча йому було сказано, що Бог простив йому гріх, але, незважаючи на це, він до кінця свого життя не переставав оплакувати свій злочин, сльозами заливаючи своє ложе. Так само чинив і святий Апостол Петро.

А чому ж ви відчуваєте відразу до покаяння? Чому ви не жалкуєте за свої гріхи, які ви зробили?

Тому що ви не замислюєтеся ані над тим, як тяжко ви зневажили Бога, ані над тим, яких великих нещасть ви будете переживати цілу вічність. Часами ви зізнаєтесь, що треба каятись, але в своєму засліпленні ви відкладаєте покаяння «на потім» – так, ніби ви є господарями свого часу й Божої благодаті. Тим часом кожен має боятися за себе. Тому що він не знає, коли помре, а, окрім цього, Бог дарує йому Своїх благодатей лише до певної міри. Боже Милосердя до зухвалого й закоренілого грішника має певні межі. Коли людина зухвало тоне в гріхах і вичерпує міру неправедності, Бог залишить її, як Сам Він каже устами пророка Єремії. Безбожний цар Антіох, якого торкнулася важка хвороба, звертається до Бога, плаче й кається, обіцяє відшкодувати всіляку зневагу, яку він вчинив святому місту Єрусалиму. Але він вже не знаходить прощення! Тому що його покаяння не було щирим, адже для цього злочинця вже була вичерпана міра Божого Милосердя (див. 2 Мак 9, 11-18). Те саме спіткало безбожних Вольтера, д’Аламбера, Дідро, Руссо та їхніх нечестивих товаришів.

Про всіх них можна сказати те саме, що читаємо про Антіоха? «Тож нечестивий став молитися до Владики, Який над ним не милосердився» (2 Мак 9, 13). Негідний Аман не думав про те, що сам він буде висіти на шибениці, що була підготовлена для Мардохея (див. Ест 7). Цар Валтасар також не міг подумати, що пиття зі святого начиння, вкраденого в Єрусалимі, буде його останнім злочином (див. Дан 5). Двоє хтивих старців, що намовляли до злого вчинку Сусанну, також не сподівалися, що будуть укаменовані (див. Дан 13).
Чому ж ці приклади не пробуджують у нас священного трепету?

Чому ви відкладаєте покаяння «на потім»?

Адже ці самі істини були причиною того, що багато людей залишали свої міста; адже саме вони заселили пустинні місця; саме вони породили нечувану мужність мучеників Христових!

Після гріха неминуче потрібне каяття – або в цьому, або в майбутньому житті.

Тому ж бо Церква встановила покутні дні – адже вона хоче нам нагадати, що після падіння потрібно постилися й умертвлювати себе. Мойсей пробув у пості й молитві сорок днів. Також Ісус Христос залишався в пустелі протягом такого самого часу, де нічого не їв і не пив. Цим прикладом Він показав нам, що наше життя повинно бути сповнене сліз, каяття й умертвіння.

Без вчинків покути важко зберегти віру. Наведу такий приклад: один негідний чоловік не міг стерпіти того, що його жінка й син жили побожним життям – що вони в неділю, а також після богослужінь відвідували хворих і читали їм побожні книги. Тож він навмисно підсував їм погані книжки, яких вони на початку не хотіли читати. Проте пізніше вони з цікавості почали передивлятися їх і засмакували речі неморальні, втратили віру, залишили релігійне життя, почали віддаватися забавам й врешті-решт зруйнували свій маєток. Тоді той самий чоловік, який сам спричинився до морального занепаду своїх дружини й сина, впав у шалений гнів і розпач, повбивав їх обох, а наприкінці сам вчинив самогубство.

Без покаяння й чування, без добрих вчинків важко утриматися в Божій благодаті. Як дихання потрібне для фізичного життя, так і покаяння необхідне для життя істинно християнського. Якщо ми хочемо, щоб наше тіло було підпорядковане душі, а душа – Богові, ми маємо умертвлювати себе – фізично й духовно.

З Божого наказу суддя Гедеон пішов на битву з мадіамітами. Перед битвою Господь наказав йому відправити до дому воїнів, які мали страх. З Гедеоном залишилось тоді десять тисяч людей. З цього числа він залишив із собою лише триста воїнів – таких, що відмовились від усяких зручностей, таких, які, бажаючи задовольнити спрагу, набирали воду руками, тільки під час маршу й стоячи. Цей приклад вчить нас, як небагато людей піде до Неба – з приводу нестачі умертвіння. Цю чесноту полюбив святий Апостол Павло, який суворо поводився зі своїм тілом, щоб, проповідуючи Євангеліє іншим, не бути відкиненим самому.

Той, хто любить приємності світу цього, той, хто шукає зручності, уникає страждань, хто непокоїться сам і нарікає, коли щось йому йде не так, – той лише називається християнином. «Якщо хтось хоче йти за Мною, нехай зречеться самого себе, візьме хрест свій на кожен день і нехай йде за Мною». Плотська людина не має чеснот, що роблять душу милою в очах Божих і веде її до Неба. Красива троянда має бути оточена шипами. А найкрасивіша з чеснот – чистота – розквітає посеред умертвіння. Пророкові Даниїлу Архангел Гавриїл каже, що Бог вислухав його прохання через те, що той направляв їх до Неба в пості й попелі.

Умертвіння може бути внутрішнім і зовнішнім; вони підтримують одне одного. Зовнішнє умертвіння полягає на умертвінні тіла та його почуттів. Отже: Ми повинні зробити свій зір скромним: відвертати його від того, що може викликати недобрі думки. Не треба читати книг, які жодним чином нас не будують, а лише пробуджують нескромні думки й розхитують віру.

Далі ми повинні умертвляти слух, уникаючи непотрібних розмов, неморальних пісеньок, слухання прокльонів та наклепів. Не будьмо настільки цікаві, щоб бажати знати про все, що кажуть і чинять інші.

Також слід умертвлювати нюх, як це робив, наприклад, святий Франциск Борджіа.

Часом потрібно також відмовити в чомусь своєму піднебінню. Не потрібно їсти з ласування, або занадто багато, або поза визначеним часом. Добрий християнин під час кожного споживання їжі намагається завдати собі якогось умертвіння.

Треба умертвляти язик і вживати його лише для виконання обов’язків, для прославлення Бога та на користь ближнього. Цією чеснотою Ісус Христос відзначався особливим чином, оскільки що до тридцятого року Свого життя Він жив практично в мовчанні та забутий усіма. Про ці роки Євангеліє дає нам про Нього лише кілька коротких оповідей. Також Пресвята Мати говорила лише тоді, коли це було потрібне задля Божої слави та блага ближніх. Євангеліє лише чотири рази наводить Її слова: Вона розмовляла з Ангелом, коли він благовістив Її про те, що Вона стане Божою Матір’ю; Вона промовила також під час відвідин святої Єлизавети; далі – до Свого Сина, коли знайшла Його в храмі; і, нарешті, під час весілля в Кані Галілейській, коли хотіла допомогти бідним молодожонам.

З цієї самої причини так суворо дотримуються мовчання в різних чернечих конґреґаціях. Святий Апостол Яків називає досконалою таку людину, яка не грішить язиком: «Коли хтось не завинить словом, той муж досконалий» (Як 3, 2). Однак особливо потрібно уникати нечистих розмов, нескромних пісеньок, обмов та наклепів, прокльонів та просторічних висловів. Часом ми повинні також умертвлювати себе у відпочинку – щоб не звикнути до лінощів.

Людина також дуже потребує внутрішнього умертвіння. А тому: Притримаймо свою уяву, щоб вона не блукала якимось непотрібними або небезпечними темами, що могли б викликати погані думки й бажання. Тут злий дух розставляє найбільше пасток. А, окрім цього, різні непотрібні мрії втомлюють людину, відводять її від серйозних думок. Замість того, щоб віддаватися порожнім мріям, думаймо частіше про смерть, суд, Небо, пекло, про Страсті й Смерть Ісуса Христа.

Ми повинні також умертвляти свій розум, берегтись від критики істин віри. Нарешті, умертвляймо свою волю, віддаючи її під владу наказів начальників. Нам ніколи не забракне нагоди для того, щоб робити дрібні умертвіння, тому що ми живемо серед людей, які часто керуються своїми забаганками, миттєвим настроєм – серед людей, які мають багато вад. А воістину, той, хто не умертвляє себе, наприклад, в їжі та питві, не зможе подобатись Богові. П’яниця може не увійти до Неба, тому що його життям не подібне до життя Ісуса Христа. А що ж колись станеться із нами, коли Ісус Христос порівняє Своє життя з нашим і не знайде поміж ними ані найменшої подібності?

Лише сльози й каяття можуть наповнити наше серце втіхою в годину смерті. Лише завдяки ним святий Іларіон, вмираючи, міг сказати: «Чого лякаєшся, душе моя? Стільки років ти служила БоговІ, виконувала Його волю. Уповай, бо Господь змилується над тобою». Святий Йоан Ліствичник оповідає, що один молодий чоловік підготувався до своєї останньої години, суворо покутуючи. Коли ця година, нарешті, настала, він попросив до себе настоятеля й сказав йому: «Авва, як я почуваюся щасливим з того, що провів життя в сльозах та покуті. Добрий Бог обіцяв мені за це Царство Небесне. До побачення, авва, я вже йду назавжди з’єднатися зі своїм Богом, Якого я намагався вірно наслідувати. Дякую тобі ще раз за те, що ти заохочував мене йти цією щасливою дорогою».

І для нас цієї хвилини великою втіхою також буде думка про те, що ми жили для Бога, уникали гріха, відмовляли собі в усяких приємностях – не лише поганих, а й часом із числа дозволених, що ми гідно приступали до Святих Таїнств і черпали з них силу для боротьби з дияволом, світом та поганими схильностями. Такої радості після суворої покути досвідчила в годину смерті свята Таїсія, яка раніше була відома з неморального життя, але завдяки святому Пафнутію навернулася.

Перші християни не боялися каятись. Якщо вони тяжко образили Бога, то старалися вимолити в Нього прощення довголітньою, суворою, тяжкою покутою. У дні посипання голів попелом вони приходили в найгіршому одязі під двері церкви. Коли вони вже входили до храму, їхні голови посипали попелом і давали власницю, яку вони повинні були носити на весь час покути. Потім вони падали на землю, й тоді над ними читали сім покаянних псалмів для того, щоб вимолити для них Боже милосердя. Єпископ або пресвітер промовляв до них, заохочуючи до горливої покути й пробуджував у них надію. Після цієї промови їх виводили з церкви – так, як колись Бог після гріхопадіння вигнав із раю Адама. Ті, що мали покутувати публічно, віддавались тяжкій праці, жили на самоті, в деякі дні тижня жили лише на хлібі та воді, часто повинні були довго молитися, схилившись обличчям до землі, спати на твердих дошках, а деякі також, замість того, щоб іти спати, повинні були протягом ночі оплакувати свої гріхи. В такій покуті вони проходили кілька ступенів. Їх бачили, оскільки в неділю вони стояли під дверима церкви у власниці, з попелом на голові й на колінах благали вірних, які йшли до храму, щоб вони молилися за них. Через деякий час їм уже дозволялося входити до церкви й слухати проповідь, але після неї вони мали виходити. Деякі отримували прощення гріхів лише в годину смерті.

Часом покаяння тривало десять, дванадцять років, а інколи й довше. Воно було обов’язковим для всіх – від пастуха до імператора. За приклад, так було в житті імператора Феодосія. Коли цей імператор тяжко згрішив, святий Амвросій написав йому листа, в якому повідомляв його про те, що вночі мав видіння від Бога, в якому отримав наказ не впускати можновладця до церкви. Коли імператор прочитав цей лист, він гірко заплакав. Однак він, незважаючи на це, як завжди, прибув до храму, сподіваючись, що його сльози й покаяння зм’якшать серце єпископа. Коли Амвросій його побачив, він став в дверях церкви й вигукнув: «Затримайся, імператоре, бо ти не гідний увійти до Господнього дому». На що імператор відповів: «Це правда, що я згрішив, але ж і Давид згрішив, а Бог простив йому». Тоді святий Амвросій відповів: «Якщо ти наслідував Давида в гріху, наслідуй його також і в покуті», – після цих слів імператор мовчки повернувся до свого палацу, здійняв свої імператорські шати, впав долілиць на землю й від усього серця оплакував свій гріх. Протягом восьми місяців його не було в церкві, й він заздрив своїм домочадцям у тому, що вони не позбавлені такого великого щастя. Коли йому вже було дозволено брати участь у публічних богослужіннях, він тримався в церкві з великим смиренням, падав на коліна, з жалем бив себе в груди, оплакуючи свої провини. Згадка про гріх не залишала його до кінця його життя.

Ось, що зміг зробити імператор задля спасіння своєї душі!

Й ми також повинні плакати й покутувати за гріхи – в цьому або прийдешньому житті. Тож вибираймо, що для нас корисніше. Що станеться з нами, коли прийде смерть, а ми ще не відплатили суровій Божій Справедливості? Який смуток і яка гіркота охопить наші душі через думку, що ми не хотіли покутувати й вимолити прощення в милосердного Бога, що ми безперервно жили в гріхах і що відкладали виправлення на останню мить! Дорогі брати, виберімо собі іншу дорогу, а вона в хвилину смерті наповнить нас щастям і радістю. Плачмо за свої гріхи й терпляче зносімо будь-який смуток і нещастя, які лише Бог зволить на нас зіслати! Нехай наше життя плине в жалю за гріхи та в любові до Бога – так, щоб ми могли з’єднатися з Ним навіки. Амінь.

Переклад з книжки "Kazania proboszcza z Ars", W-wa 2009, с. 149-158.

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий