Цього літа, з 11 до 19 червня 2018 року, три сестри зі Згромадження Дочок Марії Помічниці Християн (салезіянки) зі спільнот Одеси, Львова і Тбілісі, які належать до Візитаторії Східної Європи та Грузії, служили волонтерками в «сірій зоні» – за кілька кілометрів від лінії військових дій на сході України; із ними була також світська волонтерка з Києва. Про цей досвід служіння вони розповіли КМЦ.
Ми були частиною команди Християнської служби порятунку, екуменічного руху, заснованого мирянами і священиками Католицької Церкви в Україні в грудні 2015 року.У січні 2018 років дві сестри з Одеси перебували як волонтерки в ХСП-Маріуполь, і потім із великим запалом поділилися досвідом й запросили послужити у літньому таборі для дітей. Це запрошення стало відповіддю на пошуки пророчих знаків для моєї спільноти і для мене особисто. Уявляла, що маю вийти з зони комфорту, щоб служити, але, на своє велике здивування, відчула, що увійшла в неї. Ба більше, ці дні стали свідченням потужного діяння Бога в житті людей, часом благодаті й див, із якими ми зустрічалися щомиті, днями християнської спільноти, яка вірить, молиться, ділиться любов’ю. Я відчувала Божу присутність так міцно, як за часів свого навернення, коли мені було 18 років!
Втілене Слово Боже, яким ми ділилися щоранку, потужне свідчення живої віри та служіння місцевих добровольців, дитячий центр «Ковчег», відкритий для усіх, волонтери, які приїздять із цілої України і не тільки, долаючи сотні кілометрів, щоб послужити кілька днів на кухні, готуючи обіди дітям... Тут кожен почувається у своїй тарілці, прийнятим, вислуханим, очищеним землею, яку випалила війна, вільним від турбот, які втрачають вагу в місці, де найвищу цінність має життя.
Молитва, яка дає сили на цілий день, єдність намірів і піклування одне про одного, мужність зустрічати все, що приносить новий день, там, де море викидає міни, а час ігор із дітьми минає у ритмі вибухів, де небо віддзеркалюється в очах дітей, половина життя яких минула під знаком війни, але чиї серця не затверділи від болю, – це все було пульсом життя, яке відкриває горизонти надії і дарує більше, ніж те, на що ти сподівалася, їдучи сюди.
Символічна назва покинутого табору, на базі якого відважні служителі дитячого центру «Ковчег» організували літній відпочинок для дітей із навколишніх сіл – «Надія». Тут я знайшла надію щодо майбутнього цих дітей, нашої країни, спасіння для себе.
Святий Дух, наш особливий провідник і помічник у служінні, нехай просвічує та зміцнює кроки всіх служителів, благодійників, волонтерів, місцевих мешканців. Він, Який допоміг мені у простоті та смиренні дістатися до цього місця, де квітнуть мрії малих і великих, мрії про мир, єдність, солідарність і радість, нехай будує майбутнє життя, віри, єдності.
Разом із нами служила волонтерка з Києва Ріта Бідник.
Коли я їхала до Маріуполя, то не уявляла, що робитиму і з ким буду спілкуватися. Я навіть не знала, що море там усього за двісті метрів від «Ковчегу». Перше моє здивування – це величезний комбінат «Азовсталь», який парує печами. Одна справа чути, а інша – побачити цю величезну силу поруч із війною. Друге здивування – море, яке так близько. Третє – «Ковчег» і табір для дітей, де є чудова капличка. Я – будівельниця, тому знаю, скільки сил і праці вкладено для відновлення зруйнованого будинку, де зараз міститься дитячий центр «Ковчег», і павільйонів, де вчаться і грають діти. Благослови, Господи, всіх людей, які це зробили!
Але найбільшим здивуванням стали люди, із якими мені довелося зустрітися. Раніше я розмірковувала, як же вони живуть, свідомі того, що в будь-який момент може прилетіти «смерть», а коли пожила там, зрозуміла – це можливо. У людині прагнення звичного життя сильніше за думку про можливу смерть. Приклад цього – тітка Люба, яка мешкає поруч із зоною відчуження. Там рідко коли не чуть вибухів. Та вона живе, вирощує городину і навіть курчат для «Ковчега».
Коли їздили євангелізувати або слухати Слово Боже, я захоплювалася життєствердною силою цих людей, їхнім непідробним інтересом жити з Богом. Адже вони раніше й не уявляли, що є таке життя: життя, у якому потрібно слухати Бога, а не сильних цього світу, і жити не за язичницькими законами роду, а новим життям, де є Світло Ісуса Христа. Мене завжди захоплювали люди, які прагнуть світла і позитиву. І там їх більше, ніж тут, де начебто нічого не бракує для щастя, але, на жаль, панують нарікання.
Не можу не сказати про своїх, тепер улюблених, сестер із різних згромаджень. До цього літа мені не доводилося жити поруч із ними. Спочатку я думала, що тільки три сестри салезіянки, яки приїхали з Одеси, Львова і Тбілісі, такі безпосередні, класні, щирі; їх полюбили й діти, і ми з Василем Гардубеєм. Ми чудово взаємно доповнювалися, приносячи багато радості людям, із якими зустрічалися, та й одна одній теж. Але потім, коли сестри салезіянки поїхали, приїхали інші – інші, але не менш класні, не менш віддані своїй місії.
І, нарешті, про Василя Гардубея. Йому лише 23, але з нього можна – потрібно – брати приклад чоловікам і нам, служителям. Неймовірна відповідальність за все, що він робить, мудрість не за віком, розсудливість, спокій у всіх ситуаціях (ніколи не чула від нього підвищених інтонацій), терпіння й любов до дітей. А до них терпіння треба ох як багато. У нього все це є.
Нехай Господь благословляє всіх, кого я зустріла в Піонерському у дитячому центрі «Ковчег» при Християнській службі порятунку. Слава Ісусу Христу!
Але найбільшим здивуванням стали люди, із якими мені довелося зустрітися. Раніше я розмірковувала, як же вони живуть, свідомі того, що в будь-який момент може прилетіти «смерть», а коли пожила там, зрозуміла – це можливо. У людині прагнення звичного життя сильніше за думку про можливу смерть. Приклад цього – тітка Люба, яка мешкає поруч із зоною відчуження. Там рідко коли не чуть вибухів. Та вона живе, вирощує городину і навіть курчат для «Ковчега».
Коли їздили євангелізувати або слухати Слово Боже, я захоплювалася життєствердною силою цих людей, їхнім непідробним інтересом жити з Богом. Адже вони раніше й не уявляли, що є таке життя: життя, у якому потрібно слухати Бога, а не сильних цього світу, і жити не за язичницькими законами роду, а новим життям, де є Світло Ісуса Христа. Мене завжди захоплювали люди, які прагнуть світла і позитиву. І там їх більше, ніж тут, де начебто нічого не бракує для щастя, але, на жаль, панують нарікання.
Не можу не сказати про своїх, тепер улюблених, сестер із різних згромаджень. До цього літа мені не доводилося жити поруч із ними. Спочатку я думала, що тільки три сестри салезіянки, яки приїхали з Одеси, Львова і Тбілісі, такі безпосередні, класні, щирі; їх полюбили й діти, і ми з Василем Гардубеєм. Ми чудово взаємно доповнювалися, приносячи багато радості людям, із якими зустрічалися, та й одна одній теж. Але потім, коли сестри салезіянки поїхали, приїхали інші – інші, але не менш класні, не менш віддані своїй місії.
І, нарешті, про Василя Гардубея. Йому лише 23, але з нього можна – потрібно – брати приклад чоловікам і нам, служителям. Неймовірна відповідальність за все, що він робить, мудрість не за віком, розсудливість, спокій у всіх ситуаціях (ніколи не чула від нього підвищених інтонацій), терпіння й любов до дітей. А до них терпіння треба ох як багато. У нього все це є.
Нехай Господь благословляє всіх, кого я зустріла в Піонерському у дитячому центрі «Ковчег» при Християнській службі порятунку. Слава Ісусу Христу!
Досвідом служіння поділилася також сестра салезіянка Христина Кароль, яка служить в Одесі.
Для мене досвід табору і проживання в «сірій зоні» став дуже особливим – в усіх сферах. Їдучи туди, я поняття не мала, що на мене чекає. І великим сюрпризом від Бога ставав кожен день. Я не чекала такої любові від дітей; усвідомлюю, що вони дали мені значно більше, ніж можна було мріяти. Вони просто молодці! Прекрасні діти, молодь, люди. Ніби звичайні, як і всі, але через них я досвідчила багато чудес. Саме там, де, можливо, іншим здається, що Бог начебто трохи далі, що Він дає Свою благодать десь у «побожнішому» місці... Та я відчула присутність Бога. Він там, і то дуже просто, як усмішка зраненої дитини, яка віддає тобі останній тік-так, який їй щойно подарували, як людина, яка в розмові знаходить розуміння, а не осуд, і в якої народжується надія, як тяжкі кроки людей, які не ходили, та захотіли йти, як пісня дітей у мікрофон і багато радості, коли всі мокрі від води, змучені і щасливі. Усе просто, бо... Він простий!
Ще одна дуже важлива річ для мене – це спільнота. Нас було троє сестер зі Згромадження Дочок Марії Помічниці Християн, і ми переживали усе разом. А довкола були чудові люди, молоді люди, які не можуть не надихати своїм прикладом. Хвала Богу за все!
Ще одна дуже важлива річ для мене – це спільнота. Нас було троє сестер зі Згромадження Дочок Марії Помічниці Християн, і ми переживали усе разом. А довкола були чудові люди, молоді люди, які не можуть не надихати своїм прикладом. Хвала Богу за все!
Сестра Маргарита Петрущак, салезіянка з Тбілісі, теж розповіла про враження від місії ХСП.
Святий Йоан Павло II в енцикліці «Redemptor Hominis» писав: «Людина не може жити без любові». І це правда: людина постійно шукає любові – у словах, в особах, у ситуаціях, жестах, знаках. Людина прагне любити й бути любленою, навіть коли здається, що все доквола чорне і любов померла.
Кілька днів я прожила в «сірій зоні», перебуваючи поруч із людьми, які пережили трагічні події війни й не мають певності щодо завтрашнього дня. Можна сказати, що частина їхнього минулого сіра, майбутнє – темне, а теперішнє... Ці люди прагнуть додати кольорів у теперішнє, кольорів, які дають радість, надію, посмішку для їхніх родин, сусідів, ближніх. У них є бажання, але їм потрібен хтось, хто принесе ці кольори.
За цей короткий час я бачила людей, які серйозно сприйняли завдання приносити кольори й роблять це з великою пристрастю і любов’ю, без реклами. Вони покинули багато речей і прибули сюди, щоб дати любов у дрібницях: Слово Боже й добре слово, відчинені двері й обійми, чашку кави й тепло усмішки, тарілку супу та порцію свого часу. У сучасному світі так багато говорять про любов, милосердя – і про них треба говорити; але після слів мають іти конкретні вчинки. Люди, яких я зустріла в Піонерському, зрозуміли, що «людина не може жити без любові», і без промовистих і численних слів несуть любов тим, кому потрібно додати кольорів до повсякденного життя.
Дякую за можливість узяти участь у цьому великому практичному семінарі любові.
Кілька днів я прожила в «сірій зоні», перебуваючи поруч із людьми, які пережили трагічні події війни й не мають певності щодо завтрашнього дня. Можна сказати, що частина їхнього минулого сіра, майбутнє – темне, а теперішнє... Ці люди прагнуть додати кольорів у теперішнє, кольорів, які дають радість, надію, посмішку для їхніх родин, сусідів, ближніх. У них є бажання, але їм потрібен хтось, хто принесе ці кольори.
За цей короткий час я бачила людей, які серйозно сприйняли завдання приносити кольори й роблять це з великою пристрастю і любов’ю, без реклами. Вони покинули багато речей і прибули сюди, щоб дати любов у дрібницях: Слово Боже й добре слово, відчинені двері й обійми, чашку кави й тепло усмішки, тарілку супу та порцію свого часу. У сучасному світі так багато говорять про любов, милосердя – і про них треба говорити; але після слів мають іти конкретні вчинки. Люди, яких я зустріла в Піонерському, зрозуміли, що «людина не може жити без любові», і без промовистих і численних слів несуть любов тим, кому потрібно додати кольорів до повсякденного життя.
Дякую за можливість узяти участь у цьому великому практичному семінарі любові.
cестра Наталія Вакулішина FMA (Львів)
cестра Христина Кароль FMA (Одеса)
cестра Маргарита Петрущак FMA (Тбілісі)
Ріта Бідник (Київ)
50 навернень: Джон Прайдмор – шлях віри колишнього гангстера
50 навернень: Долорес Гарт - зірка Голлівуду, що вибрала монастирСхожі новини
