Як турбуватись про покликання?

Багато речей спроможна осягнути сучасна людина. Проте є речі, які досі залишаються для неї незбагненною таємницею, – це щастя, страждання і смерть. Отже, вона не зрозуміла до кінця нічого. Тому потрібна була мука Христа, Його смерть і воскресіння. Тільки Христос зумів пізнати таємницю життя та смерті, і з допомогою священиків Він дав змогу всім своїм послідовникам взяти участь у таємниці спасіння. Йдеться про те, що земні справи не можуть затьмарити прагнення вічного життя. Христос продовжує закликати різних людей піти за Ним. Чи Він кличе кращих? Зовсім ні! Бог вибирає, кого хоче і коли хоче. І, всупереч поглядам людей, вибирає не найкращих, а тих, кого потребує. Людина, яку кличе Господь, розуміє, що у світі є багато прекрасних і добрих душ, які гідні цього святого дару, проте не їх покликав Господь. Це таємниця Божої волі.

Церква, виконуючи наказ Господа, уже впродовж двох тисяч років веде місіонерську діяльність у всіх країнах світу. У своїй багатовіковій історії вона зазнала багато переслідувань, розколів і страждань. Однак завдяки серцям, до кінця вірним Господу, витримала все. Ці серця підтримували, сповнювали надією, укріпляли віру і зігрівали любов’ю. Попри всі труднощі, які випали на їхньому шляху, вони жили для інших, жили для того, Хто їх покликав, виконували Його волю, любили Його понад усе. І таких людей в історії людства було багато. Часто їхнє земне життя закінчувалося трагічно. За вірність Божому заклику їх очікувала смерть, вигнання, поневіряння. Такою була доля пророків, апостолів, мучеників…

Ситуація в Церкві тісно пов’язана зі змінами, які відбуваються в суспільстві. Сьогодні нам потрібні нові святі. Для цього ми мусимо просити Господа, щоб Він зміцнював Духа святості в нашій Церкві і посилав нам нових пророків і апостолів, які б проголошували Євангеліє сучасному світові.

Церква не може існувати без людей, які цілковито присвячують своє життя Господу. Адже саме вони є її опорою і творцями Божих діл. Кожному історичному періоду потрібні свої, особливі приклади як окремих осіб, так і груп християн, віра яких свідчить про виняткове місце Бога в їхньому житті. Той, кого Бог покликав, належить тільки Йому і представляє тільки Його. Нам потрібні святі, що, як Авраам, йдучи за голосом Господа, залишать свої комфортні умови і шукатимуть «нового життя».

Священик, чернець чи черниця не можуть забувати, що вони слуги Ісуса Христа, а отже і кожної людини. Саме їх Господь покликав вершити Божі діла. Вони вже не можуть бути «ніким», вони мають на собі печать покликання.

Святий Йоан Павло ІІ наголошував: «Сьогодні маємо особливу потребу, щоб поширювалося і міцнішало переконання, що турбота про покликання – це благодать і відповідальність, довірена всім без винятку членам Церкви. Другий Ватиканський Собор дуже виразно зазначив, що «обов’язок плекати покликання доручається всій християнській спільноті, яка має його виконувати передусім шляхом уповні християнського життя» (Апостольська адгортація Pastores dabo vobis, 41).

Тільки завдяки такому переконанню турбота про покликання буде міцнішати, а в Україні з’являтиметься більше парафій з постійними священиками, і щораз більше людей матиме змогу наблизитися до Бога.

Як стати апостолами і продовжувати те діло, яке започаткував Ісус, по-особливому присвячуючись Богові та Церкві? Папа Франциск навчає: «За кожним покликанням і перед кожним покликанням до священства чи богопосвяченого життя стоїть завжди чиясь міцна та інтенсивна молитва: бабусі, дідуся, матері, батька, спільноти… Тому Ісус сказав: «Тож благайте Господаря жнив – тобто Бога Отця – щоби послав робітників на свої жнива». Покликання народжуються на молитві і з молитви; і тільки у молитві можуть тривати і давати плоди»

Отже, молитва про покликання до священицького і чернечого життя є дуже важливою. Молячись за священиків, ми молимося передусім за себе, за своє спасіння і просимо Господа – Вічного Священика, щоб завжди поруч з нами був той, хто пояснить Боже слово, подасть Євхаристійний хліб, відпустить гріхи в ім’я самого Христа. Молитва – найважливіший елемент турботи про покликання. Вона народжується від Бога і виходить з глибини серця. Покликання не може з’явитися без віри в того, хто кличе, вибирає, посилає. Якщо такої віри немає, то втрачається сенс покликання і нашої місії на землі.

Святий Аннібал ді Франсія, засновник Згромадження, завданням якого є молитися про священицькі і чернечі покликання, так зрозумів слова Ісуса: „Коли Всевишній по велінню свого Серця посилає священиків до народу, хто може заперечити те велике добро, яке ми отримуємо з цього. Якщо Господь говорить: „Просіть Господаря жнив”, – це значить, що Він хоче, щоб абсолютно всі молилися цю молитву, що Він її обов’язково вислухає і прийме, і що більше буде тих, хто молиться, то більше Церква зросте в своїх священиках і Господніх обранцях”.

Просити Господа жнив – було світлом його кроків; зіркою його думок, сонцем його життя: він був народжений для цього. І неможливо було уявити собі отця Аннібала без цієї молитви, без бажання нести її в усі закутки світу. Ця молитва дасть добрі плоди, якщо промовляти її з глибоким переконанням, що поява добрих пастирів буде продовженням справи, яку розпочав Ісус, що через них Він буде здійснювати діла, які сам робив заради спасіння людей.

Подумай про ті місця, де люди давно чекають на священика, страждають через його відсутність і моляться про його появу. А таких місць ще дуже багато, навіть в Україні. Старші люди згадують, як за часів переслідувань вони збиралися в покинутій святині, молилися, читали Святе Письмо, а коли приходив час приймати Господні Тіло і Кров, Божий дім наповнювалася плачем. Бо не було того, хто вклав би до їхніх уст Євхаристійний хліб, відпустив гріхи, примирив з Богом. А він був їм дуже потрібний.

Можна запитати себе, а від кого залежить достатня кількість священиків, ченців чи черниць? Хто чи що впливає на їхню появу? Відповідь з’явиться миттєво: тільки від нас самих, від нашої молитви, нашої віри, нашого прагнення, від того, яким прикладом ми самі будемо для інших, яким життям будемо жити, бо погане дерево не може родити добрих плодів.

Під час кожної Євхаристії Христос наказує нам свідчити про Нього. Останні слова, що лунають під час Літургії: „Ідіть з миром Христовим”, – означають не лише дозвіл вийти з храму, а передусім наказ, який свого часу отримали апостоли: „Ідучи по цілому світі, проголошуйте Євангеліє усьому творінню” (Мк 16, 15).

«Усі ми усвідомлюємо, що в сучасному глобалізованому світі щоразу важче проголошувати Євангеліє і свідчити про нього. І хоча це відчувають усі охрещені, то ще більше розуміють це ті, кого Ісус кличе до радикальнішого наслідування Його через чернече посвячення» (Бенедикт XVI).

Уривок з книги "Пізнай своє покликання" отця Павла Вишковського ОМІ

Книгу можна замовити у Католицькому Медіа-Центрі  

Зображення: NIK