Послання Святого Отця Франциска з нагоди 57-го Світового дня молитви про покликання (3 травня 2020 року)

Дорогі брати і сестри!

4 серпня минулого року, у 160-ті роковини смерті святого Кюре з Арсу, я вирішив написати лист священикам, що присвячують дні свого життя служінню Божому людові  згідно з покликанням, із яким Господь звернувся до них.

З цієї нагоди я зупинився на чотирьох ключових словах – «біль», «вдячність», «мужність» і «прослава» – аби подякувати священикам і підтримати їх у служінні. Я певен, що сьогодні, у 57-й Світовий день молитви про покликання, ці слова варто скерувати до всього Божого люду в контексті євангельської розповіді про особливу подію, яка сталася з Ісусом і Петром у буремну ніч на Тиверіадському морі (пор. Мт 14, 22-33).

Після помноження хлібів, яке вразило натовп, Ісус наказав учням сісти в човен і перепливти на інший берег, доки Він відпускатиме народ. Ця подія на озері трохи схожа на життєві мандри. Бо ж справді, човен нашого життя поволі рухається вперед, ніколи не припиняючи пошуків щасливого берега; він готовий до зустрічі з небезпеками й загрозами, та все одно сподівається на поворот стерна, який нарешті дозволить стати на правильний курс. Але іноді човен збивається зі шляху, потрапивши в бурю труднощів, сумнівів і страхів або, замість керуватися світлом маяка, яке провадить до безпечної гавані, дозволивши ілюзіям засліпити себе.

Саме це стається в серцях учнів, які, маючи покликання йти за Учителем з Назарета, мусять наважитися на мандрівку до іншого берега, погодитися відважно відкинути звичний затишок і вирушити за Господом. Ця пригода аж ніяк не безпечна: спадає ніч, дме зустрічний вітер, човен хитається на хвилях, і мало не сковує страх виявитися негідними й не виконати дорученого.

Однак Євангеліє каже нам, що в цій складній мандрівці ми не самотні. Господь, неначе розганяючи вранішньою зіркою нічну пітьму, іде бурхливими водами й наздоганяє учнів; Він запрошує Петра підійти до Себе по воді, рятує учня, побачивши, що той потопає, і нарешті, сівши в човен, стишує вітер.

Перше слово – «вдячність»

Перше слово в покликанні – це «вдячність». Дотримання правильного курсу залежить не тільки від наших зусиль і прокладеного маршруту. Самореалізація й утілення життєвих планів – це не математичний результат виборів окремого «я»; навпаки, це перш за все відповідь на виклик, який приходить згори. Це Господь указує нам берег, до якого треба вирушити, і наділяє мужністю сісти в човен; це Він, покликавши нас, стає нашим керманичем, аби супроводжувати і скеровувати, щоб ми не наскочили на мілину нерішучості й були здатні ходити навіть бурхливими водами.

Усіляке покликання народжується з повного любові погляду, із яким Господь іде нам назустріч – може, саме тоді, коли наш човен уже готова поглинути буря. Воно – «не просто наша постанова, це відповідь на безкорисливий Господній поклик» (Лист до священиків, 4 серпня 2019); і ми зможемо його розпізнати і прийняти, коли наше серце відкриється для подяки й наповниться Божою присутністю.

Друге слово – «мужність»

Коли учні бачать Ісуса, Який підходить до них по воді, то спершу думають, що це привид, і лякаються. Однак Ісус одразу закликає їх до мужності словами, які завжди мають супроводжувати нас у житті й у мандрівці покликання: «Заспокойтесь, – це Я, не страхайтеся!» (в. 27). Власне, це друге слово, яке я хочу запропонувати вам: мужність.

Іти, зростати, обирати шлях, який Господь призначив для нас, часто заважають привиди, що метушаться в серцях. Коли ми чуємо покликання покинути безпечний берег і ввійти в певний статус – узяти шлюб, отримати свячення, скласти обітниці богопосвяченого життя – першою реакцією нерідко стає «примара невіри»: не може бути, що це моє покликання; чи це точно правильний шлях, чи Господь запрошує мене саме до цього?

І поступово ці вагання, виправдання та припущення позбавляють нас сил, спантеличують, паралізують і заякорюють при самому березі: ми вважаємо, що помиляємося, що не гідні цього покликання, просто побачивши примару, яку треба відігнати.
Господу відомо, що фундаментальний життєвий вибір – як-от одружитися чи скласти обітниці для служіння Йому – вимагає мужності. Він знає запитання, сумніви та труднощі, які розхитують човен людського серця, а тому заспокоює нас: «Не бійся, я з тобою!» Віра в Його присутність, що виходить назустріч і супроводжує нас, навіть коли море розбурхано реве, звільняє від того недбальства, яке я вже колись називав «солодкавим смутком» (Лист до священиків, 4 серпня 2019), – від внутрішнього розчарування, що стримує нас і не дає змоги відчути всю красу покликання.

Третє слово – «біль»

У листі до священиків я також згадував про біль; але тут хочу витлумачити це слово по-іншому й поговорити про рутинні клопоти. Кожне покликання передбачає обов’язок. Господь кличе нас, бо хоче вподібнити до Петра, що міг «ходити водами», тобто взяти наше життя в руки й поставити на служіння Євангелію – конкретне та щоденне служіння, яке Він показує нам, особливо в різних покликаннях мирян, священиків і богопосвячених осіб. Та ми дуже схожі на апостола: у нас живуть як бажання й запал, так і слабкості та страхи.

Якщо ми занадто перейматимемося думками про майбутні негаразди чи про рутинні клопоти, що чекають попереду, у подружньому житті або священицькому служінні, то невдовзі відведемо очі від Ісуса та, як Петро, ризикуємо почати тонути. Віра ж, попри нашу вразливість і вбогість, дає змогу йти назустріч Воскреслому Господові, долаючи бурі. Він простягає нам руку, коли через утому чи страх ми мало не тонемо, і наділяє піднесенням, необхідним, щоб із радістю й захопленням переживати покликання.

Четверте слово – «прослава»

Коли Ісус сідає в човен, припиняється вітер і вщухають хвилі. Це прекрасний образ того, як Господь діє в нашому житті й у метушні історії, особливо в бурхливі часи: Він наказує зустрічному вітру вгамуватися – і сили зла, страху, відчаю більше не мають влади над нами.

У конкретному покликанні, яким нам запропоновано жити, вітри можуть виснажувати. Я думаю про тих, хто взяв на себе важливі обов’язки у громадянському суспільстві, про подружжя, які невипадково люблю називати сміливими, й особливо про тих, хто обрав богопосвячене життя і священство. Знаю вашу втому, самотність, яка іноді пригнічує серце, загрозу рутини, яка повільно гасить гарячий вогонь покликання, тягар невизначеності й непевності наших часів, страх перед майбутнім. Будьте мужні, не бійтеся! Ісус – поруч із нами, і якщо ми визнаємо Його єдиним Господом свого життя, Він простягає руку й підхоплює нас, аби спасти.

І тоді, навіть посеред хвиль, наше життя відкривається для прослави. Це останнє слово покликання, і я хочу, щоб воно стало запрошенням плекати в собі внутрішню настанову Пресвятої Діви: вдячна за Божий погляд, який зупинився на Ній, Вона ввірила Господові страхи й турботи, відчайдушно прийняла Його заклик і зробила Своє життя вічною піснею прослави Бога.

Дорогі друзі, цього дня особливо, але й серед душпастирських буднів наших спільнот, я бажаю, щоб Церква у служінні покликань розкривала порухи кожного серця. Нехай кожен із вдячністю зможе почути Господній заклик, набратися відваги сказати «так», подолати рутинні клопоти вірою в Христа і, нарешті, запропонувати своє життя як пісню прослави Бога – заради братів і всього світу.

Нехай Діва Марія супроводжує нас і заступається за нас.
Дано в Римі, у святого Йоана на Латерані,
у день другої неділі Великого посту, 8 березня 2020 року

Франциск, Папа

Переклад КМЦ за vatican.va