Кожен день для мене – новий виклик і маленьке покликання

- Отче, Вас часто називають єзуїтом-феміністом. Чому варто боротися за права жінок?

Не знаю, чому мене називають феміністом. Насправді, є багато його напрямів. Передусім, фемінізм – маніфестація за права жінок. Важливо, щоб жінка в суспільстві не була кимось або чимось, а була просто жінкою. Мабуть, мене так почали називати, бо я маю сертифікат із жіночих студій, які приділяють значну увагу соціальній ролі жінки. Крім того, читав лекції про сексуальність і красу жінки в Українському Католицькому Університеті.

- На Ваш погляд, яке місце займає жінка в сучасному українському суспільстві?

Роль жінки не розвивається. Є певні устави, які сформувалися багато років тому. Всі до них звикли. І коли з’являється щось нове – наше суспільство стає не готовим до цього, тому що боїться. Я завжди раджу підприємцям чи управлінцям запрошувати працювати жінок у чоловічі колективи. Саме жінки можуть запропонувати нове бачення. Адже їхня логіка, розуміння, сприйняття, концепція і передбачення небезпек є зовсім іншими, ніж у чоловіків. Тому це допомагає.

- З якими стереотипами Ви стикаєтеся щодо жінки?

Жінка – зло, жінка – небезпечна, жінка – спокуса… Навіть в українській мові є чимало висловів: “якщо злий дух не знає, як спокусити чоловіка, то пошле жінку” тощо. Все це формувалося у маскулінній, чоловічій Церкві. Для мене жінка – це душа і дух одночасно. Я ділю особу на три рівні: фізичний, логічний, духовний (душевний).

- Чого чоловіки можуть навчитися у жінок, а жінки – в чоловіків?

Особливістю жіночого сприйняття світу є мудрість і вразливість. Чому вразливість? Бо в суспільстві чоловіки виховуються як “ті, що не плачуть”. Недарма кажуть, що мужчини не плачуть, вони лише засмучуються. А моя мама говорила, що тільки правдиві та відважні чоловіки можуть заплакати. І це справді так. Крім того, жінки беруть на себе все більше відповідальності, а мужчини можуть втікати від неї. Щоправда, жінки можуть у чоловіків навчитися раціональності і застосовувати її у багатьох сферах.

- А яка роль жінки у Церкві?

Жіночність – інтегральна частина жінки. Якщо її забрати, це як відібрати душу. Необхідно, щоб жінки не боялися говорити про свої права, а особливо про те, чого хочуть і потребують. Наприклад, для мене було відкриттям, що в Африці жінки в церкві почуваються більш вільно, ніж тут. Чимало сестер розповідають, що не люблять священиків. Я був цьому вкрай здивований і запитував, у чому причина. Сестри відповідали, що отці не бачать у них жінок. Мовляв, священики бачать лише служебницьку роль для прибиральницької праці.

Зверніть увагу – ми не зустрінемо радниць єпископа чи керівниць проектів. Ми багато чуємо про Отців Церкви, але були і Матері Церкви. Здавалося б – це дрібниці, але вони також щось означають…

- Ви стверджуєте, що спорт і молитву об’єднує дисципліна. Так?

Справді, спорт і молитва є інтегральною частиною мого існування. Вони завжди були присутніми у моєму житті. Я в цьому відчуваю потребу. Однак від молитви також потрібен відпочинок: велика кількість молитов не гарантує їхньої якості. Як зазначив Данте у “Божественній комедії”, “благими намірами вистелена дорога до пекла”. Не варто дорікати собі чи викликати почуття провини за те, що мало помолився. Богові важливо, щоб ти Його відчував.

Наприклад, я почав займатися дзюдо ще в дитинстві. Згодом присвятив час іншому виду спорту і повернувся до дзюдо через кілька років. Перевага дзюдо – ним можна займатися індивідуально. Мені подобається у ньому логіка, підхід та розуміння. А особливо те, що можна використовувати силу суперника проти нього самого. Завдяки дзюдо я зустрів чимало цікавих людей, зокрема митців та науковців…

Були ситуації, коли під час змагань з дзюдо люди помічали на моїй формі знак єзуїта і запитували, чи я часом не священник. Траплялося, що у той момент вони просили мене про сповідь, навіть якщо давно не сповідалися.

- Якими результатами в дзюдо можете похвалитися?

Я був віце-чемпіоном Східної Африки та США, чемпіоном Каліфорнії серед навчальних закладів і університетів. Окрім цього, вигравав міжнародні турніри в США. Нещодавно приїхав зі змагань в Іспанії. Далі планую брати участь у турнірах за кордоном. До речі, незабаром почну писати докторську дисертацію про гендер в університеті Берклі (JST), у якому раніше вивчав людську сексуальність. Тому збираюся знову брати участь в змаганнях у Америці.

- Світській особі часом важко зрозуміти, як людина наважується віднайти, зрозуміти і прийняти покликання – бути з Богом. Як це було у Вас?

Кожен день для мене – новий виклик і маленьке покликання.У певний момент я відчув, що щось роблю не так. Після закінчення юридичного факультету в Україні, почав вивчати міжнародні відносини у Варшаві, бо отримав президентську стипендію. Проте відчував сум і сумніви навіть після гучних і веселих вечірок. Невдовзі познайомився з єзуїтами у Варшаві, бо шукав інформацію про колишній єзуїтський монастир у Житомирі.

Я зрозумів, що потребую духовності. Релігія мене не зацікавлювала. Я розділяю такі поняття як віра, релігія та духовність. Релігія – це зовнішній чинник, те, що ми бачимо і описуємо, наприклад, книжки, будинки, канони… Віра – одкровення, де Бог відкривається і починає об’являти Себе людині, а людина – дарувати себе Всевишньому. Духовність – мій інтимний і персональний контакт з Богом.

Кожен з нас має своє покликання. Зараз я почуваю себе вільно, щасливо, радісно та умиротворено. Бог є у любові та милосерді. Недарма Господь говорить: “Не бійся!”. Уявіть собі – 365 разів у Біблії каже – “Не бійся!” Адже якщо я знаю, ким я є – чого мені боятися?!

Я служив у Новосибірську, де працював з безпритульними. Мав досвід служіння санітаром у хоспісі, але там ніхто не знав, що я належу до монашого ордену. Крім того, мені випала нагода працювати з біженцями-мусульманами з Близького Сходу. В Африці я допомагав дітям з вулиці та студентам-спортсменам, працював з діаспорою і нацменшинами закордоном…

Розмовляла Оксана Войтко, за матеріалами РІА ЛЬВІВ

Джерело: Єзуїти в Україні