"Немає більшої радості, аніж жити за покликанням"

Коли у вас вперше з'явилися думки проте аби стати священиком? Дитяча мрія чи раптове рішення?

Це не була ані дитяча мрія, ані дитяче рішення. Я пішов у семінарію вже у досить зрілому віці. Вперше до Католицької Церкви я прийшов у віці 25 років. Церква стала для мене родиною, я знайшов багато друзів серед священиків, сестер монахинь. Вони були для мене прикладом і я запитував себе, чи зміг би я бути таким як вони. Були думки про те аби піти до монастиря, і бути простим монахом. Після свого навернення я дуже багато молився, кожного дня ходив до церкви і коли мене запитували, чи хочу я бути священиком, я відповідав, що не маю такого прагнення, а це рішення вступити до семінарії прийшло якось само собою. Коли я йшов у паломництві до Бердичева, то молився про це розпізнавання і після паломництва утвердився в прагненні.


Перед тим як Ви твердо вирішили піти до семінарії, чи мали якісь інші плани на майбутнє?

Звичайно що мав, я вже закінчив училище і працював, були якісь плани на життя, але після того, як Бог увійшов в моє життя, це все змінилося.  Навіть не думаючи про це аби стати священиком, я все одно вирішив, що присвячу своє життя Богу. Більше я себе бачив людиною самотньою або монахом.

Чи були моменти сумнівів?

В житті кожної людини є моменти сумнівів. Час семінарії, це 7 років, щоби подумати. Гадаю добре, що приходять сумніви, адже якби їх не було, можна бути таким самовпевненим. Можна бути впевненим в Бозі, але не впевненим у собі.

Що найбільше запам'яталося з семінарійного життя?

Ці 7 років семінарійного життя пролетіли дуже швидко. Звичайно на початках було важко. З семінарійних часів маю дуже добрих друзів і мабуть це найбільше, що мені запам'яталося. Це дружба і друзі, з якими ми переживали різні труднощі і радощі, і мабуть, це є найважливіше з семінарійного життя.

Які слова були написані на приміційній іконці?

На приміційній іконці написано: "Вірність Христа - вірність священика". 2009 рік Папа Бенедикт XVI оголосив Роком священства, і ці слова були гаслом цього року, і я вирішив написати саме їх.

Чого боїтеся в священстві? З якими труднощами зустрічались?

Мабуть найбільше боюся самого себе і самовпевненості. Кажуть, що на початку свого священичого життя священик, це такий ідеаліст, який хоче врятувати весь світ, пізніше свою парафію, а пізніше усвідомлює, що потрібно спасти хоча б самого себе. Усвідомлюю свої слабкості як людини і довіряю це все Ісусові.


В який момент свого священства Ви зрозуміли, що хочете поїхати на місії?

Це сталося тоді, коли я був у семінарії. У моїй рідній парафії служив вікарієм о. Юрій, потім він виїхав до Казахстану. Ми його відвідали, коли я вчився у семінарії. Більшість священиків, які там працювали, були родом із Польщі, вони колись також служили в Україні. Розповідали, що нам, українцям, які жили в Радянському союзі, простіше зрозуміти людей, які там живуть. І я собі подумав, що перешкод як таких для мене немає, адже російську мову знаю з дитинства. Я вирішив, якщо все ж стану священиком, то поїду принаймі на кілька років працювати до Казахстану.

Бог дав, що я є священиком. Постійно була думка просити єпископа, аби відпустив мене працювати до Казахстану. Звичайно розумів, що одразу після свячень мене ніхто не відпустить, думав що декілька років ще попрацюю тут. Коли я був вікарієм у Львівській катедрі,  дізнався, що один єпископ шукає отців для роботи у Казахстані. Я нав'язав із ним контакт, мені не було різниці в якій частині Казахстану працювати. Я пішов на розмову до нашого архієпископа, бо знав, що мене хочуть відправити на навчання, і хотів попросити замість навчання поїхати до Казахстану. Але архієпископ прийняв інше рішення.


Що можете сказати про цей досвід?

Перш за все, це зовсім інші умови праці, ніж в Україні. Це мусульманська держава, християн там малиий відсоток, а християн-католиків ще менший, не великі парафії, мала кількість людей, яким потрібно служити. Вони є в гірших умовах, ніж ми, священики чи сестри, які там працюємо, адже живемо у своєму звичайному середовищі, серед "своїх", а вони щодня йдуть на роботу, до школи, туди, де їх не розуміють і можуть з їхньої віри насміхатись, може бути їм важко визнати свою віру. Це для них більший виклик, ніж для священиків. Тому ми завжди маємо бути для них підтримкою. Багато чого також вчусь від цих людей.

Один чоловік, який живе у Казахстані казав, що коли він почав ходити до храму, йому було 12 років. Коли друзі запитували його, куди він йде, чи питали, чи він ходить до церкви, дуже важко було зізнатись. Знаю, що ми, священики і сестри монахині, людям там потрібні. Навіть наша звичайна присутність серед них і молитва - це важливо.

Джерело: Римсько-Католицька Церква Львів-Сихів