Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » "Ви поїдете, а нам далі жити на війні". Колишній капелан рятує цивільних на Донбасі
12:30 П'ятниця 0 106
25-10-2019, 12:30

"Ви поїдете, а нам далі жити на війні". Колишній капелан рятує цивільних на Донбасі

2016 рік. Десь поблизу селища Бердянське розриваються снаряди російських гібридних сил. Колишній підприємець, а нині капелан, Володимир чимдуж втискає у підлогу педаль газу. Тут, під Маріуполем, його автівка знає ледь не всі дороги. Сьогодні ж вона не розвозить гуманітарку. Капелан помітно нервує і мчить у бік гуркоту. Бойовики угруповання «ДНР» обстрілюють приблизне місце, де разом із місцевими дітьми має бути дружина Володимира.
«Слава Богу, ви цілі!» – найперше скаже на місці. І в цей-таки день вирішить: більше не поїде з Донбасу. Його місія – бути тут і, доки стане сил, рятувати цивільних.

Проєкт Радіо Свобода «Радіо Донбас. Реалії» розповідає історію тепер уже колишнього капелана, 38-річного Володимира. Разом із іншими вірянами з «Християнської служби порятунку» він заснував у прифронтовому селі Піонерське Дитячий центр «Ковчег». Каже, хотів повністю переключитися на допомогу дітям, але продовжує рятувати всіх нужденних, незалежно від їхнього віку.

«Дитяча психіка страждає найбільше»

«Тоді, у 2016-му мене, насправді, зачепив не лише сам факт обстрілу. І не тільки те, що там разом з дітьми була моя дружина. Мене вразило, що, коли все затихло, одна дівчинка на інвалідному візочку сказала щось на кшталт: «Всі ви однакові. Ви поїдете, а нам далі жити на війні», – пригадує колишній капелан.

Колись у Володимира був у Києві власний бізнес, але він залишив усе і переїхав на Донбас, щоб рятувати інших.

Він одягнений у мілітарі. Має густу бороду і не випускає з рук мобільний телефон. Капеланом Володимир став випадково. Останні 16 років жив у Києві, мав невеликий будівельний бізнес і ще лагодив комп’ютерну техніку. За покликом серця ходив біля дому в одну з римо-католицьких церков. Утім, ніколи не думав, що з простого вірянина стане тим, хто й сам нестиме слово Боже.

«Коли почалася війна, ми у церкві вирішили, що не можемо бути осторонь. Вирішили зібрати капеланів і їздити на передову до військових за системою ротацій. Так з’явилася «Християнська служба порятунку». Моя перша ротація була у Станицю Луганську десь у 2015 році. Вже там я усвідомив, що військові мають чималу підтримку, а от більшість цивільних, зокрема, у духовному плані, залишені, фактично, напризволяще», – каже Володимир, розмішуючи міцну заварну каву.


На кухні Дитячого центру «Ковчег» у Піонерському поблизу Маріуполя купа столових приборів, тарілок і чашок. На довгому столі, засланому світлою скатертиною, завжди є чай, цукор і згущене молоко. Чималий будинок нещодавно викупили завдяки благодійним внескам. Тепер не потрібно платити за оренду, і двері «Ковчегу» ще роками будуть відчинені для всіх нужденних.

«Наш центр, – каже колишній капелан, – живе за рахунок пожертв вірян та небайдужих. У місяць збираємо приблизно по 100 тисяч гривень. Зараз цих коштів вистачає. Якщо раптом кількість дітей збільшиться – впевнений, ми дамо раду зі всім».

За літо у центрі побувало більш ніж 150 дітей з Піонерського та сусідніх населених пунктів. На вечерю, на море, на заняття англійською, роботу з психологом та просто поговорити їх забирали з Бердянського, Талаківки, Лебединського, Сопиного та інших сіл. Щовихідних на ночівлю залишаються приблизно 20 дітей. Одні з них мають вади розвитку або ж походять зі злиденних родин. Інші – абсолютно здорові, але вже скалічені війною. Ледь не з усіма працює психолог.

«Дитяча психіка під час бойових дій страждає найбільше. Їм важче зрозуміти, чому стріляють, чому не можна виходити на вулицю і чому гинуть люди. До нас, наприклад, ходять двоє хлопців. Їхній батько підірвався на тракторі у 2015 році. Брати залишилися з мамою та бабцею, і страшенно переживали втрату. У одного з них прокинулася неконтрольована агресія. Хлопець спрямовував її, в першу чергу, на самого себе», – розповідає Володимир.

На порозі центру завжди стоїть дитяче взуття. Щовихідних тут ночують близько 20 дітей з прифронтових сіл

На подвір’ї будинку батут і купа дитячих іграшок. На сходах біля дому стоїть кілька десятків пар маленького взуття. Поруч, похитуючись туди-сюди, на лавці сидить хлопчик. На вигляд йому років 8-9, проте насправді 11-річний Кирило застряг у глибокому дитинстві. Він не розмовляє, самостійно не їсть і майже не реагує на зовнішній світ. Поки батько хлопчика важко працює в одному з сусідніх сіл, Кирило працює з психологом. У «Ковчезі» його не можуть вилікувати, проте, можуть дати принаймні шанс на дитинство.

Кирило залишився у глибокому дитинстві. Він не говорить і майже не реагує на зовнішній світ

«Окрім Кирила, – каже Володимир, – майже завжди у нас перебуває, наприклад, 13-річна Настя. У неї немає вад розвитку, але є психологічна травма. Життя не надто пестило цю дівчинку з Талаківки – разом із важко хворою мамою вони на війні ледь зводили кінці з кінцями».

Настя приходить у центр уже понад півроку. Раніше Володимир разом з іншими волонтерами приїздив до її школи, а дівчинка просто була однією з тих, ким на відстані опікувався «Ковчег». Але того дня Насті не було у класі, вчителька сказала, що вона не ходить вже з тиждень. Колишній капелан знайшов школярку вдома поруч із хворою матір’ю. Виявилося, жінці напередодні зробили операцію, але замість одужання їй щодня ставало все гірше.

«Ми, – розповідає Володимир, – зреагували і одразу ж доставили її у лікарню. Медики сказали, що жінка має серйозні проблеми з нирками й одразу ж відправили її на операційний стіл. У такому стані, як вона була, змогла б прожити усього кілька тижнів. Але, слава Богу, обійшлося».

Після чергової операції справлятися з підлітком, та ще й продовжувати лікуватися, мамі Насті стало важче. Вона переживала за освіту доньки (дівчинка лінувалася вчитися, читала всього 28 слів за хвилину), тому попросила волонтерів перевезти Настю у «Ковчег».

З дітьми у центрі працює психолог. І ця робота вважається однією з найскладніших

«Ми, звісно, не замінимо дітям їх батьків. Але ми граємо з ними в ігри, [які допомагають розвитку], вчимо разом англійську, робимо уроки. Ми годуємо, одягаємо, словом, стараємося показати, що навіть на війні можна і потрібно залишатися людьми», – підкреслює Володимир.

"Живуть у злиднях, бо не вміють інакше"

Коли у 2015 році колишній капелан уперше зрозумів, що його допомоги на фронті більше потребує цивільне населення ніж військові, він ще не знав, як саме буде допомагати. Спочатку приїздив набігами по декілька тижнів, потім тижні стали місяцями і, врешті, роками. Про волонтерів, які знаходять для нужденних усе, що в їхніх силах (від медикаментів і до будівельних матеріалів для зруйнованих війною будинків), спочатку розповідали по «сарафанному радіо». Пізніше Володимир та його команда підписали меморандум з Цивільно-військовим співробітництвом ЗСУ – CIMICами.

Повністю переключитися на допомогу дітям не вийшло, тому колишній капелан продовжує допомагати й дорослим. Каже, вірить, що треба простягати руку всім нужденним, але тільки тоді, коли вони самі бажатимуть тієї допомоги.

У прифронтових селах є люди, які не вміють жити не у злиднях. Вони були нужденними ще до війни

«Ми знаємо родини, які живуть у злиднях, тому що не вміють інакше. Наприклад, у нашому селі є 71-річна Катерина Рижко та її 45-річна донька Наталя, яка має психічні розлади. Документи жінок згоріли, вони стягують у свій однокімнатний будинок сміття, в якому потім і живуть. Риються у смітниках, їдять помиї, подвір’я теж завалюють склом, пластиком та харчовими відходами. Ми прибирали у них, білили все всередині будинку. За декілька місяців бруд та сміття повернулися. Просто у них не було прикладу, вони ж і до війни так жили», – розповідає Володимир.

Скільки ще часу буде на Донбасі і як повертатиметься до мирного життя – колишній капелан не знає. Каже, радіє, що у прагненні допомагати іншим його підтримала дружина й погодилася так само залишити Київ, аби переїхати у прифронтове село. У центрі жінка завідує адміністративними справами і допомагає дітям виконувати домашні завдання. Окрім родини капелана, психолога та самих дітей, у «Ковчезі» постійно перебувають й інші волонтери. Всі вони віряни, але не всі з України. Наприклад, зараз у будинку живуть двоє монахинь із Польщі. Вони говорять ламаною українською, носять чернечий одяг і, кажуть, вірять, що на війні не буває чужого горя.

Ольга Омельянчук 

Джерело: РІСУ


Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий