Хресна дорога з Папою Франциском 2020

Роздуми з в’язниці у Падуї

Вступ
Цьогорічні роздуми Хресної Дороги підготувало капеланство падуйської в’язниці «Дуе палаці». Відгукнувшись на запрошення Папи Франциска, чотирнадцять осіб роздумували над муками Господа нашого Ісуса Христа, актуалізуючи їх через своє життя. Серед них – п’ятеро ув’язнених; сім’я жертви вбивства; донька чоловіка, засудженого до довічного ув’язнення; в’язничний вихователь; прокурор нагляду; мати ув’язненої особи; катехит; чернець-волонтер; в’язничний наглядач; священик, проти якого було висунуто звинувачення, а згодом остаточно виправдано за результатами судового процесу, що тривав вісім років.

Почути хрипкі голоси людей, які живуть у в’язничному світі й супроводжують Христа на Хресній Дорозі, – це нагода стати свідками надзвичайного поєдинку між життям і смертю, побачити, як нитки добра природно переплітаються з нитками зла. Споглядати Голготу через в’язничні ґрати – це увірувати, що за одну мить можна перемінити життя, як зробив добрий злочинець. Достатньо лише наповнити цю мить правдою: покаянням за вчинену провину, вірою в те, що смерть не назавжди, певністю в невинності Христа й несправедливості знущань над Ним. Для того, хто вірує, усе можливо, бо навіть у темряві в’язниць чути сповнену надії звістку: «Нічого бо немає неможливого в Бога» (Лк 1, 37). Якщо потиснути руку людині, яка була здатна на найжахливіший злочин, вона стане головним героєм найнесподіванішого воскресіння. Певна річ, що, «навіть розповідаючи про лихе, ми можемо навчитися залишати простір для відкуплення й розпізнавати у вирі зла динамізм добра, щоб випустити його на світ» (Послання Папи Франциска на 54-й Світовий день засобів суспільних комунікацій).
Ось так «Via Crucis» стає «Via Lucis» – Хресна Дорога стає Дорогою Світла.

Тексти, які зібрали капелан Марко Поца й волонтерка Тетяна Маріо, написані від першої особи, але було вирішено прибрати з них імена: автори цих роздумів хотіли, щоб їхні голоси стали й голосами тих, хто деінде у світі потрапив у такі самі обставини. Сьогодні вночі чийсь голос, який відлунює у в’язничній тиші, прагне стати голосом усіх.

Молімося:
Боже, Отче Всемогутній,
Ти в Ісусі Христі, Своєму Синові,
прийняв рани і страждання людства.
Сьогодні я наважуюся просити Тебе, як розкаяний злочинець: «Згадай про мене!»
Я тут, сам перед Тобою, у темряві цієї в’язниці,
бідний, голий, голодний і зневажений,
прошу Тебе вилити на мої рани
олію прощення й утіхи
та вино братерства, яке зміцнює серце.
Вилікуй мене Своєю благодаттю і навчи надіятись у відчаї.
Мій Господи і мій Боже, я вірую,
допоможи мені у зневірі.
Тривай, милосердний Отче, у довірі до мене,
аби завжди давати мені нову можливість,
аби обійняти мене Своєю безмежною любов’ю.
Із Твоєю допомогою і даром Святого Духа
я теж зможу пізнати Тебе
і служити Тобі у братах.
Амінь.

I стояння
Ісуса засуджено на смерть
(Роздуми засудженого до довічного ув’язнення)

Пилат, бажаючи їм відпустити Ісуса, промовив до них знову. Та вони закричали: «Розіпни, розіпни Його!» І втретє він до них промовив: «Яке ж бо зло вчинив Він? Я не знайшов на Ньому нічого, гідного смерті. Тож, покаравши Його, відпущу». Але вони наполягали сильним криком і вимагали, щоб Його розіп’яти. І крик їхній переміг. Тоді Пилат присудив, щоб сталося згідно з їхньою просьбою. І він відпустив того, що за повстання і вбивство був вкинутий у темницю і що про нього вони просили; Ісуса ж видав їм напризволяще (Лк 23,20-24).

Як часто в судах чи з газетних шпальт лунає заклик: «Розіпни його, розіпни!» Я також чув цей заклик – щодо себе: мене й мого батька засудили до довічного ув’язнення. Моє розп’яття почалося ще в дитинстві: у спогадах я знов бачу себе в автобусі дорогою до школи – маленького, упослідженого й позбавленого спілкування заїку. Я почав працювати ще змалку, бо не міг учитися: неуцтво взяло гору над моєю наївністю. Пізніші знущання позбавили хлопчика, народженого в Калабрії 1970-х років, залишків дитинства. Я більше схожий на Варавву, ніж на Христа, але найсуворіший вердикт виносить мені власне сумління: вночі я розплющую очі й відчайдушно шукаю світло, здатне осяяти мою історію.

Коли, замкнений у камері, я перечитував рядки про муки Христові, то розплакався: після двадцяти дев’яти років у в’язниці я ще не втратив здатності плакати, соромитися свого колишнього життя, наповненого злом. Почуваюся Вараввою, Петром і Юдою в одній особі. Минуле мені огидне, хоча це й моя історія. Я роками жив в умовах суворого режиму 41-біс, і мій батько помер у такому ув’язненні. Ночами я часто чув, як він плаче у своїй камері. Він намагався приховати біль, але я все розумів. Ми обоє перебували в глибокій темряві. Однак у тому небутті я все-таки завжди шукав щось, що було б життям: дивно сказати, але в’язниця стала моїм спасінням. Я не гніваюся, що хтось досі вважає мене Вараввою, бо глибоко в душі відчуваю, що Той невинний Чоловік, засуджений, як і я, прийшов шукати мене у в’язниці, аби виховати для життя.

Господи Ісусе, попри гучні вигуки, які нас відволікають, ми впізнаємо Тебе в натовпі тих, хто кричить Тебе розіп’яти; імовірно, у цьому натовпі видно й нас – і ми навіть не розуміємо зла, на яке здатні. Зі своїх камер молимо Твого Отця за тих, хто засуджений на смерть, як Ти сам, і за тих, хто досі хоче бути вищим за Твій найвищий суд.

Молімося:
Боже, Ти щирий до життя й у примиренні завжди даєш нам нову можливість насолодитися Твоїм безмежним милосердям. Просимо Тебе: прищепи нам дар мудрості бачити в кожному чоловікові й кожній жінці храм Твого Духа і шанувати їхню непорушну гідність. Через Христа, Господа нашого. Амінь.


II стояння
Ісус бере на Себе хрест
(Роздуми батьків, які втратили дочку)

Вояки повели Його на середину двору, тобто у Преторію, та й скликали усю чоту. Вони вдягли Його в багряницю і, сплівши вінець із тернини, поклали на Нього та й почали Його вітати: «Радуйся, царю юдейський!» І били Його тростиною по голові, плювали на Нього й, падаючи на коліна, поклонялися Йому. Коли над ним наглумилися, зняли з Нього багряницю й одягнули Його в Його одежу. Опісля ж повели Його на розп’яття (Мк 15, 16-20).

Того жахливого літа ми вмерли як батьки – через те, що трапилося з нашими двома дочками. Одна з них разом зі своєю найкращою подругою стала жертвою сліпої люті нещадної людини; друга, яка дивом вижила, назавжди втратила здатність усміхатися. Наше життя було жертовне, присвячене роботі й сім’ї. Ми навчили дітей поважати ближніх і цінувати служіння найбіднішим. Не знаючи спокою, ми часто запитуємо себе: чому це зло спіткало саме нас? Навіть справедливість, у яку ми завжди вірили, не змогла загоїти найглибші рани: наш присуд – страждати довіку.

Час не полегшив ваги хреста, який ліг нам на плечі: неможливо забути ту, якої більше немає поруч. Ми уже в літах, чимдалі беззахисніші, жертви найстрашнішого болю: ми пережили смерть дочки.

Складно пояснити, але в моменти, коли відчай нібито бере гору, Господь по-різному виходить нам назустріч, даруючи благодать любити одне одного як подружжя, підтримувати одне одного, хоча це й нелегко. Він пропонує нам тримати двері дому відчиненими для найслабших, для тих, хто втратив надію, приймати усіх, хто стукає, хай навіть у пошуках миски супу. Зробити своєю заповіддю милосердну любов – це для нас форма спасіння: ми не хочемо віддатися на поталу зла. Насправді любов до Бога здатна відродити життя саме тому, що задовго до нас Його Син Ісус пережив людські муки, аби вповні співстраждати з людьми.

Господи Ісусе, нам так боляче бачити, що Тебе б’ють, із Тебе знущаються, Тебе роздягнули; що Ти – невинна жертва нелюдської жорстокості. Цієї ночі болю ми звертаємося до Твого Отця, ввіряючи Йому всіх, хто зазнав насильства та беззаконня.

Молімося:
Боже справедливості й відкуплення, Ти дав нам Свого єдиного Сина, прославивши Його на троні Хреста. Зміцни в наших серцях надію, аби ми могли визнати Твою присутність у найтемніші моменти життя. Утішай нас у стражданнях і підтримуй у випробуваннях, в очікуванні на Твоє Царство. Через Христа, Господа нашого. Амінь.


III стояння
Ісус падає перший раз
(Роздуми ув’язненої особи)

Та Він наші недуги взяв на Себе, Він ніс на Собі наші болі. Ми ж, ми гадали, що Його покарано, що Бог Його побив, принизив. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на Ньому, і Його ранами ми вилікувані. Усі, які вівці, ми блукали; кожен ходив своєю дорогою; провини нас усіх Господь поклав на Нього (Іс 53, 4-6).

Тоді я вперше впав, але падіння стало смертю: я забрав життя людини. Було достатньо дня, аби бездоганне життя добігло краю, достатньо одного вчинку, у якому вмістилося порушення всіх заповідей. Я почуваюся тим розбійником, який благає Христа: «Згадай про мене!» Уявляю його більш ніж розкаяним – особою, яка усвідомлює, що обрала неправедний шлях.

Із дитинства пам’ятаю холодне й вороже середовище, у якому зростав: достатньо було знайти вразливе місце в іншого, аби перетворити кривду на розвагу. Я шукав щирих друзів, хотів, аби мене прийняли таким, яким я був, – але дарма. Я страждав заради щастя інших, відчував постійні перешкоди, а від мене вимагали тільки жертовності й дотримання правил: почуваючись чужинцем серед людей, я прагнув помсти за будь-яку ціну.

І не помічав, як у серці поволі зростало зло. Аж одного вечора темрява поглинула мене, накривши, немов лавиною, хвилею спогадів про всі несправедливості, яких я колись зазнав. Гнів узяв гору над добротою, мій учинок значно перевищив усю кривду, якої мені завдали. Пізніше, у в’язниці, зневага до інших перетворилася на презирство до себе самого: для цього не знадобилося багато часу, я був на межі. Через мене моя сім’я теж опинилася на краю прірви: вона втратила добре ім’я, честь, стала просто «сім’єю вбивці». Я не виправдовуюся й не хочу пільг. Я покутуватиму й відбуватиму покарання аж до останнього дня, бо у в’язниці знайшов людей, завдяки яким зміг повернути втрачену довіру.

Уперше я впав, коли зневірився в тому, що у світі є добро. А друге падіння, вбивство, стало тільки наслідком: тоді я вже був мертвий у серці.

Господи Ісусе, Ти теж упав на землю. Мабуть, уперше це найскладніше, бо тепер усе інакше: шок занадто сильний, аби попервах не розгубитися. Увіряємо Твоєму Отцеві усіх, хто замкнувся у власних розумуваннях і не визнає, що припустився помилки.

Молімося:
Боже, Ти підніс людину після її падіння. Просимо Тебе: прийди допомогти в наших слабкостях і відкрий нам очі, аби ми побачили знаки Твоєї любові, розсіяні у днях життя. Через Христа, Господа нашого. Амінь.


IV стояння
Ісус зустрічає Свою Матір
(Роздуми матері ув’язненої особи)

А при хресті Ісусовім стояли Його мати, сестра Його матері, Марія Клеопова та Марія Магдалина. Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовить до матері «Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось матір твоя». І від тієї хвилі учень узяв її до себе (Йн 19, 25-27).

Ні на мить у мене не виникло спокуси зректися сина, коли його судили.

У день арешту наше життя змінилося: уся сім’я ніби опинилася разом із ним у в’язниці. Люди досі таврують нас, це мов гостре лезо: пальці, що тицяють звідусіль, примножують страждання, які ми вже несемо в серці.

Рани щодня щемлять так, що аж перехоплює подих.

Я відчуваю близькість Пресвятої Діви: Вона підтримує мене, даючи силу не скоритися відчаю, відстраждати погані речі. Я довірила Їй сина: тільки з Марією можу розділити свої страхи, бо й Вона пережила їх, коли піднімалася на Голгофу. У серці Вона знала, що Синові не уникнути людського зла, але не відмовилася від Нього. Марія була поруч, розділяла Його болі, присутністю підтримувала Його. Уявляю, як Ісус, розплющуючи очі, зустрічався з Її поглядом, сповненим любові, і ні на мить не почувався самотнім.

І я теж хочу робити так.

Я взяла на себе синові провини, я просила пробачення за обов’язки, які занедбала. Благаю, Боже, пошли мені милосердя, яке може відчувати лише мати: нехай мій син повернеться й живе далі, коли відбуде покарання. Я постійно молюся, щоб він із дня на день ставав іншою людиною, здатною знову любити себе й інших.

Господи Ісусе, зустріч із Твоєю Матір’ю на хресному шляху – це, мабуть, найзворушливіша та найболючіша подія. Нехай Твій і Її погляди будуть звернуті на всіх рідних і друзів, які через долю близьких відчувають щем у серці й безпорадність.

Молімося:
О Маріє, Мати Бога і Церкви, вірна ученице Свого Сина, звертаємося до Тебе й увіряємо Твоєму дбайливому догляду й опіці Твого материнського серця волання людства, яке стогне і страждає, чекаючи дня, коли висохнуть усі сльози. Через Христа, Господа нашого. Амінь.


V стояння
Симон Кириней допомагає Ісусові
(Роздуми ув’язненої особи)

І як вони Його повели, схопили якогось Симона Киринея, що повертався з поля, і поклали хрест на нього, щоб ніс за Ісусом (Лк 23, 26).

Своєю працею я допомагав поколінням дітей не втрачати гідності – аж одного дня сам виявився зневаженим. Це було так, ніби мені зламали спину: моя робота стала зачіпкою для ганебного звинувачення. Я потрапив до в’язниці, і в’язниця ввійшла в моє життя. Відтоді я став заблудою для міста й більше не господар собі: я втратив ім’я, мене називають так, як воліла сформулювати звинувачення юстиція. Думаючи про це, пригадую дитину в благенькому взутті, з мокрими ногами й у поношеному одязі: колись це був я. А потім одного дня – арешт: троє чоловіків у формі, суворий протокол, бетонна в’язниця, що живцем заковтнула мене.

Хрест, який поклали мені на плечі, важкий. Поступово я навчився жити з ним, не відводити від нього очей, називати його на ім’я: ми цілі ночі проводимо в компанії одне одного. У в’язницях усі знають, хто такий Симон Кириней: це друге ім’я волонтерів, які беруть на себе тягар, аби допомогти іншим нести його; це люди, які відкидають закон зграї, прислухаючись до сумління. А ще Симон Кириней – це мій співкамерник: я зустрівся з ним першої ж ночі у в’язниці. Цей чоловік роками жив на лавці, не знаючи ні ласки, ні добробуту. Єдиним його багатством був пакет коржиків. Він, ласий до солодощів, наполіг, аби я пригостив цими коржиками дружину, яка вперше прийшла до мене на тюремне побачення: вона розплакалася від цього несподіваного дбайливого жесту.

Я старію за ґратами, та мрію колись повернутися, щоб довіритися людині.

Стати Киринеєм радості для когось.

Господи Ісусе, від народження й до зустрічі з незнайомцем, який підхопив Твій хрест, Ти хотів потребувати нашої допомоги. Ми теж, як Кириней, хочемо стати ближчими до наших братів і сестер і співпрацювати з милосердям Отця, аби зробити легшим ярмо зла, яке гнітить їх.

Молімося:
Боже, захиснику бідних і втіхо стражденних, віднови нас Своєю присутністю і допоможи щодня нести солодке ярмо Твоєї заповіді любові. Через Христа, Господа нашого. Амінь.


VI стояння
Вероніка витирає Ісусове обличчя
(Роздуми парафіяльної катехитки)

В Твоєму імені серце моє каже:
«Обличчя Моє шукайте!»
Твоє обличчя, Господи, я шукаю.
Не ховай обличчя Твого від мене,
не відпихай слуги твого в гніві.
Ти моя поміч, не відкидай мене,
і не залишай мене, Спасителю, мій Боже (Пс 27, 8-9).

Як катехитці, мені доводиться витирати багато сліз, які нестримно ллються: складно вгамувати повінь зраненого серця. Багато разів я зустрічала начебто безнадійних людей, що шукали у в’язничній пітьмі причину зла, яке здавалося їм нескінченним. Їхні сльози мають присмак поразки й самотності, розкаяння та нерозуміння. Я часто уявляю Ісуса на своєму місці тут, у в’язниці: як Він висушив би ці сльози? Як заспокоїв би тугу людей, не спроможних знайти вихід із ситуації, у яку потрапили, піддавшись злу?

Пошук відповіді – це складна вправа, часто неосяжна для маленької та обмеженої людської логіки. Шлях, який запропонував мені Христос, – це споглядати обличчя, спотворені стражданням, не відчуваючи страху. Мене попросили залишитися поряд, бути поруч із ними – шануючи їхнє мовчання, дослухаючись до страждань, намагаючись подолати упередження. Христос так само дивиться на наші вади й обмеження – очима, повними любові. Кожному – навіть ув’язненому! – щодня випадає нагода стати новою людиною завдяки тому погляду, який не осуджує, а дає життя і надію.

Під ним із вилитих сліз можуть прорости паростки такої краси, яку складно навіть уявити.

Господи Ісусе, Вероніка зглянулася над Тобою: вона зустріла стражденну людину – і відкрила Божий лик. У молитві ми ввіряємо Твоєму Отцю чоловіків і жінок, які сьогодні втирають сльози численних братів.

Молімося:
Боже, правдиве світло і джерело світла, Ти у слабкості проявляєш всемогутність і всеосяжність любові. Відбий Свій лик у наших серцях, аби ми могли впізнати Тебе у стражданнях людства. Через Христа, Господа нашого. Амінь.


VII стояння
Ісус удруге падає під хрестом
(Роздуми ув’язненої особи)

Ісус же сказав: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять». Коли ж ділили Його одіж, то кидали жереб (Лк 23, 34).

Щоразу, проминаючи в’язницю, я переходив на інший бік вулиці. Запевняв себе: «Я ніколи туди не потраплю». Від вигляду в’язничних мурів я сповнювався смутком і пітьмою, відчуваючи, ніби проходжу повз цвинтар живих мерців. Та одного разу ми з братом потрапили за ґрати – і, наче цього було мало, через мене там опинилися ще й наші батьки. І світ в’язниці, який іще недавно був для нас чужим, раптом став домівкою: ми, чоловіки, відбуваємо кару в одній камері, а мама – в іншій. Я дивлюся на батьків – і палаю від сорому, бо вже й не знаю, чи можу називати себе людиною. Вони старіють у в’язниці через мене.

Я падав двічі. Уперше спіткнувся, коли дозволив зачарувати себе злу – наркотикам, що в моїх очах стали цінніші за працю батька, який надривав спину по десять годин на добу. А вдруге – коли, зруйнувавши сім’ю, почав запитувати себе: «Хто я такий, що Христос помирає за мене?» В очах матері, яка взяла на себе ганьбу всіх чоловіків дому, аби врятувати сім’ю, я читав крик Ісуса: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять». В обличчі батька, який потроху втрачав надію в камері, я бачив Його. Тільки сьогодні можу це визнати: у ті роки я не знав, що роблю. Нині ж, уже знаючи, із Божою допомогою намагаюся відновити своє життя. Мушу зробити це заради батьків, бо завинив перед ними: кілька років тому вони продали найцінніше, що мали, бо не хотіли, аби я був безпритульним. Та насамперед мушу зробити це заради себе: думка, що зло й далі керує моїм життям, нестерпна. Це стало моєю хресною дорогою.

Господи Ісусе, Ти знову впав на землю, обтяжений моєю схильністю до зла, моїми страхами не змогти стати кращою людиною. Із вірою ми звертаємося до Твого Отця й молимося за всіх, хто ще не зміг уникнути впливу Сатани, принадності його справ і розмаїття його спокус.

Молімося:
Боже, Ти не залишаєш нас у темряві та смертній тіні. Підтримай нас у слабкостях, звільни від кайданів зла й захисти щитом Своєї могутності, аби ми могли вічно оспівувати Твоє милосердя. Через Христа, Господа нашого. Амінь.


VIII стояння
Ісус зустрічає єрусалимських жінок
(Роздуми дочки засудженого до довічного ув’язнення)

Ішов за ними натовп людей великий і жінки, що плакали за Ним і голосили. Ісус же обернувся до них і сказав: «Дочки єрусалимські, не плачте надо Мною, а плачте над собою і над вашими дітьми. Бо ось настануть дні, коли скажуть: Щасливі неплідні та й лона, що не родили, і груди, що не годували. Тоді почнуть вони горам казати: Впадьте на нас! – і горбам: Покрийте нас!» (Лк 23, 27-31).

Мене, доньку ув’язненої особи, не раз запитували: «Ось ти любиш батька, але чи думала коли-небудь про біль, якого він завдав своїм жертвам?» За всі ці роки я ніколи не уникала відповіді. «Звісно, про це неможливо не думати», – кажу я. І сама запитую: «А вам коли-небудь спадало на думку, що я – перша жертва його діянь? Ось уже двадцять вісім років я відбуваю покарання – дорослішаю без батька». Увесь цей час мене не відпускав гнів, неспокій, смуток: дуже тяжко, коли тата немає поруч. Щоби бути поряд із ним, я перетнула Італію з півдня на північ: міста знайомі мені не пам’ятками, а в’язницями, де довелося побувати. Я здаюся собі схожою на Телемаха, який шукає свого батька Одіссея: це як перегони «Джиро д’Італія», тільки не по велотрасах, а по в’язницях і почуттях.

Багато років тому через батькове ув’язнення я втратила любов. Моя мати стала жертвою депресії, сім’я розпалася. Я заробляю небагато, але мушу нести тягар цієї пошматованої історії. Життя змусило мене стати дорослою жінкою, не залишивши часу на дитинство. У нашому домі геть усе – це хресна дорога: мій тато засуджений до довічного ув’язнення. У день весілля я мріяла, аби він був поруч: навіть тоді, віддалений на сотні кілометрів, він думав про мене. «Це життя!», – повторюю, щоб набратися відваги. Це правда: є батьки, які з любові вчаться чекати на дітей. Мені ж випало з любові чекати на повернення тата.

Для таких, як ми, надія – це просто обов’язок.

Господи Ісусе, закид єрусалимським жінкам ми усвідомлюємо як попередження для кожної людини. Нас запрошують навернутися, перейти від сентиментальної релігійності до віри, укоріненої у Твоєму Слові. Молімося за тих, хто мусить нести тягар сорому, страждання від покинутості, браку рідної особи. І за кожного з нас, аби не ми не дозволяли гріхам батьків лягати на дітей.

Молімося:
Боже, Отче всього благого, Ти не кидаєш Своїх дітей у життєвих випробуваннях. Наділи нас благодаттю, аби ми могли відпочити у Твоїй любові й завжди насолоджуватися втіхою Твоєї присутності. Через Христа, Господа нашого. Амінь.


IX стояння
Ісус утретє падає під хрестом
(Роздуми ув’язненої особи)

Добре для людини носити ярмо в юнацтві. Нехай сидить на самоті мовчки, бо Він його наклав на неї. Нехай встромить уста свої в порох, ану ж: може, ще є надія! Нехай наставить Тому, Хто б’є, щоку, нехай набереться зневаги до наситу! Бо не навіки Господь відкидає. Бо хоч Він і засмутить, та знову помилує з доброти Своєї великої (Плач 3, 27-32).

Падати на землю ніколи не приємно. Знову і знову падати – це не просто негарно, а ще й викликає осуд: мовляв, він уже й стояти не здатен. Я той, хто багато разів падав – але стільки само й підводився. У в’язниці я часто замислювався про численні падіння, які переживає дитина, перш ніж навчається ходити; не маю сумніву, що вони – це генеральні репетиції падінь у дорослому віці. У дитинстві моєю в’язницею була домівка: я жив, страждаючи від покарань, чергуючи дорослий сум із дитячою безтурботністю. З тих років пам’ятаю лише сестру Ґабріелу, єдиний світлий образ: тільки вона вміла бачити найкраще в моєму найгіршому. Як і Петро, я шукав і знаходив тисячу виправдань для своїх помилок. Дивно, але іскорка добра завжди жевріла десь глибоко в мені.

У в’язниці я став дідом, хоч і проґавив вагітність дочки. Колись я розкажу онучці не про те зло, яке вчинив, а про те добро, яке знайшов. Розповім їй про тих, хто, доки я не міг підвестися, ніс мені Боже милосердя. У в’язниці справжній відчай – це відчувати, що у твоєму житті вже ніщо не має сенсу: це наріжний камінь страждання. Ти почуваєшся найсамотнішим із самотніх. Так, усе розбилося на друзки, але є чудесна річ: ці друзки можна зібрати докупи. Це непросте завдання, але тільки воно в цій ситуації щось таки означає.

Господи Ісусе, утретє Ти падаєш на землю і, коли всі думають, що це кінець, знову підводишся. Ми впевнено віддаємо себе до рук Твого Отця та ввіряємо Йому тих, хто почувається ув’язненим у прірвах своїх помилок, аби вони мали сили встати й наважитися дозволити собі допомогти.

Молімося:
Боже, фортеце тих, хто на Тебе уповає, Ти даруєш Своїм послідовникам мирне життя. Підтримай нас у боязких кроках, утримай від падінь у нашій невірності, вилий на рани олію втіхи та вино надії. Через Христа, Господа нашого. Амінь.


X стояння
З Ісуса здирають одіж
(Роздуми в’язничного вихователя)

Тоді вояки, розіп’явши Ісуса, узяли Його одіж та й зробили чотири частини, по одній частині кожному воякові, і хітон. Та був хітон не пошитий, лише ввесь від верху тканий. Тому домовилися між між собою: «Не дерімо його, а киньмо на нього жереб, на кого впаде». А тим же мало здійснитись Писання: «Мою одіж розділили між собою, на шату ж Мою кинули жереб» (Йн 19, 23-24).

Як в’язничний вихователь, я бачу, що за ґрати потрапляють люди, яким бракує всього: через учинені переступи вони втратили гідність і повагу. Помічаю, як тане їхня автономія у в’язниці: вони потребують мене навіть для того, щоб написати лист. Ці особи, довірені моїй опіці, перебувають у підвішеному стані: безпорадні чоловіки, роздратовані своєю вразливістю, часто навіть не розуміють зла, яке скоїли. Однак іноді вони схожі на новонароджених дітей, які ще можуть бути сформовані. Я відчуваю, що ці люди можуть наново розпочати життя, змінити напрямок долі, остаточно відмовитися від зла.

Проте що далі, то менше в мене сил. Усотувати гнів, страждання й лихі задуми непросто – це виснажує навіть найпідготованіших чоловіків і жінок. Я вибрав цю професію, коли моя мати загинула в аварії, до якої призвів юнак у стані наркотичного сп’яніння; це була моя спроба відповісти на зло чимось добрим. Та, попри любов до роботи, іноді мені доводиться пересилювати себе, аби працювати далі.

У цьому делікатному служінні не треба почуватися покинутими: ми ж покликані підтримувати численні довірені нам життя, яким щодня загрожує пітьма.

Господи Ісусе, роздумуючи про те, як Тебе позбавили одягу, ми почуваємося ніяково, нам соромно. Так повелося ще від першої людини: ми лякаємося й утікаємо від голої правди. Ми ховаємося за масками респектабельності та плетемо одяг із брехні, часто зі зношеного дрантя бідняків, якими скористалася наша жадоба грошей і влади. Нехай Твій Отець помилує нас і терпляче допоможе нам бути простішими, прозорішими, правдивішими: здатними остаточно відмовитися від зброї лицемірства.

Молімося:
Боже, Ти звільнив нас Своєю правдою. Звільни нас від ветхої людини, яка чинить у нас опір, і засвіти Своє світло, аби воно віддзеркалювало Твою славу у світі. Через Христа, Господа нашого. Амінь.


XI стояння
Ісус прибитий до хреста
(Роздуми звинуваченого та згодом виправданого священика)

І як прийшли на місце, що зветься Череп, там Його розіп’яли і злочинців, одного по правиці, а другого по лівиці. Ісус же сказав: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять». Коли ж ділили Його одіж, то кидали жереб. Люди стояли й дивились. Навіть князі їхні насміхалися, кажучи: «Інших спаса, нехай спасе Себе самого, коли Він – Месія Божий, Вибраний!» Вояки також глузували з Нього; підходячи до Нього й подаючи Йому оцет, примовляли: «Коли Ти цар юдейський, спаси Себе самого!» А був над Ним і напис грецьким письмом, латинським і єврейський: «Це – цар юдейський». Один із повішених злочинців зневажав Його, кажучи: «Хіба ти не Христос? Спаси Себе і нас!» А другий, озвавшися, скартав його й мовив: «Чи не боїшся Бога, ти, що покутуєш ту саму кару? Бо ж ми приймаємо кару, гідну наших учинків, цей же не зробив нічого злого». І додав: «Ісусе! Згадай про мене, як прийдеш у Своє Царство». Сказав (Ісус) до нього: «Істинно кажу тобі: Сьогодні будеш зо мною в раї» (Лк 23, 33-43).

Христос прибитий до хреста. Скільки разів я, священик, роздумував над цією сторінкою Євангелія. А коли одного дня сам опинився на хресті, то відчув усю вагу тієї деревини: звинувачення було сформульоване твердими, як цвяхи, словами, дорога на гору ставала дедалі крутішою, страждання залишали рани на шкірі. Найпохмуріша річ трапилася, коли я усвідомив, що моє ім’я вийшло поза межі судової зали: тоді мені стало зрозуміло, що таке бути невинною людиною, яку змусили доводити свою невинність. Я висів на хресті десять років: мою хресну дорогу встеляли папки, підозри, звинувачення й образи. Щоразу в судовій залі я шукав, де висить Розп’яття, і дивився на нього, поки закон досліджував мою історію.

На якусь мить сором змусив мене подумати, що краще було б із цим покінчити. Але я все-таки вирішив залишитися священиком, яким був завжди. Ніколи не мав наміру полегшити свій хрест, навіть якщо закон це дозволяв, і вирішив пройти через стандартну судову процедуру: я мав це зробити задля себе, задля хлопців, яких виховував у семінарські роки, задля їхніх родин. На шляху до своєї Голготи я зустрів багатьох із них: вони стали моїми киринеями, вони розділили тягар мого хреста, вони допомогли витерти стільки сліз. Чимало з них долучилося до молитви за хлопця, який висунув проти мене звинувачення: ми ніколи її не припинимо. Того дня, коли мене виправдали за всіма звинуваченнями, виявилося, що я щасливіший, аніж десять років тому, бо зміг доторкнутися до дії Бога в житті. Прибите до хреста, моє священство просвітлилося.

Господи Ісусе, у Своїй нескінченній любові до нас Ти зійшов на хрест. Ти помираєш, але ніколи не втомлюєшся прощати нас і дарувати нам життя. Ми ввіряємо Твоєму Отцеві історії невинних, несправедливо звинувачених. Нехай у їхніх серцях лунають Твої слова: «Сьогодні будеш зо мною в раї».

Молімося:
Боже, джерело милосердя та прощення, Ти відкрив Себе в людських стражданнях. Просвіти нас благодаттю, яка плине з ран Розіп’ятого, і дай твердості у вірі навіть у найтемнішу ніч випробувань. Через Христа, Господа нашого. Амінь.


XII стояння
Ісус помирає на хресті
(Роздуми прокурора нагляду)

Було вже близько шостої години, і темрява по всій землі настала аж до дев’ятої години, бо затьмарилось сонце; а й завіса храму роздерлася посередині. Ісус закликав сильним голосом: «Отче, у Твої руки віддаю духа мого!» Сказавши це, Він віддав духа (Лк 23, 44-46).

Як прокурор нагляду, я не можу прицвяхувати людину – жодну людину – до її вироку: це означало б засудити її повторно. Необхідно, щоб особа спокутувала вчинене зло; знехтувати цим – те саме, що баналізувати її злочини, виправдати нестерпні дії, які скривдили інших фізично й морально.

Істинна справедливість, однак, можлива лише завдяки милосердю, яке не прицвяховує до хреста назавжди: милосердя – це провідник, що допомагає людині підвестись і навчає її користуватися добром, яке, попри вчинене зло, ніколи до решти не гасне в серці. Тільки повернувши свою людяність, засуджений може визнати людину в іншому, у жертві, якій заподіяв біль. Хай який тяжкий шлях відродження і хай скільки загроз знову впасти чигає на ньому, іншого способу спробувати відновити особисту і колективну історію немає.

Жорсткість ув’язнення стає випробуванням для людської надії: це нагода замислитись і з’ясувати причини своїх учинків, а може, навіть поглянути на себе з іншого боку. Для цього, однак, потрібно навчитися розпізнавати особу, яка неначе прихована за провиною. Завдяки цьому іноді вдається розширити горизонти, вселити надію в засуджених – і, коли покарання відбуто, повернути їх світові, пропонуючи суспільству прийняти назад тих, від кого, можливо, воно колись відсахнулося.

Тому що всі ми, нехай і засуджені, – діти тієї самої людяності.

Господи Ісусе, Ти помираєш, бо неправедні судді, налякані вибуховою силою Істини, винесли Тобі злочинний вирок. Ми ввіряємо Твоєму Отцеві прокурорів, суддів і адвокатів, аби вони залишалися стійкими у служінні на благо держави та її громадян, особливо ж тих, хто страждає від бідності.

Молімося:
Боже, Царю справедливості та миру, Ти прийняв у плачі Твого Сина волання всього людства. Навчи нас не ототожнювати людину зі злом і допоможи побачити в кожному живе полум’я Твого Духа. Через Христа, Господа нашого. Амінь.


XIII стояння
Ісуса знімають із хреста
(Роздуми ченця-волонтера)

І ось був чоловік, на ім’я Йосиф, радник, – людина добра й праведна, що не пристав був до їхньої ради, ані вчинків. Походив він з Ариматеї, юдейського міста, й очікував Божого Царства; цей прийшов до Пилата й просив тіла Ісуса. Зняв він Його з хреста й, обгорнувши Його в полотно, поклав у гробниці, висіченій у скелі, де ще ніхто не лежав (Лк 23, 50-53).

Ув’язнені завжди були моїми вчителями. Шістдесят років я приходив до в’язниці як брат-волонтер і щоразу благословляв той день, коли вперше пізнав цей прихований світ. Дивлячись на тутешніх мешканців, я зрозумів, що міг би й сам опинитися на їхньому місці, якби моє життя пішло в інший бік. Ми, християни, часто вважаємо себе кращими за інших, начебто спроможність піклуватися про бідних дає нам право судити людей, скільки душа забажає.

Христос зробив вибір, запрагнувши бути з найменшими: Він мандрував забутими околицями світу серед злодіїв, прокажених, повій, шахраїв. Він хотів розділити з ними бідність, самотність, тривогу. Мені завжди здавалося, що в цьому й полягає істинний сенс Його слів: «У тюрмі був, і ви прийшли до Мене» (Мт 25, 36).

Переходячи з однієї камери до іншої, я бачу смерть. В’язниця ховає живих людей: це історії, які вже всім набридли. А Христос щоразу повторює мені: продовжуй, не зупиняйся. Допоможи їм знову підвестися. Я не можу не слухатися Його: Він завжди перебуває навіть у найгірших людях, хай які темні води їхніх життів. Мені просто треба опанувати своє шаленство, мовчки стояти, дивлячись на ці обличчя, спустошені злом, і з милосердям слухати їх. Це єдиний спосіб прийняти людину, який я знаю: не зосереджувати погляду на помилці, якої вона припустилася. Тільки так особа зможе довіритись і знайти сили, аби віддатися Добру, уявивши себе іншою, не такою, яку видно зараз.

Господи Ісусе, Твоє тіло, спотворене з такою люттю, тепер загорнуте в полотно й лежить на голій землі: ось нове творіння. Увіряємо Твоєму Отцеві Церкву, народжену з Твого пробитого боку, аби вона ніколи не схилялась у покорі перед загрозами невдачі й викликами зовнішньої форми, а надалі несла всім радісну звістку про спасіння.

Молімося:
Боже, початок і кінець усього, Ти відкупив людство у Христову Пасху. Обдаруй нас мудрістю Хреста, аби ми могли залишатись у Твоїй волі, приймаючи її радісною і вдячною душею. Через Христа, Господа нашого. Амінь.


XIV стояння
Тіло Ісуса ховають у гробниці
(Роздуми в’язничного наглядача)

День цей був п’ятниця, і вже заходила субота. Жінки ж, які були прийшли з Ісусом з Галилеї, ідучи слідом за Йосифом, бачили гробницю і як покладено тіло Ісуса. Повернувшись, вони приготовили пахощів та мира, але в суботу, за приписом, відпочивали (Лк 23,54-56).

У служінні наглядача я щодня бачу страждання тих, хто опинився за ґратами. Непросто зустрічатися з тими, хто дозволив злу взяти гору над собою і завдав величезних ран іншим людям, ускладнивши їхнє життя. Однак у в’язниці байдужість іще більше кривдить осіб, які спіткнулися й розплачуються за рахунками юстиції. Мій колега і вчитель часто казав: «В’язниця перетворює вас: хороша людина може стати садистом. Зла людина може стати кращою». Результат залежить також від мене, і потрібно триматися, не відступаючи від мети нашої роботи: дати ще один шанс тим, хто вчинив переступ і перейшов на бік зла. А тому я не можу обмежитися лише відчинянням і зачинянням камер, не вкладаючи в цю справу бодай дещиці людяності.

Я нагадую в’язням, що з Божою допомогою жоден гріх не зможе подолати їх.

Людські стосунки, повні поваги до кожного, можуть поволі розвиватися навіть у цьому непростому середовищі. Вони проявляються в жестах, поглядах і словах, здатних змінити світ, навіть якщо їх промовляти пошепки. Я не соромлюся вершити своє стале дияконське служіння, вдягаючи форму, якою пишаюся. Мені знайомі страждання й відчай: я зазнав їх іще дитиною. Моя маленька мрія – бути дороговказом для тих, кого зустрічаю тут, за ґратами. Я щосили стараюся захистити надію людей, які опускають руки, розуміючи, що, коли одного дня вийдуть звідси, суспільство знову може відкинути їх.

Господи Ісусе, Ти знову віддаєшся до рук людини, проте цього разу Тебе підхоплюють дбайливі руки Йосифа з Ариматеї та побожних галилейських жінок, які знають, що Твоє тіло коштовне. Вони уособлюють усіх, хто не втомлюється служити Тобі, оприявнюючи любов, на яку здатна людина. Саме ця любов дає нам змогу надіятися на кращий світ: людині достатньо дозволити собі осягти благодать, яка походить від Тебе. У молитві ми ввіряємо Твоєму Отцеві всіх в’язничних працівників, а зокрема наглядачів.

Молімося:
Боже, вічне світло і невгасиме сонце, наповни Своїм благами тих, хто прославляє Тебе, служачи стражденним у незліченних місцях людських мук. Через Христа, Господа нашого. Амінь.