Папа: бути провісником життя у час смерті

«Після ж вечора суботи» (Мт 28,1) жінки пішли до гробниці. Так розпочинається Євангеліє святого вігілійного богослужіння – із суботи. Ми найменше зважаємо на цей день Пасхального Тридення, охоплені трепетним очікуванням переходу від п’ятничного хреста до недільного «Алілуя». Та цього року як ніколи переживаємо Велику Суботу, день великої тиші, і маємо нагоду дуже точно зрозуміти, що тоді відчували жінки. У них на очах – як і в нас – трапилася стражденна драма, невимовна трагедія, яка захопила зненацька. Вони бачили смерть, і смерть була в їхніх серцях. Біль супроводжувала тривога: чи не чекає на них те саме, що й на Вчителя? А ще – страх перед майбутнім, адже все треба було починати заново. Зранена пам’ять, придушена надія. Це була найтемніша година для них, як і для нас.

Але ця ситуація не паралізувала жінок. Вони не поринули в темні хвилі жалоби й ламентацій, не замкнулися в песимізмі, не спробували втекти від реальності. У суботу вони зробили щось просте й надзвичайне: у своїх домівках приготували пахощі для Ісусового тіла. Вони не відмовилися від любові, а в пітьмі серця запалили милосердя. Пресвята Богородиця в суботу – у день, який потім присвятили Їй, – молилась і сподівалась. Вона зазнала великих мук, але не втратила довіри до Господа. Ці жінки, самі не усвідомлюючи, готували в пітьмі тієї суботи «світання першого дня тижня» – дня, який змінив історію. Ісус, як насіння, що впало в землю, мав зародити у світі нове життя; а жінки молитвою та любов’ю допомагали надії розквітнути. Як же багато людей у сумному сьогоденні чинить так, як ті жінки, плекаючи паростки надії невеликими жестами піклування, ласки, молитви.

На світанку жінки йдуть до гробу. Там ангел каже їм: «Не бійтесь: нема Його тут, бо Він воскрес» (вв. 5-6). На порозі могили вони чують слова життя… І згодом їх зустрічає Ісус, творець надії, Який підтверджує об’явлення, закликаючи: «Не бійтесь!» (в. 10). Не лякайтеся, не бійтеся: ось об’явлення надії. Воно скероване і до нас сьогоднішніх. Це слова, які Бог повторює нам нинішньої ночі.

Сьогодні ми здобуваємо фундаментальне право, якого в нас не можна відібрати: право на надію. Це нова, жива надія, що походить від Бога. Це не просто оптимізм, не погладжування по спині, не порожнє підбадьорювання. Це дар із Неба, якого ми не змогли б отримати самотужки. «Усе буде добре», – повторюємо ми останніми тижнями, наполегливо чіпляючись за красу своєї людяності та плекаючи в серці слова розради. Але минають дні, а страхи зростають, і навіть найсміливіша надія може згаснути. Ісусова надія – інша. Він наповнює серця впевненістю, що Бог знає, як усе повернути на добро, бо навіть із гробниці виводить життя.

Могила – це місце, звідки немає виходу. Але Ісус вийшов із неї заради нас, воскрес для нас, аби принести життя туди, де була смерть, розпочати нову історію там, де стояла важка кам’яна брила. Той, хто відкинув камінь зі входу в гробницю, може відкотити й камінь, який запечатує серце. Тому ми не відступаємо, подолані, не привалюємо надію брилою. Ми можемо й маємо надіятися, бо Господь вірний. Він не покидає нас на самоті, Він приходить до нас: приходить за будь-яких обставин – у муках, тугах, смерті. Своїм світлом Бог осяяв морок гробниці, щоб дістатися до найтемніших закутків життя. Сестро, брате, навіть якщо ви поховали надію в серці, не здавайтеся: Бог – найвеличніший. Темрява і смерть не переможуть. Кріпіться: якщо Бог поруч, то нічого не втрачено!

Кріпіться: цей заклик лунає в Євангеліях із вуст Ісуса. Лише раз інші звертаються з ним до нужденного: «Бадьорся! Устань лишень, [Ісус] кличе тебе» (Мк 10, 49). Саме Він, Воскреслий, піднімає нас, нужденних. Якщо ви слабкі та немічні, якщо впали на шляху, то не бійтеся: Бог простягає руку й каже: «Кріпись і тримайся!» Ви, звісно, можете зауважити, як дон Абондіо: «Самого себе хоробрістю не наділити» (Алессандро Мандзоні, «Заручені», XXV). Так, не можна обдарувати самого себе мужністю, але можна отримати її як дар: потрібно просто відкритися в молитві, відсунути камінь, який затуляє вхід у серце, аби пітьму осяяло світло Ісуса. Просто запросити Його: «Прийди, Ісусе, у мої страхи і скажи мені: Кріпися! Тримайся!» З Тобою, Господи, ми триватимемо у випробуваннях, але не будемо стурбовані. Хай яка туга житиме в нас, ми відчуватимемо силу надії, бо з Тобою хрест змінюється воскресінням, бо Ти з нами в пітьмі ночей: Ти – впевненість серед усіх невизначеностей, Слово серед мовчання, і ніщо не може знищити Твоєї любові до нас.

Ось пасхальне об’явлення – сповіщення надії. У нього є й друга частина, яка прокладає шлях: «Ідіть і сповістіть моїх братів, щоб ішли назад у Галилею» (Мт 28, 10), – говорить Ісус. «Він вас випередить у Галилеї» (в. 7), – каже ангел. Господь нас випереджає. Як прекрасно знати, що Він іде перед нами, що Він побував у нашому житті та нашій смерті, аби випередити нас у Галилеї, тобто в тій місцині, яка Йому і Його учням нагадувала про повсякденне життя, родину, роботу. Ісус хоче, щоб ми несли надію туди, у повсякденне життя. Але Галилея для учнів – це ще й місце спогадів про початок покликання. Повертатися до Галилеї – це пам’ятати, що нас полюбив і покликав Бог. Потрібно знову вирушити в дорогу, пам’ятаючи, що ми народжуємося й відроджуємося за покликом безкорисливої любові. Це точка, з якої завжди треба починати, особливо в кризових ситуаціях чи в часи випробувань.

Ба більше. Галилея була регіоном, найвіддаленішим від Єрусалима, де перебували учні. І не лише географічно: ця місцина лежала якнайдалі від сакральності Святого міста. Там мешкали люди, що практикували найрізноманітніші культи: Галилею називали поганською (див. Мт 4, 15). Ісус посилає учнів туди, просить почати звідти. Про що це каже? Про те, що сповіщення надії не можна обмежувати священними місцями: треба нести її всім. Адже кожен потребує підбадьорення; і якщо воно пролунає не з наших вуст, із вуст тих, хто доторкнувся до «Слова життя» (1 Йн 1, 1), то з чиїх? Прекрасні ті християни, які втішають, підхоплюють тягарі інших, які заохочуть запал: провісники життя в часи смерті! Несімо пісню життя кожній Галилеї, кожній частинці людства, до якого ми належимо і яке належить нам, бо ж усі ми брати і сестри! Нехай ущухнуть вигуки смерті, достатньо вже воювати! Зупиніть виробництво зброї й торгівлю нею, бо нам потрібен хліб, а не рушниці. Припиніть аборти, які вбивають невинні життя. Відкрийте серця тим, хто щось має, аби вони наповнили порожні руки тих, кому бракує найнеобхіднішого.

Аж ось жінки «кинулися в ноги і вклонилися» Ісусові (Мт 28, 9) – у ті ноги, які пройшли довгий шлях назустріч нам, аж до гробу й виходу з нього. Вони кинулись у ноги, які, розтоптавши смерть, відкрили шлях надії. Ми, паломники в пошуках надії, сьогодні гуртуємося навколо Тебе, Воскреслий Ісусе. Відвертаємося від смерті й відкриваємо серця Тобі, Хто є Життям.

Переклад КМЦ