Рання історія целібату: перші етапи його обов’язковості

Звичайно, від початку ця євангельська рада чистоти, одна з трьох, поряд з добровільною вбогістю заради Царства Божого та добровільним послухом, не стосувалася якогось конкретного стану у Церкві, наприклад духовенства, лише могла була бути вибрана, згідно власного поклику та розпізнання Церкви, будь-ким з посеред християн. Потім, поступово, особливо на Заході, десь з початку ІІІ століття, починаються юридичні постанови щодо целібату духовних осіб. Першим відомим синодом, який наказував єпископам, священикам та дияконам утримуватися від співжиття зі своїми жінками, був Ельвірський Синод біля 306 року (канон 33). На Сході натомість теж десь з ІІІ століття різні постанови місцевих синодів хоча дозволяли женитися духовним особам до прийняття свячень, починаючи з дияконських, однак забороняли це робити після отримання свячень.

Іншими словами, Ельвірський Синод дозволяв висвячувати жонатих чоловіків, але забороняв їм після свячень співжити зі своїми жінками. Священство починає розумітися як жертва і посвячення себе цілого Богу. Це було віднесення до старозавітної ритуальної чистоти, коли то священик мав стриматися від сексуального життя зі своєю жінкою підчас виконування ритуальних функцій при Єрусалимському храмі. Священик Нового Завіту натомість є священиком постійно, не лише під час виконування ритуалів. Священик, який безперечно є учнем Ісуса Христа, на думку цих синодальних постанов, має жити згідно певних вимагань і самозречення, особливо у сексуальній сфері. Це був перший Синод, який забороняє духовним особам мати сексуальні відносини з їхніми законними жінками.

Подібно Синод в Арлі 314 року постановив, щоб священики і диякони, так як щоденно виконують «святу службу» (йдеться про Літургію, а передусім про євхаристійну жертву), стримувалися від співжиття зі своїми жінками, бо це «справа достойна, чиста і чесна». Той же Синод так говорить про умову допуску кандидата до свячень: «Не можна допустити до священства того, хто, живучи у подружжі, не присягне навернення». «Навернення» тут розуміється не покаяння з гріхів, але саме «абстиненцію». Як видно, духовні в той час на Заході мали жінок, але з огляду на службу деякі локальні синоди накладали на них значні обмеження.

Звичайно, що ці постанови не стали загальними для цілої Церкви, навіть на Заході, але синодальний прецедент все-таки настав. 325 року на Соборі в Нікеї була спроба повторити ці вимоги для духовних осіб вже для цілої Церкви, проте канони Нікеї обмежилися лише загальними постановами, які забороняли духовним жити під одним дахом з «чужими жінками», запевне передусім «конкубінами», але теж такими як кухарки, прибиральниці, прачки і т. п., натомість рідним, в тім теж – власним жінкам, можна було (див. Канони Нікейського Собору 325, кан. 3). Як пише історик Церкви Созомен, що жив у V столітті, ідеї целібату духовних осіб спротивився на цьому Соборі єгипетський єпископ Фіваїди, Пафнутій, так як подружжя – твердив – є чимось почесним, натомість співжиття з власною жінкою є практикування чесноти чистоти. До речі, ця історія з єпископом Пафнутієм постійно приводилася як приклад проти целібату, однак прихильники целібату, як наприклад папа Григорій VII, твердили, що ця історія була видумана пізніше і є легендою. Можливо, що виступ Пафнутія на Соборі в Нікеї і є легендою, подібною до виступу на тому ж Соборі св. Миколая проти Арія, проте ідеї, висловлені у цьому виступі проти целібату духовних осіб легендою не були: вони тут і там приводилися у дискусіях. У всякому разі, історики, які описували цей виступ, між іншим Созомен, говорили, що наказ сексуальної абстиненції для духовних осіб є в Церкві «новим» чи «додатковим» правом. Саме правом. Про богослов’я не було мови. Проте, право теж має значення, і про це у кінці.

Те, що були дискусії у IV столітті відносно целібату священиків, видно з постанов Синодів, як хоча б Гангрського Синоду, який відбувся в середині IV століття в Гангрі (сьогоднішня Турція) і який прийняв 21 канон. Серед них у 4 каноні накладається екскомуніка на того, хто б «твердив, що не можна приймати Св. Причастя під час Служби Божої, яку служить жонатий священик (πρεσβυτέρoυ γεγαµηκότoς)». Якщо є така постанова на рівні Синоду, це значить що справа целібату священиків, навіть на Сході, не була чимось маргінальним, але про це дискутувалося.

Тут належить зазначити, що тодішні обмеження щодо сексу бралися не стільки з Євангелій, скільки з інтелектуального насліддя греків, а саме – з філософії Платона, яке християнство унаслідувало разом з неоплатонізмом чи теж стоїцизмом. Саме у Платона секс є чимось підозрілим і не зовсім гідним високодуховної людини, яка має шукати саме духовного, і зрікатися тілесного. Мається на увазі секс між чоловіком і жінкою, який для Платона має лише одну цінність – прокреація. Особливо у своїх пізніших діалогах, таких як «Горгій», «Держава», «Теетет» чи «Федон» Платон у своїй етиці і моралі йде у бік аскетизму. Належить очищати свою душу від світських задоволень а також від занадто світського, яке наповнене земними радостями. А тому, завданням людини є всіма силами відриватися від усього земного, бо воно невпорядковане і недосконале, і линути до небесного, туди, де все ідеальне і справді прекрасне. Такий порив має уподібнити людину до Бога, а душа матиме справу з вічним і прекрасним… Звідси, до вимоги целібату для тих, які щоденно мають справу з божественними справами, тобто для священиків, був лише один крок.

Новий етап в укріпленні обов’язку целібату на Заході

Папа Сиріцій (386-399) відомий в історії Церкви між іншим як той, хто «ввів целібат». Це був також перший Єпископ Риму, який почав використовувати титул «папа», подібно як це раніше робив архієпископ Александрії. Отож, 386 року папа Сиріцій видав декрет, в якому писав так, покликуючись, парадоксально, на Перше послання до корінтян (7, 5): «Доручаємо, так як є це справою гідною, чистою та величною, щоб священики і левити [тобто: диякони] не співжили зі своїми жінками, так як, отримавши сан, вони зв’язані обов’язком виконувати щоденно своє служіння». Тут, як видно, формально збережена настанова апостола Павла, щоб пресвітер «був чоловіком однієї жінки», проте, ця вимога, згідно з її інтерпретацією у декреті папи Сиріція, має бути для того, щоб когось допустити до свячень, потім натомість, з огляду на свячення  і щоденне служіння, священик має стримуватися від співжиття. Нічого дивного, що вже тоді були критики целібату священиків, як наприклад міланський монах Йовініан, якого папа Сиріцій відлучив від Церкви 392 року.

На початку V століття Папа Інокентій І (401-416) писав у письмі до єпископа Тулузи, Ескуперія, що священик повинен жити у сексуальній абстиненції, якщо б натомість після свячень з’явилося у нього потомство, тоді повинен бути позбавлений всіх церковних титулів. Священство тут вже виразно розуміється як таке, яке виконується лише у стані постійної «ритуальної чистоти», тобто абстиненції.

Ще один папа з V століття, а саме Лев Великий (440-460), під кінець свого понтифікату, 459 року, писав у листі до єпископа Нарбони, Рустика, що наказ здержливості (абстиненції) зобов’язує вже всіх, і єпископів, і священиків; поки вони не були свячені, а отже були світськими людьми, могли вільно женитися і народжувати потомство, натомість дозволене раніше разом зі свяченнями вже дозволеним не є. Видно, що це не просто порада, але наказ для єпископів і священиків, тобто церковним правом. Варто однак додати, що цей наказ стосувався духовних, які мали жінок. Тому папа Лев далі говорить, що їхній зв’язок має бути духовним, і покликуючись на апостола Павла, а саме на фрагмент з Першого послання до коринтян: «Тож нехай ті, що мають жінок, живуть, немов би й не мали» (1Кор 7, 29), пише, щоб після свячень священики і єпископи не відсилали своїх законних жінок, нехай між ними далі буле подружня любов, проте вже без подружнього сексуального співжиття.

Потім, після IV-V століть, аж до часів зрілого Середньовіччя Вселенські Собори Церкви майже не займалися справами целібату, хіба що локальні час від часу встановлювали певні регуляції з цього приводу. Можна теж довідатися, що ще у VI столітті духовні мали жінок, без різниці на Сході, чи на Заході. З документів Синодів в Галії, наприклад в Тур в 567 році, читаємо розпорядження щодо таких осіб як episkopa, тобто про жінку єпископа, presbytera – про жінку священика, чи diakonissa – про жінку диякона. При цьому принцип «муж однієї жінки», тобто лише один раз жонатий, зобов’язує і далі духовних. А отже, після смерті жінки не дозволялося женитися священикам. Виникає при цьому питання: чому не можна женитися овдовілому священикові другий раз? Чому в нього «немає вибору» що чинить його несвобідним у цьому праві? Автор книги про целібат під назвою «Clerical Celibacy in East and West» (1989), Роман Чолій твердить, що заборона повторного одруження для овдовілих священиків означала, що приймаючи свячення, вони одночасно присягали абстиненцію, звідси друге подружжя просто було б зламанням тієї обітниці. До речі, колись така заборона стосувалася і вдови померлого священика. І як твердить Чолій, саме з того самого приводу: у момент свячень вона разом з чоловіком зобов’язалася до абстиненції.

Хоча, були винятки. Східно-сирійська Церква, яка знаходилася поза кордонами Візантії, на декількох своїх Синодах в V столітті, в справі подружжя духовних залишала вільний вибір: або целібат або власне подружжя, натомість для духовних, що овдовіли, включаючи патріарха, дозволялося знову женитися, щоб «плодити потомство і співжити у законному подружжі», бо обов’язкове безженство духовних визнано як таке, що «незгідне з традицією», а також як таке, що сіє лише згіршення, передусім з приводу частого недотримання. Про це пише той же Роман Чолій в іншому своєму дослідженні під титулом «Priestly Celibacy an Patristics and in the History of the Church». Проте, вже у XIV столітті майже всі Православні Церкви вчитимуть, що овдовілий священик не може повторно одружитися. Київський митрополит Петро (1308-1326) радить такому священику піти до монастиря, а якщо залишається у світі, то не лише в жодному випадку не може знову одружуватися, але і продовжувати служити Літургію. Щоправда, у XVII столітті Синод, що проходив у Москві в 1666-1667, відомий під назвою «Великий», а також, що засудив патріарха Нікона, постановив, між іншим, що овдовілий священик може знову женитися, проте під умовою, що буде понижений у сані, наприклад пресвітер стане дияконом. Так само, Синоди 1766 року та 1917 року видали подібні постанови, але пізніше вони були скасовані.

Зображення CNA