Різдвяні історії від єпископів України. Розповідає єпископ Антал Майнек

Мабуть, найгарніші мої різдвяні спогади – з дитинства. Уже на початку Адвенту я писав маленькому Ісусу лист про те, що хотів би отримати на Різдво. Ми з братом ставили лист між двома вікнами, щоб ангели взяли його до неба. Очікування було повне великого, радісного хвилювання, і я завжди запитував батьків, скільки ще ночей потрібно спати до Різдва. Я часто наводжу це дитяче очікування як приклад: потрібно радіти обіцянкам Ісуса, Його небесним дарам, яких ми ще не бачимо, так, як дитина вміє радіти в надії, в очікуванні. Адже справжня, дитяча віра означає реальність іще не побачених речей.

Після нічної Меси усі йшли додому; тоді вже, нарешті, батьки нам дозволяли зайти в кімнату, і під ялинкою ми знаходили жаданий подарунок. Так сповнювалося моє адвентове очікування – спочатку на Месі, а потім удома, у родині. Мабуть, ці різдвяні вечері були для нас, дітей, найсвятковішими, найрадіснішими в усьому році.

Мій другий спогад пов’язаний із часом, коли я щойно вступив у францисканський орден. Перше Різдво в ордені я святкував 1977 року в Естергомі. На святковій вечері були присутні всі ченці, а після вечері ми довго співали разом колядки як хор на декілька голосів, канони, навіть деякі латиною. Мене дуже вразило те, як багато ченців, молодих і старших людей, поєдналося в різдвяній радості.

Третій великий спогад пов’язаний із тим, як 29 років тому я прибув на місію в Радянський Союз. На Різдво всі п’ять моїх церков були наповнені вірними, ми ледве вміщалися. Дитячий вертеп після святкової Служби Божої, голосний, радісний спів людей на Месі… Після десятиліть утисків це було їхнє перше вільне Різдво. Люди похилого віку й дорослі зі сльозами на очах раділи, що вже не потрібно боятися нагляду, контролю, покарання, звільнення з роботи; дітям теж дозволили ходити до храму, за ними не стежили вчителі. Радість визволення звучала у прославленні Бога, і з народженням маленького Ісуса парафії самі ніби відродилися. Це Різдво було сповнене великої, невимовної радості.
   
Після єпископських свячень я прибув з Виноградова до Мукачева. Тоді було дуже багато катехуменів на парафії й у школі, багатьох із них учив і я. З молоддю ми провідували хворих і стареньких і колядували їм. І молодь, і старі люди ще довго після того згадували, яким це було для них величезним щастям.  

Одного року на Різдво ми відвідали сирітський будинок для розумово неповноцінних дітей у Вільшанах. І ледве змогли втримати сльози, коли побачили, у яких жахливих умовах живуть ті діти. Співаючи, ми бачили, як вони повільно розковувались і починали разом із нами радіти. Ми не раз поверталися до них, приносячи їм допомогу та приводячи волонтерів із Угорщини, Чехії, Франції, і поступово цей будинок став установою європейського рівня.

Ми знаємо, що найбільше свято – це Великдень. Та завдяки смерті й воскресінню Ісуса Христа з великою радістю можемо святкувати і Його народження, адже Він досконало показав любов Бога Отця від ясел до Голготи. Ми, хто вірить, що Христос і сьогодні народжується, славимо Його за це.  

Єпископ Антал Майнек

Інші різдвяні історії від наших пастирів:
Архієпископ Мечислав Мокшицький
Єпископ Радослав Змітрович
Єпископ Мар’ян Бучек
Єпископ Станіслав Широкорадюк
Єпископ Леон Дубравський
Єпископ Едуарда Кава