Папа Франциск в урочистість святих апостолів Петра і Павла: Слава і хрест нероздільні

Про це повідомляють Новини з Ватикану.

Папа розпочав проповідь, цитуючи свого попередника на Апостольському Престолі, Бенедикта ХVІ: «Сьогоднішні читання дозволяють нам увійти в контакт із апостольською традицією, яка “не є переданням справ чи слів, якоюсь колекцією мертвих речей. Традиція – це жива ріка, яка єднає нас із початками, жива ріка, в якій завжди присутні корені”, що дають нам ключі до небесного Царства».

Запитання про Ісуса

Усе Євангеліє намагається відповісти на запитання, яке носив у серці ізраїльський народ і яке також й сьогодні не турбує багатьох осіб, спраглих життя: «Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?» (Мт 11, 3). Це запитання повторює Ісус: «На вашу ж думку, хто Я?» (Мт 16, 15). Апостол Петро, взявши слово, надає Ісусові найкращий титул, мовивши: «Ти – Христос» (Мт 16, 16), тобто помазаник, посвячений Богові. На таку відповідь надихнув апостола сам Небесний Отець, даючи йому можливість бачити, як Месія «помазував» Свій народ.

Помазаник Божий

Ісус, Божий Помазаник, сповнений єдиного бажання – спасти й підвести тих, кого вважали втраченими. Він «помазує» мертвого (пор. Мк 5, 41-42; Лк 7, 14-15) і хворого (пор. Мк 6, 13; Як 5, 14), помазує рани (пор. Лк 10, 34), помазує того, хто постить (пор. Мт 6, 17). Помазує надією (пор. Лк 7, 38.46; Йн 11, 2; 12, 3). «У такому помазанні кожен грішник, кожен розбитий, хворий, поганин – там, де він перебував, – міг відчути себе улюбленим членом Божої родини», – підкреслив Папа.

Спаситель Своїми жестами говорив тим людям, що вони Йому небайдужі, що вони Йому належать. І ми теж, як святий Петро, можемо визнати вустами й серцем не лише те, що почули, а й те, що конкретно досвідчили: нас повернуто до життя, нас вилікувано й відновлено, наповнено надією через помазання Святим Духом. Завдяки Його помазанню всіляке ярмо рабства знищене (пор. Іс 10, 27). Тому не можна втрачати радості й забувати про те, що ми відкуплені; не можна загубити тієї радості, яка спонукає нас волати: «Ти є Син Бога живого» (пор. Мт 16, 16).

Наслідок визнання віри в Ісуса Христа

Після Петрового визнання віри Спаситель починає пояснювати учням, що Йому потрібно прямувати до Єрусалима, де Він має бути виданий, де страждатиме й буде вбитий і де воскресне третього дня (пор. Мт 16, 21). Божий Помазаник несе любов і милосердя Бога Отця аж до краю, тобто до хресної смерті. Його милосердна любов вимагає йти до всіх закутків життя, щоб огорнути всіх, навіть якщо це коштуватиме втрати «доброго імені», комфорту, позиції чи вимагатиме мучеництва.

На цю новину апостол Петро реагує такими словами: «Пожалій себе, Господи! Нехай це не станеться з Тобою» (Мт 16, 22). Думаючи, що захищає Божі права, він стає каменем спотикання на дорозі Месії та недругом Ісуса, Який навіть називає учня «Сатаною». Роздумувати про життя й визнанням віри апостола Петра означає також навчитися розпізнавати спокуси, які супроводжують учня Христового впродовж усього життя. Як і Петра, нас завжди спокушатимуть «нашіптування» диявола, які будуть каменями спотикання на шляху нашої місії.

Учасники Божої слави

Бути учасником помазання Христа – це брати участь у Його славі, якою є Його хрест. Слава і хрест у Господі Ісусі єднаються, і їх не можна розділяти. Бо коли залишаємо хрест, то, навіть входячи у сліпучий блиск слави, ми потрапляємо в полон омани, адже це буде не Божа слава, а глузуванням ворога.

Часто ми відчуваємо спокусу бути християнами, дотримуючись певної розважної дистанції від ран Ісуса. Христос доторкається до людської нужди, запрошуючи й нас бути разом із Ним і торкатися стражденного тіла інших людей. На переконання Папи Франциска, визнання віри в Христа вустами й серцем вимагає, як і від апостола Петра, щоб ми навчилися ідентифікувати «нашіптування» злого духа, розпізнавати й відкривати те, що тримає нас на віддалі від реальності людської драми, перешкоджає ввійти в контакт із конкретним життям інших людей і пізнати революційну сили Божої ніжності (див. Evangelii gaudium, 270)

Визволення від порожнього тріумфалізму

Христос бажає визволити Своїх учнів, Свою Церкву, від порожнього тріумфалізму: позбавленого любові, служіння, співчуття, позбавленого народу. Він прагне звільнити від уявлення, яке не здатне вкоренитись у житті вірного народу та яке, що значно гірше, вірить у те, що служіння Богові вимагає позбутися запорошених доріг історії. Йти за Христом означає дозволити, щоб наше серце відкрите для Бога Отця та для всіх, до кого Христос забажав уподібнитися.

На закінчення проповіді Папа Франциск закликав кожного вірного серцем і вустами визнати, що Христос – це Божий Син, Господь, Божий Помазаник, аби це визнання віри було нашою щоденною піснею, яку ми підноситимемо до Небес.