«На табір діти приїжджають безпомічними жертвами, а їдуть – здатні змінити світ», – Ірина Сазонова, координатор табору «Лісова Застава»

Дітей шукають через волонтерів, що працюють при фронті, через державні служби, військових, батьків, опікунів. Табір для тих, хто, травмований війною, потребує психологічної допомоги, хто мешкає безпосередньо в зоні АТО, чи належить до сімей переселенців та вояків. Проте майже 70% тут – це діти з прифронтової зони. Вони в пріоритеті, адже дехто з них постійно живе під обстрілами, сидить у підвалі, не має що їсти, пояснює Ірина Сазонова, координатор табору «Лісова застава» та керівник всеукраїнської благодійної організації «За право на життя». Вона тут від початку. Програма табору, звісно, має оздоровчі напрямки – діти перебувають на свіжому повітрі, багато рухаються. Але основне завдання – психологічна реабілітація.«Головна проблема дітей, які приїжджають із прифронтової зони, чи дітей переселенців – це те, що вони провалюються у страшні спогади, бачать жахливі сни і їм здається, що вони божеволіють, – розказує пані Ірина. – Тому перший крок програми реабілітації показати, що переживання такої дитини це нормально. Але ми не попереджаємо їх про заняття з терапії травми війни, не кажемо, що розбиратимемо те, що вони пережили. Ні, здебільшого реабілітація відбувається в ігровій формі, і діти часом не усвідомлюють, що поки триває гра, з ними відбувається психологічна робота».
Пані Ірина пояснює, що за таких травм найважливіше – пропрацювати важкі емоції та почуття, які накопичилися в дітях, але вони не можуть показати їх людям. Це роблять через арт-терапію. Наприклад, працюють із різними пластичними матеріалами – глиною, пластиліном, тістом. Скажімо, є таке заняття – «Майстер-шеф», коли діти готують з тіста різні смаколики для друзів, рідних. Ще грають в «мокрий футбол» – у басейн наливають по коліна води, щоб бігати там із м’ячем. Це наче гра, але водночас дуже хороший інструмент для «легалізації» сильних почуттів – адже можна кричати, бризкати, голосно виявляти емоції, чого не зробиш у звичному середовищі, серед рідних.Окрім таких занять діти ще лазять по мотузковому парку, розігрують різні театральні сцени, вирушають у лісові походи, їздять на екскурсії до Києва, а також займаються волонтерством – відвідують притулок для собак та будинок для літніх людей, де зустрічаються з такими ж дітьми війни, як і вони самі. І кожен із пунктів програми чогось вчить: долати страх, проживати емоції, виживати за важких умов, показувати, що вони самі здатні допомагати іншим.
«У нас був випадок, – розповідає пані Ірина, – коли після табору діти з Новотроїцька, що під Волновахою, повернулися додому і почали помагати місцевим бабусям по господарству, городи копати. Або збирали всіх менших дітей, які ще замалі для табору, і навчали їх того, що опанували в нас. Тобто перенесли програму табору в своє село. До нас приїхали безпомічними жертвами, в яких немає майбутнього, які ні на що не впливають. А від нас уже їхали здатними перевернути весь світ, життєрадісними».За час табору психологи також мають індивідуальні та групові зустрічі з дітьми, звісно, лише за умови, якщо дитина готова говорити про те, що її болить. Пані Іра каже, що найскладніше з тими, хто потім повернеться в зону АТО, оскільки певні захисні механізми, які вони виробили вже протягом кількох років, не можна «знімати». Або повертати їх з відкритою раною у світ, де немає підтримки. Саме тому будь-яка безпосередня праця психологів з дітьми відбувається дуже делікатно. Всі, хто працює в таборі, навіть інструктори, пройшли спеціальне навчання – з дитячої психології, конфліктології, стресостійкості, з травм війни. Найважливіше – дати таким дітям інструмент саморегуляції, щоб за складних обставин вони могли розпізнати, що з ними відбувається, що вони відчувають, як можуть допомогти собі та іншим.
«Для нас допомога від Папи вирішальна, – каже пані Іра. –Якби ми не мали цього проекту, то навіть не могли б охопити таку кількість дітей, яку охопили. А коли б і охопили, то батькам все одно довелося бодай щось заплатити, принаймні за трансфер. Чере це діти з багатьох сімей, яким дуже потрібна допомога, в яких взагалі нічого нема, не змогли б приїхати. А дякуючи Ініціативі «Папа для України», ми не лише можемо охопити аж вісімсот дітей, а ще й покращити саму програму реабілітації. Бо є засоби для різних терапій, яких ми раніше не могли собі дозволити. Наприклад, барабани, ми про них тільки мріяли, а тепер вони у нас уже є і це така бомба, бо дуже класно працює!»Олена Розвадовська, волонтерка, яка від початку війни перебуває у прифронтовій зоні, одна з тих, хто привозить до табору дітей, які опинилися в особливо складній ситуації. Каже, що таких таборів як «Лісова застава» небагато, тому їх потрібно підтримувати.
«Спочатку вони розвивалися як волонтерські проекти, зараз це повноцінні команди, готові працювати з дітьми, які постраждали внаслідок військового протистояння, – пояснює пані Олена. – Було би нерозумно не скористатися часом канікул, щоби хоча б на деякий час вивезти дітей, які живуть в умовах критичних для здоров’я. Бо тут із ними попрацюють, дадуть підтримку, турботу, дитина набереться сил, енергії, здоров’я. Крім того, зрозуміло, що діти з прифронтової зони вдома особливої активності не виявляли, переважно через брак на це часу у дорослих. А з державного бюджету такі форми роботи фінансуються мало – навіть не кожна десята дитина має змогу скористатися путівками за державний кошт. Тому дітям, батьки яких не можуть оплатити путівку, і які не отримали путівки за рахунок держави, треба дати шанс хоч трохи оздоровитися».
Іванка Рудакевич

Джерело: Папа для України
По темі:
«Тут, у Слов’янську, реалізується мрія Папи Франциска», – єпископ Ян СОБІЛО
Перемога тих, хто не любить Україну, полягає в її розділенні, — Клаудіо Ґуджеротті