Історія Церкви в Україні: Мукачівська дієцезія

Щоб впевнено говорити про історію, життя та формування Мукачівської дієцезії Римсько-Католицької Церкви, необхідно згадати про події, які передували її формуванню.

Історію дієцезії можна розподілити на чотири великі періоди:

1. Період перед заснуванням Сату-Марської дієцезії.
2. Період існування Сату-Марської дієцезії.
3. Період після І Світової війни.
4. Події під час існування СРСР і після його розпаду.

Період перед заснуванням Сату-Марської дієцезії

Угорські правителі вже у 50-60-тих роках Х ст. були готові прийняти християнство, але питання – до східного, чи західного християнства їм приєднатися, кінцево було вирішено завдяки формуванню політичних стосунків. Справжнім засновником Церкви в Угорщині вважають Анастаза-Астріка, який був архієпископом спочатку Калочської, а пізніше Естергомської дієцезії. За дорученням Папи Римського та короля Св. Стефана Анастаз-Астрік організував Католицьку Церкву на території Угорщини. Вона складалася з семи дієцезій, які займали великі території. Так само було і з Трансільванською дієцезією, що була заснована у 1009 році, і містила у собі територію Закарпаття аж до початку ХІV ст.

Збереглося дуже мало письмово підтверджених даних про життя та діяльність християн в ХІ ст. Відомо, що з церков романського стилю на Закарпатті велике значення відігравала ужгородсько-горянська ротонда. В цей час діяло декілька парафій, наприклад у таких селах як Бобове, Ардієво, Дідове, Зміївка, Іванівка, Велика Бігань, Сюрте, Чорнотисів та Виноградів.

З 1346 р. воно стає частиною Егерської дієцезії. З цього часу починається будівництво багатьох костелів не тільки у містах, а і в селах. Записи про цей період, що знаходяться в архіві Ватикану, згадують на нашій території більше як 50 костелів.

Період існування Сату-Марської дієцезії

Самостійну Сату-Марську католицьку дієцезію заснували 23 березня 1804 року, яку 9 серпня узаконив Папа Пій VII. Ця дієцезія крім Сату-Марської області, містила в собі такі області, як Мараморошську, Угочанську та Унгську. Духовний розвиток дієцезії можна прослідкувати, вивчаючи історію та знаючи про те, який вид діяльності був важливим для її правлячих єпископів. До кінця І Світової війни дієцезією керували такі єпископи:

1. Фішер Іштван (1804-1807). Важливим вважав організувати навчання. Він заснував єпископський ліцей, католицьку гімназію та семінарію.

2. Клобушіцкі Петро (1807-1821) унгський декан-парох поділив деканські округи; відкриваючи гуртожитки для учнів гімназій, він стимулював до навчання сільське населення. Так як після наполеонівських війн на даній території набував великих масштабів голод, то першочерговим завданням єпископа було організування „центрів милосердя”.

3. Ковач Флоріан (1821-1825) мав хворобливий організм, який був великою завадою у виконанні його апостольських завдань.

4. Гам Янош (1827-1857) протягом тридцяти років керував дієцезією. Можемо сказати, що він сформував зовнішність дієцезії. Апостольська робота даного єпископа зіграла важливу роль в житті всієї території.

5. Гааш Мігаль (1858-1866) – в часи його керування повернулися у свої старі монастирі єзуїти. Він також звертав велику увагу на освіту. Гааш Мігаль видавав газети та книги, запроваджував педагогічні курси. Заснував на Закарпатті будинки по догляду за хворими та будинки для сиріт.

6. Біро Ласло (1866-1872) був співробітником Гам Яноша, тому зрозуміло, що й він звертав велику увагу на бідних, сиріт, осіб літнього віку та на студентів.

7. Др. Шглаух Лерінц (1873-1877) заснував бібліотеки духовної літератури на кожній парафії. Запровадив та контролював шкільне навчання в кожному селі Закарпаття.

8. Месленьі Дьюла (1877-1905) сприяв розвитку мирянських товариств. Зробив великий внесок у культурне життя Закарпаття.

9. Др. Бороміссо Тібор (1906-1928). Зміна політичних кордонів дуже ускладнила керування дієцезією. Розвивав харитативну та соціальну діяльність

Період після І Світової війни

Під час свого керівництва др. Бороміссо Тібор – до І Світової війни – створив нові заклади, в яких надавалася соціальна допомога, та звертав увагу на зростання духовного життя вірян. В цей період існувала Республіка рад, з прийняттям Тріанонського Декрету Миру відбувся поділ дієцезії. У цьому новому становищі єпископ старався налагодити відносини між дієцезією та румунською державою. Влада єпископа розповсюдилася на дієцезії, розташовані на території Чехословаччини, таким чином він зміг встановити Ужгородську Апостольську Адміністрацію. Наперекір кордонам владика дуже добре керував угорською та закарпатською територією. Під час керівництва др. Бороміссо Тібора вступив у дійсність у 1917 році Кодекс Церковного права. У 1926 році єпископ склав Статут Сату-Марської дієцезії. Після довгих страждань 9 липня 1928 року помер єпископ др. Бороміссо Тібор. Капітула обрала вікарієм Сабов Іштвана.

Тим часом Святий Престол 7 липня 1929 року заключив конкордат з Румунією, який дивлячися на трансільванську угорську католицьку Церкву містив в собі багато образливих пунктів. З цього дня сату-марський ординарій перестав мати правову владу над тією частиною дієцезії, яка належала до Угорщини, якою керував з 1-ого жовтня 1923 року за допомогою зовнішнього вікарія, також Сату-Марська дієцезія втратила правову владу над територією Закарпаття, котре належало Чехословаччині, якою керував з 8-ого березня 1923 року зовнішній вікарій др. Тагі Абріш. Незалежно від географічного розташування кордонів, Церква і надалі продовжувала сату-марську правову практику.

В 1930 році із закарпатської частини дієцезії утворилася Апостольська Адміністрація з центром у місті Ужгород, під керівництвом Ференца Свободи. За першою віденською угодою (2 листопада 1938 року) з осені 1938 року швидко почалося впорядковування церковного правління тих частин Чехословаччини, які населяли угорці („Felvidek”) і які повернулися до Угорщини. Апостольський Престол об’єднав парафії Сату-Марської дієцезії, які знову із Закарпаття потрапили в Угорщину з Меркською Апостольською Адміністрацією, яка знаходилася на Угорській території. За буллою Апостольського Престолу, яка була видана 19 липня 1939 року цією територією керував кошицький єпископ Іштван Модорас. За короткий період часу змінилися кордони. За другою віденською угодою (30 серпня 1940 року) велика частина Партіума і північна частина Трансільванії знову почали належати Угорщині.

23 липня 1940 року (ще до другої віденської угоди) Святий Престол призначив єпископом Сату-Марсько-Орадейської дієцезії монаха П. Напгольц Пала SJ. Призначений єпископ надіслав відмову, яку Ватикан прийняв і керівництво дієцезії доручив Мартон Арону.

Після двох з половиною років, коли не було єпископа в дієцезії, єпископом з 17 травня 1942 року став др. Шеффлер Янош, в Сату-Марській дієцезії разом із Закарпаттям, як дієцезіальний єпископ, а в Орадейській дієцезії, як апостольський адміністратор.

Внаслідок другої віденської угоди ці дві дієцезії інтегрувалися в угорську церковну організацію. Закарпаття знову приєдналося до Сату-Марської дієцезії. Єпископ Янош Шеффлер був для своїх віруючих не тільки пастором, але і втішителем. Він відвідував і ті території дієцезії, які вже були від’єднані. Коли війна пройшла на території дієцезії та адміністрації, тоді владика відчув, що особисто повинен підтримати та потішити своїх священиків та віруючих. Він часто відвідував Закарпаття, але перед завершенням війни востаннє відвідав всю дієцезію. За вказівками Риму єпископ намітив всюди те, що потрібно зробити, так у Закарпатті визначив наступного генерального вікарія на випадок, якщо буде складно підтримувати зв’язок з єпископом, або якщо діючого вікарія заарештують

Події під час існування СРСР і після його розпаду

1944 року, коли у Закарпаття прийшла Радянська Армія, керівництво Закарпаття з єпископського центру стало неможливим, тоді Шеффлер призначив єпископським вікарієм берегівського архідекана Пастор Ференца. Ще назвав двох інших вікаріїв на випадок, якщо Пастор Ференцу будуть перешкоджати в цій діяльності. Від старших душпастирів знаємо, що це були Буяло Бернат та Сегеді Єней. За паризькою угодою миру (10 лютого 1947 року) Сату-Марську дієцезію поділили на чотири частини. У Чехословаччині залишилось 13 парафій, в Угорщині 27, в Закарпатті 40, а в Румунії 55.

Радянський терор не обійшов і Закарпатську Римсько-Католицьку Церкву; священиків засуджували як зрадників Вітчизни та бунтівників. В цій небезпечній ситуації управляти Церквою було дуже складно. У цей важкий період кожний священик виконував свої обов’язки в дусі вчення Христа як тільки міг. Набирати богословів було також заборонено. Дозволялося тільки проведення Святих Мес та похоронів. Про ці часи випробувань на Закарпатті та в Угорщині видано багато книг.

Коли терор на Закарпатті почав послаблюватись і багато священиків повернулося з концентраційних таборів, тоді Управління у справах релігій намагалося взяти церковні справи під своє керівництво. Управлінню вдалося підкупити одного – двох священиків, які отримавши владу від державних органів, пробували управляти закарпатською Церквою.

В 1956 році державні органи самовільно призначили вікаріями ужгородських парохів Мейсарош Яноша та др. Заводнік Тібора. В 1956 році з концтаборів прийшли священики, серед них і архідекан Бернат Буяло. Він перебрав керівництво закарпатською Церквою, але через поганий стан здоров’я швидко відмовився від управління. Призначеного нового вікарія паланківського пароха Єнея Сегеді не затвердили державні органи, тому він і не міг керувати Церквою; але аж до смерті, яка наступила на 86 році життя, потаємно в Римсько-Католицькій Церкві слово Єнея Сегеді було вирішальним.

В 1985 році після смерті др. Заводнік Тібора священики вибрали вікарієм хустського пароха Галамбош Йожефа. Після смерті Галамбош Йожефа, яка наступила в грудні місяці того ж року, наступним вікарієм вибрали Чаті Йожефа. В часи комунізму всіма церковними діями керувало та контролювало їх Управління у справах релігій. Без погодження державних органів не можна було ні одного священика перевести в другу місцевість. Із-за політичного гніту, вікарії ніколи не могли видати загальне, дійсне для кожного костелу розпорядження. Найбільше карали отців за катехизацію дітей.

Незважаючи на свій похилий вік, вікарій Йожеф Чаті всіляко старався об’єднати священиків, які проживали на Закарпатті. Він використовував кожну нагоду для організації зустрічі священиків. Переважну частину своїх вказівок він видавав усно, де наголошував про важливість молитовного життя, катехізації та душпастирської діяльності.

В житті Закарпатської Римсько-Католицької Церкви сталися позитивні зміни тоді, коли навесні 1989 року на Закарпаття приїхав кардинал др. Пашкаї Ласло, естергомський архієпископ. Після візиту архієпископа керівники Радянського Союзу дозволили, щоб на території Закарпаття проводили душпастирську діяльність священики з Угорщини. А вже 1 листопада 1990 року в Закарпаття прибули монахи з Чехословаччини.

28 березня 1992 року Апостольський Престол призначив Ординарієм Закарпатської Римсько-Католицької Церкви архієпископа Антоніо Франко, Апостольського Нунція в Україні. Він прибув у Закарпаття, у місто Мукачево і 13 серпня того ж самого року підтвердив призначення Йожефа Чаті на посаду генерального вікарія.

Після смерті отця Йожефа Чаті, у березні 1993 року архієпископ Антоніо Франко, вислухавши думку працюючих тут священиків, призначив генеральним вікарієм солотвинського пароха отця Лайоша Гудру і відповідно до мовних територій призначив раду священиків і вікаріїв. Великою радістю для закарпатськх католиків латинського обряду було те, що після 46 років перерви, 26 червня 1993 року знову висвятили на священика закарпатського юнака – Поп Шандора.

За рішенням Апостольського Престолу 14 серпня 1993 року була утворена Римсько-Католицька Апостольська Адміністрація Закарпаття. Першим апостольським адміністратором Закарпаття став архієпископ Антоніо Франко – Апостольський Нунцій в Україні. 16 грудня у мукачівському римсько-католицькому костелі виголосили Папську буллу про утворення Апостольської Адміністрації Закарпаття. Через велику відстань нунцію важко було керувати закарпатською Церквою. Кожного року на Різдво та на Воскресіння Христове, він зустрічався зі своїми священиками, зрештою всі свої церковні справи вирішував за допомогою генерального та єпископського вікарія – отця Лайоша Гудри.

9 грудня 1995 року Папа Йоан Павло ІІ єпископом-помічником Закарпатської Апостольської Адміністрації призначив керівника виноградівської францисканської місії – Майнек Антала. Після смерті отця Лайоша Гудри, яка наступила 17 грудня 1995 року, Майнек Антал став генеральним вікарієм. Нунцій надав новопризначеному генеральному вікарію всі права до керівницва всією душпастирською діяльністю, за винятком священицьких висвячень та їх диспозицій.

6 січня 1996 року Папа Йоан Павло ІІ в Римі урочисто висвятив Майнек Антала єпископом. 7 жовтня 1997 року Святійший Отець призначив Майнек Антала ординарієм Римсько-Католицької Апостольської Адміністрації Закарпаття.

Церковне життя чим далі, тим швидше розвивалось. З 1998 року щороку в Мукачівському кафедральному соборі відбувалося висвячення на священиків.

2000 Ювілейний Рік віруючі Закарпаття відзначили рядом великих свят, головне з них відбулося в день Святого Мартина, покровителя Апостольської Адміністрації. На цьому святі були присутні архієпископ Микола Етерович, Апостольський нунцій в Україні, архієпископ Мар’ян Яворський, єпископ Пал Рейзер, Ординарій Сату-Марської дієцезії та єпископ Іван Семеді, Ординарій Мукачівської Греко-Католицької дієцезії.

Однією з найвизначніших подій для нашої Церкви було те, що Святіший Отець Йоан Павло ІІ утворив Мукачівську дієцезію для римо-католиків на території Апостольської Адміністрації Закарпаття. Водночас Його святість призначила Преосвященство Владику Антала Майнека, апостольського Адміністратора Закарпаття, першим Єпископом Мукачева для римо-католиків. Цю подію оголосили 27 березня 2002 року.


11 листопада 2019 року Мукачівська дієцезія отримала єпископа-помічника, яким став о. Микола Петро Лучок ОР.  

Джерело: сторінка Мукачівської дієцезії