Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
16:12 Неділя 0 111
20-10-2019, 16:12

Уся влада… У кого?

Моє інтелектуальне зростання припало на часи відносно пізнього СРСР, коли більшовицьке гасло «Вся влада – Радам!» уже забронзовіло й перетворилося на безглуздий набір звуків. А проте це закляття успішно проникло в уми сучасних українців і надалі живе там, спотворюючи суть «питання про владу».
Після кожних виборів у суспільстві ширяться апокаліптичні настрої й очікування катастроф планетарного масштабу. А все – через оцю безглузду мантру, яка творить ілюзію, наче переможець здобуває усе. Та католицьке канонічне право вже давно запропонувало раціональну формулу того, кому й скільки влади належить.

Трохи про юс-доктринальні аспекти

Через ідеологічний штамп про «всю владу» виникає хибне враження, що влада – це щось монолітне. Католицька ж доктрина воліє звернутися до спадщини та здобутків класичної римської юриспруденції, яка дивилася на владу трохи по-іншому. Це не має стати сюрпризом для католиків: римське право – одна з трьох опор, на які спирається світоглядна модель західного християнства. І воно, виявляється, не знає, що таке «вся влада взагалі».

Говорячи про владу, римське право вдавалася до цілого спектру понять: «iurisdictio», «imperium», «regnum», «potestas», «auctoritas» чи ще інших. Кожне позначало якийсь аспект владних відносин. З цього обширу увагу католицької правової науки привернули насамперед «auctoritas» і «potestas» – власне, саме навколо них точилися дискусії від перших століть християнства й аж до І Ватиканського собору. Ці два поняття – ключ до католицького розуміння влади.

Термін «potestas», одне з найпоширеніших означень влади в латинській мові, походить від «possum», утвореного через злиття прикметника «potis» і дієслова «esse» – «бути спроможним», «бути здатним». Буквально це слово означає поки що не реалізовану здатність щось зробити. Тобто йдеться про потенційну, проте не актуалізовану можливість вдатися до певних дій в ієрархічній системі відносин володаря й підвладного.

У Цицерона натрапляємо на формулу, яка розмежовує владу-potestas і владу-auctoritas, пояснюючи зв’язки між ними: «Potestas in populo, auctoritas in senatu sit» – «Влада-potestas – у народу, влада-auctoritas – у сенату». Римляни, розуміючи немонолітність влади, вирізняли поняття «auctoritas», похідне від «auctor» (засновник, творець), і вживали його для позначення влади діяльної особи. Влада-auctoritas – це здатність актуалізувати владу-potestas, санкціонувати й утілювати її потенціал.

А що на то римські папи?

Влада-potestas і влада-auctoritas – це не пара антонімів, не протилежні та протиставні явища, а навпаки, доповнення одного іншим, розкриття й реалізація можливості. І цей аспект визначальний для католицької правової доктрини, яка уникає маніхейських протиставлень і мислить у категоріях розширення та спадковості. Для неї єдність влади-potestas і влади-auctoritas, їхня цілісність і спільне джерело – це основа основ.

Варто звернути увагу на трьох римських пап, які доклалися до формування й розвитку моделі, нині відомої як «doctrina de duo gladii» – «вчення про два мечі». Ідеться про Геласія І (492–496), Григорія VII (1073–1085) і Боніфація VIII (1294–1303).

Папу Геласія можна вважати родоначальником цієї моделі. У листі до візантійського імператора Анастасія І він запропонував ідею двох влад: «auctoritas sacra pontificum» (влада-auctoritas святого понтифіка) і «regalis potestas» (влада-potestas королів) – наголосивши в такий спосіб на потенційній правоспроможності монархів і актуальній правоздатності понтифіків. З одного боку, тут помітно, як канонічне право продовжує розвиток права римського – так би мовити, канонізує його. А з другого, переосмислення римських ідей створює підґрунтя для подальших пошуків.

У практиці католицьких буднів вчення про два мечі не здається ні архаїчним, ні теоретичним. Воно дозволяє формувати католицький світогляд і правову культуру.

Наступний етап цих пошуків – документ папи Григорія VII (Гільдебранда) «Dictatus papae» («Слово папи»), написаний 1090 року. Попри непевний правовий статус, він щонайменше фіксує уже сформовану й закрпілену на практиці систему поглядів Церкви на питання влади. Імовірно, найважливіші фрагменти документа – пункти 12 і 19: «Лише йому [папі] належить право скидати імператорів. […] Ніхто не має права судити папу». Тобто світські можновладці отримують експерта-наглядача, незалежного й нікому не підсудного, а тому безпристрасного й неупередженого – папу.

Учення Геласія, доповнене вченням Григорія, пропонує світобудову, у якій Церква, а насамперед папа як носій священного знання, постає в ролі «експертної системи» – і на цьому ґрунтується першість папського престолу, його супрематія. Коли ж дії світської влади не збігаються з поглядом Церкви, їх трактують як нелегітимні й невідповідні вірі, як те, що руйнує основи християнського світу й суспільства.

Вершиною теоретичного теологічно-правового пошуку можна вважати буллу папи Боніфація VIII «Unam sanctam» («Єдиної святої») з 1302 року. Остаточна формула вчення про два мечі міститься у пунктах 4 і 5: «Обидва мечі, духовний і матеріальний, у правоможності Церкви. Але останнім користуються задля Церкви, а першим користується Церква. Перший – руками священників, другий – руками королів і лицарів за згодою й волею священників. Тому меч має скоритися мечу, а влада світська – владі духовній».

У ХІХ столітті наслідком цього підходу стало доктринальне визначення І Ватиканського собору про папську непомильність. Той, хто має владу-auctoritas, легалізує потенційну правоздатність носія влади-potestas, надаючи санкцію на застосування певної норми на підставі своєї причетності до сфери сакрального, а отже, компетентності щодо того, якою має бути норма. Тобто auctoritas – це не якась владна практика, а обов’язковий і необхідний атрибут інстанції, здатної судити про істинне, благе й необхідне та цими судженнями санкціонувати й унормувати правовий акт, надаючи йому статус закону.

І як це працює?

У практиці католицьких буднів вчення про два мечі не здається ні архаїчним, ні теоретичним. Воно дозволяє формувати католицький світогляд і правову культуру, означаючи, наприклад, що католик стежить за діяльністю державних світських інституцій – носіїв влади-potestas – обов’язково в контексті вчення вищої церковної влади – носія влади-auctoritas. У разі розбіжності їхніх позицій він отримує однозначний орієнтир для сумління, авторитетну експертну думку, а катехити й душпастирі – ще й інструмент для напоумлення вірних щодо співпраці зі «структурами гріха».

Інший благий наслідок цієї теорії – це правова й ментальна презумпція щодо єдиного законного й сакрально санкціонованого носія найвищої влади-auctoritas і розпорядника влади-potestas, особи, яку вся Церква легітимізувала як арбітра, чий авторитет католики (принаймні ортодоксійні) не підважують у жоден спосіб.

Ця модель дозволяє виразно розставити акценти в ієрархії цінностей: адже тут важлива не потенційна спроможність вдатися до владних повноважень, а авторитетність і здатність словом санкціонувати й легалізувати певні дії – інакше кажучи, не право сили, а сила права. І, нарешті, це усталення правильного розуміння самої системи влади: не буває «всієї влади Радам»; влада не означає концентрацію й узурпацію всіх повноважень в одних руках; а за діями кожного можновладця пильно стежить уважний погляд уповноваженого авторитетного експерта, який представляє Творця. А далі, як сказано в Писанні, «Mihi vindicta: ego retribuam, dicit Dominus» (Рим 12, 19).

Джерело: Verbum

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий
Катехетика 16:32 П'ятниця 0 80 Душа і тіло для вічного життя Святе Письмо, говорячи про людину, описує її як сотворену на образ і подобу Божу (пор. Бут 1, 26-27). У християнській культурі ми традиційно сприймаємо людину як «складену» з душі і тіла, і такий погляд успадкований головно з грецької філософії; тимчасом стародавні ізраїльтяни дивилися на людину як на цілість і не ділили її на частини. Цілісна людина, творіння Боже, просто виявляє себе в різних формах: або тілесних, або психічних (душевних), або духовних. А отже, у стародавньому Ізраїлі такі поняття, як «тіло», «душа» чи «дух», розуміли інакше, ніж ми.