19 липня – річниця підписання Конкордату між римсько-католицькими і греко-католицькими єпископами

Львів, як і Галичина загалом, здавна був унікальним місцем в аспекті релігійного життя, де перетиналися й мирно співіснували різні віровизнання. У XIX столітті тут зійшлися три різні традиції – латинська, грецька і вірменська – об’єднані в католицькому визнанні. Протягом років склалося багато прикладів братського життя місцевих католиків, які дотримувалися різних обрядів. На цьому перехресті культур і народів народилася й унікальна форма релігійності. Духовенство брало участь у святах інших конфесій; вірні не дуже зважали на розбіжності календарів і обрядів, було чимало міжконфесійних подружжів. Мовилося, що межа між двома обрядами в Галичині проходить через подружнє ложе. Водночас таке сусідство давало ґрунт для багатьох проблем. Найбільше скарг надходило через перехід вірян з обряду в обряд і взаємні звинувачення у «прозелітизмі». Не вистачало прямих вказівок щодо прийняття святих таїнств у священиків іншого обряду і щодо обрядово-змішаних шлюбів (питання подальшого вибору обряду для дітей).
Розв’язання цих питань потребувало втручання арбітра вищої інстанції. Певним стимулом до пошуку виходу стала політична складова, а саме необхідність протидії російсько-православній пропаганді в Галичині, спрямованій на розширення впливу царизму на місцевих українців. Причиною занепокоєння були теж проросійські симпатії (так зване москвофільство) частини греко-католицького духовенства, готового в будь-який момент відмовитися від католицизму на користь російського панівного віросповідання.У 1863 році Папа Пій ІХ благословив львівських ієрархів обох обрядів на підписання Конкордату. Декрет «Ad graves et diuturnas» остаточно розв’язав усі спірні питання у відносинах між східним і західним обрядами. Католики мали відтепер право звертатися в разі потреби до священиків не свого обряду. Духовенству заборонялося приймати у своїх парафіях католиків іншого обряду, а кожна зміна обряду була можлива лише з дозволу Святого Престолу. Доволі оригінально впоралися з проблемою обрядово-змішаних шлюбів: доньки йшли за обрядом матері, а сини виховувалися в обряді батька.
Доля львівського Конкордату сильно залежала від політичних реалій. Тому вповні норми цієї угоди не були використані. Міжобрядові почали сприймати через призму національного аспекту, пов’язуючи латинський обряд із польським, а візантійський – із українським корінням. Утім, документ усе одно став визначною подією в католицькому житті на Сході Європи. Перш за все, маємо справу з унікальним документом, який детально описує обидва обряди й уперше говорить про відсутність принципу пріоритету латинського обряду, який негласно існував досі. У цьому конкордат майже на півстоліття випередив загальне канонічне право, яке тільки 1894 року в конституції папи Лева XIII «Orientalium dignites» зрівняло всі обряди католицької Церкви.
Проголошення рівності обрядів було дуже прогресивним кроком для свого часу. Цей документ досі вважаєють символ пошуку згоди між католиками латинського і візантійського обрядів. Конкордат «Ad graves et diuturnas» виконував роль «конституції», яка нормалізує відносини між обрядами і має остаточний авторитет у спірних питаннях.
За матеріалами статті Володимира Осадчого для Opoka.pl