“Репресії трагічна сторінка історії нашого народу”

Вступ
Місяць листопад є особливим часом молитов за померлих. Вже від декількох років, Шаргородська Кальварія в цей місяць збирає нас на вшанування тих, хто загинув від голоду, в часи вчиненого геноциду проти українського народу радянською та комуністичною владою Росії.

В роки 1921—1923 за Леніна; а за правління Сталіна в роки 1932—1933 та 1946—1947 у селян конфісковувалося зерно і всі інші продукти харчування, що призвело до вбивства голодом у мільйонних масштабах. В цей самий час радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон.

Так! Ніщо так не болить, як коли хтось страждає і терпить невинно, несправедливо!

Існує ще інша багатомільйонна група осіб. Це ті, які були піддані репресіям, вчиненні тим же диктатором Сталіним в 1930-і — 1950-і роки. Будуючи свою ідеологію, використовував методи, які були злочинами проти людяності: Розкуркулення, депортації цілих етнічних груп, масові ув’язнення і розстріли «ворогів народу», також вдався до «репресій Церкви» – знищення священнослужителів та релігійних людей, які визнавали віру в Бога.

В більшості випадків, ми являємося рідними – дітьми, внуками чи правнуками для тих, хто в різному часі та в різний спосіб постраждав. Ми є нащадками тих, хто не повернувся додому живим, а якщо і повернувся, то мав скалічену душу. Напевно чиюсь родину таке горе оминуло, але непевно, те що всіх нас об’єднує, це моральний обов’язок пам’яті тих страшних подій, пізнавання історії свого народу, та щоб не допустити подібних речей.

Сьогодні йдучи шляхом Ісуса Христа на Голгофу, постараймося в роздумах над Мукою Божого Сина провести паралель трагічних подій з кожним, хто був репресованим. Вони пройшли свій шлях страждань і смерті. В кожному з них страждав Бог – сотворитель людини, сотворитель життя.

В часі стоянь буде використано спогади в’язнів, та тих хто був у засланні в ГУЛАГу, насамперед вінничан.

Без сумнівів, шлях кожної репресованої особи була подібною у своєму трагізмі, тому можемо уявити страхіття, які відбувалися з кожним, хто потрапив в поле зору нищівної влади. Так Степан Пекарчук, 1904 р.н., уродженець Брацлава, студент Львівської богословської академії, арештований у липні 1932 р., писав: «Як важко було змалювати, відобразити всю глибину трагедії. І у цих спробах ми відчували себе безсилими. Мені хотілося б оповісти про життя в совіцьких тюрмах та на каторзі, де прийшлося провести сім тяжких років ув’язнення, переплетених з страшними жахами, незрозумілими для культурної маси людей. Не знаю, чи вдасться це мені зробити, бо перо не в силі передати всього того, що бачилося і переживалося…»

Стояння 1.
Ісуса засуджують на смерть
З Євангелії від Матвія: «тоді намісник сказав їм: Котрого ж із двох ви бажаєте, щоб я вам відпустив? Вони ж відказали: Варавву. Пилат каже до них: А що ж маю зробити з Ісусом, що зветься Христос? Усі закричали: Нехай буде розп’ятий!…» (Мт 27:21-22)

Ісус, засуджений на смерть. Ким? Пилатом? Єврейськими священиками? Людьми, які кричать “звільни Варавву”!? А може Юдою, який Ісуса видав? Хто ж засудив Його на смерть? Пилат умив руки, священики навіть не торкнулися Ісуса своїми руками, люди тільки кричали, а Юда Його лише поцілував.

З історії нашого народу.

Існує багато пояснень про причини репресій проти населення. Та якими б не були теоретичні пояснення цього історичного явища, його сутність зводиться до одного: залякати людину, позбавити її волі до опору політичному режимові, нав’язаному насильницьким чином і за допомогою нових насильств утримувати народ у беззастережному рабському послуху.

Отже, якою ж була насправді технологія інквізиції? Які були приводи до репресій? Репресувати могли будь за що.

Робітник консервної фабрики розповідав, що на підприємство завітала група іноземців. Одна жінка-іноземка дала двом дівчатам-лаборанткам по шоколадній плитці. Дівчат одразу ж викликали до міськвідділу НКВС і вони більше на фабрику не повернулися.

Приводом міг бути лист від родичів з Польщі, чи з якоїсь іншої країни. Нерідко людей заарештовували на підставі необґрунтованого доносу завидющого сусіда чи недруга.

Арештовували за спроби пожартувати. Якийсь пропагандист у розмові з робітниками зацитував традиційне більшовицьке гасло «Нам нужно догнать і пєрєгнать Амєріку». Хтось у відповідь жартома зауважив: «Коли ми доженемо Америку, то залиште мене там, а самі переганяйте». Цього виявилося достатньо, щоб жартівник отримав 3 роки концтаборів.

Інженери-винахідники ставали жертвами тому що цікавилися досягненнями техніки за кордоном. Їх не рятували навіть власні ефективніші винаходи. Так сталося, наприклад, з головним інженером Вінницького цукротресту (Об’єднаних цукрових підприємств) .

Ветеринара репресували за смерть колгоспного коня, учителя — за українську книжку, за сорочку-вишиванку, композитора і диригента — за відсутність пісень, що прославляють соціалістичне будівництво Сталіна в репертуарі хору чи творчому доробку.

Затримували та розпочинали процес через польську, німецької або чеську національність.

Затримували за приналежність віруючих до організації “Жива Роза” або тирціанів, що характеризувалися як “таємні антирадянські та контрреволюційні організації”. Протягом 1937-1939 рр. такі порушення каралася смертельним вироком.

З протоколу допиту слідчого та священика: «Запитання: Агітуючи про віру в Бога і релігію, ви проводите активну антирадянську агітацію. Чи визнаєте ви себе винуватим?

Більшість подільських селян потрапляли до червоних жорен репресій за… рознарядкою. І визначені ліміти можна було лише збільшувати. Скоротити ліміт — означало для партійних і радянських виконавців лише одне — підписати собі вирок і доповнити скорочений список власними іменами. Що в ті роки діялося….?

Стояння 2.
Ісус бере хрест на свої плечі
З Євангелії від Матвія: «хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене недостойний. Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, той знайде її.» (Мт 10: 38-39)

Ісус осуджений на смерть людиною, яка є охоронцем права в Юдеї. Він бере на свої плечі знаряддя тортур, на якому повинен померти. Інші вирішують Його долю за нього. Хоч сам невинний. Так, думка більшості ніколи, жодним чином, не може бути синонімом справедливості.

Мірою нашої людяності є те, як ми трактуємо слабших від себе, які часто залишаються невидимими, тихими. Так легко вмити руки щоб не наразитися. Вибрати те, що легке замість того, що добре і правильне.

З історії нашого народу.

Потрапивши у червоні жорна чекістського пекла, люди шукали логіку у репресіях проти себе і не могли її знайти, карталися сумнівами, впадали у відчай від неспроможності щось пояснити в абсурді, нагромадженому навколо них. Проте логіка крилася не у діях щодо них — конкретних людей, а у діях щодо широкої людської спільноти. Чим нелогічнішими і абсурднішими були «приводи» до арештів, «аргументи» для покарання, тим більше вони слугували засобами залякування суспільства, перетворення його громадян на безсилих, безсловесних потенційних жертв влади. І чим безглуздішим був привід до арешту, тим більше страху́ він сіяв серед людей. Змушував їх усвідомлювати свою беззахисність, не дозволяти собі будь-якої критики режиму, спонукав до вдячності партії, уряду, Сталіну за те…, що цього дня людину обминула увага каральних органів, що вона живе, байдуже як, головне — живе. Тих же, хто потрапляв у їх лабети, чекало не одне коло пекла. Більшовики створювали у пенітенціарних закладах такі умови, за яких в’язень перебував на межі фізичного існування, мав перетворитися на безвольну, виснажену, байдужу істоту. У такому стані людина зрештою, заради припинення страждань погоджувалася підписати будь-яку обмову проти себе чи інших.

Стояння 3.
Ісус вперше падає під хрестом
З Євангелії від Матвія: «Ви чули, що сказано: Око за око, і зуб за зуба. А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому. А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, іди з ним навіть дві. Хто просить у тебе то дай, а хто хоче позичити в тебе не відвертайсь від нього.» (Мт 5:38-42)

Господи Ісусе, незважаючи на стільки падінь Ти не піддався, і для нашого спасіння виніс Хрест на саму вершину Голгофи. Скільки разів під час цієї дороги Ти мусив підставляти щоку. Прошу Тебе, дай силу всім переслідуваним також сьогодні, щоб в протистояннях мали відвагу слідувати Твоїми стежками.

З історії нашого народу.

АРЕШТ

Уночі, найпізніше вранці, коли людина збиралася на роботу, стукали у двері і, не очікуючи запрошення, одразу заходили. А часто, щоб деморалізувати жертву, співробітники НКВС били ногами у двері, зриваючи їх з петель. Зазвичай співробітників було троє: озброєний міліціонер у формі, агент НКВС у цивільному і представник місцевої влади. Ніхто з них не вітався. Агент НКВС звертався на «ти», запитував, хто ще мешкає у домі (квартирі) і подавав ордер на обшук і арешт, незалежно від результатів трусу. Від хвилювання людина не могла прочитати папірця. Агент НКВС тицяв у руки хімічного олівця і вказував, де арештований мав поставити підпис. Далі лунала коротка фраза: «Ти арештований!», а міліціонер отримував наказ вартувати арештованого. Той діставав револьвер, наказував не рухатися і попереджав, що в іншому разі стрілятиме без попередження.

Тим часом агент НКВС та представник влади розпочинали обшук. Як правило, нічого не знаходили, забирали документи, кілька книг, листів, фотографії.

Ошелешену арештом і обшуком людину під конвоєм міліціонера виводили у двір, де садовили в автомобіль, знаного серед громадян як «чорний ворон».

Спроби дружини і дітей попрощатися грубо обривалися. Категорично відштовхувалися спроби жінки дати арештованому на дорогу найскромніші харчі. Ось як описує арешт своїх батьків колишня мешканка Тульчина Тетяна Григоренко-Жеребецька: «18 грудня 1937 року до будинку, де ми жили, під’їхав «чорний ворон». Три чоловіки, як потім виявилось, із НКВС, перекинули все у будинку догори днищем, кричали, ображали батька і матір, погрожували вбити. Я забилася від страху в куток, нічого не розуміючи, оскільки мені було всього 13 років. Мама страшенно голосила і плакала, бачачи все, що відбувалося. Кілька годин тривав обшук, а потім чекісти, скрутивши батькові руки, повели його до машини. Через кілька хвилин повернулись, схопили маму і потягли її теж до машини. Я одна залишилася в хаті, заплакана і перелякана, не уявляла собі, що ж буде зі мною».

Стояння 4.
Ісус зустрічає свою Матір
З Євангелії від Луки: «тобі же самій меч душу прошиє, щоб відкрились думки багатьох сердець!» (Лк 2:35)

Ісусе, це лише початок дороги на Голгофу. Ти зустрічаєш свою Матір, яка завжди була при Тобі. Не могло Її бракувати також в такому моменті. Що ти побачив в її очах? Напевно велике страждання, можливо розпач, але перш за все ти побачив в них любов. Саме Твоя Мати є для нас прикладом вірності і любові – незважаючи на ніщо. Марія є опорою на дорозі нашого життя, в ситуаціях незрозуміння, відкинення, приниження чи переслідування. Як важко в таких моментах бути свідком, але Ти ставиш на нашій дорозі свою Матір.

З історії нашого народу.

ПЕРШИЙ ІНСТРУКТАЖ

Привезених до районного відділу чи обласного управління НКВС арештованих зривали з лавки різко́ю командою «Встать» та інструктували про правила поводження в’язня: «Кожен заарештований органами НКВС має вставати, коли співробітник НКВС входить (у приміщення або у двір); перебуваючи в коридорі чи іншому приміщенні, очікуючи на транспортування чи переміщення, заарештований повинен стояти очима до стіни із закладеними руками за спину нижче пояса; не повертати голову ні вправо, ні вліво, не жестикулювати, не показувати ніякої міміки і не розмовляти з тими, хто стоїть поруч, ким би вони не були. При пересуванні зберігати повну тишу; рухатися за вказівками конвойного; беззаперечно виконувати всі нака́зи конвою; не завдавати побоїв і не кричати на сторожового пса, який допомагає конвойному. Під час руху визначеним маршрутом за зроблений крок вліво чи вправо конвойному дозволяється стріляти без попередження».

Після інструктажу в’язень ще вважав себе помилково затриманим і благав відвести його «до начальника», який неодмінно з’ясує помилковість затримання. Саме тоді він і отримував перший наочний урок тюремної дисципліни. Директор першої вінницької зразкової школи О. Трачук про цей досвід розповідав: «Слова «відведу тебе до начальника» миттю мене окрилили, і я виструнчився перед цією потворою. Він мовчки наганом показав мені, куди йти. Раптом чую: «Стій!» Став. «Руки назад!» — істерично заревів Дяков. Замість того, щоб негайно закласти руки назад і не дратувати його, я зреагував на його рев іронічною посмішкою. Руків’я нагана блиснуло над моєю головою, з очей посипались іскри… Коли я отямився, по спині текло липке і тепле. Дяков заломив мої руки за спину…

Він домігся свого: «вправив мені мі́зки», як сам висловився. Майже два десятки років потому я ходив, заклавши руки назад».

Стояння 5.
Симон із Киринеї допомагає Ісусові нести хрест
З Євангелії від Матвія: «як вам здається? Один чоловік мав двох синів. Прийшовши до першого, він сказав: Піди но, дитино, сьогодні, працюй у винограднику! А той відповів і сказав: Готовий, Господи, і не пішов. І, прийшовши до другого, так само сказав. А той відповів і сказав: Я не хочу. А потім розкаявшись, і пішов. Котрий же з двох учинив волю батькову? Вони кажуть: Останній.» (Мт 21:28-31)

Молімося за країни Європи, щоб на відміну від Симона, який не хотів допомогти Ісусові в несенні хреста, прямували за правдою. Щоб завжди йшли і допомагали тим, які потребують допомоги. Молімося, щоб представники держав Європи не тільки словом, але також вчинками, захищали права людини, захищали тих, які самі, не можуть захиститися.

З історії нашого народу.

Для залякування новоарештованих слідчі управління НКВС часто приводили їх на групові допити із застосуванням фізичних тортур. У кімнату, де знаходилися двоє-троє звіряче катованих арештантів, приводили скільки могло вміститися інших, примушували слухати зойки та стогони катованих у коридорі, під відчиненими дверима. У вінницькому приміщенні управління НКВС місце для вибивання зізнань і одночасно для залякування новоарештованих влаштовували й на першому поверсі, під сходами. На майданчику розміром, приблизно, у двадцять метрів від сутінків і до самого світанку «обробляли» тих, хто відмовлявся підписувати фальшиві протоколи слідчих.

Жертву катували, аж поки з її вуст не виривалося слово: «Підпишу». Тоді її волокли до кабінету слідчого.

«Дяков поставив мене в ряд з іншими: обличчям до стіни, навшпиньки, наче балерину, руки догори. За такого стояння досить одного удару по нирках — і найміцніша людина, як підрізаний дуб, валиться…

За спиною падали один за одним люди, їх били в найчутливіші місця, роздягали догола́ і сікли скрученою дротиною чи лупили дрючком по голові, по спині, по ногах… Знепритомні́лих відтягали в куток; оскаженіло матюкаючись, хапа́ли іншу жертву, якій перераховували ребра, відбивали печінки…

Важко, дуже важко було стояти на тремтячих ногах і щомиті очікувати, що ось-ось тебе бебевхнуть по нирках, і ти покотишся під удари дротяно́ї нагайки чи ніжки від стільця, і будуть тебе молотити до цілковитого знесилення і забуття».

Стояння 6.
Вероніка витирає Ісусові обличчя
З книги пророка Ісаї: «Не було в ньому ні виду, ні краси, – ми бачили його, – ні вигляду принадного не було в ньому! Зневажений, останній між людьми, чоловік болів, що зазнав недуги; немов людина, що перед нею обличчя закривають, зневажений, і ми його нізащо мали.» (Іс 53:2-3)

Як писав пророк Ісая, люди часто відвертають обличчя від страждань інших. Не маємо бажання стати поряд з тим, що для нас страшне, не хочемо наблизитися до страхіть, які щоденно вчиняються і спробувати в спосіб на який нас стати допомогти тим, які є їх жертвами, – саме так як це зробила Вероніка, яка не відвернула обличчя, але на свій спосіб допомогла Ісусові в його Хресній Дорозі.

З історії нашого народу.

Після першої екзекуції напівживих в’язнів вкидали в кузов вантажівки, накривали брезентом і везли до в’язниці. Спочатку арештованого кидали до так званої «брехалівки» — транзитної камери, де він чекав, поки оформляли його документи. Очевидно, щоб посилити жах в’язня, «брехалівки» ніколи не прибирали. Тут все було просякнуте брудом і специфічним тюремним смородом. Не було там і традиційної «параші». Тому люди, побиті, знервовані, нерідко не витримували і блювали й випорожня́лися прямо у камері.

Звідти в’язнів забирали у в’язничну перукарню, де мордоворот-перукар, як правило, з кримінальних побутовикі́в, затупленою машинкою-«лобогрі́йкою» де стриг, а де виривав волосся жмутами. Санобро́бка завершувалася тюремною лазнею.

Так в’язень потрапляв до нового кола більшовицького пекла — в’язниці, де людина повільно помирала від голоду, нестачі повітря.

У камері стояло прикуте до стіни вузьке ліжко. Матрац на ньому був наповнений дерев’яною стружкою, перебитою на тирсу. Під голову в’язень замість подушки клав свій одяг. Своїм одягом він мусив і вкриватися.

Тюремний режим передбачав 8 годин для сну. Це цілком відповідало б потребам людського організму. Проте слідчі викликали на допити саме серед ночі. Тому для сну людині залишалося 2,5–3 години. Потім можна було сидіти на залізному табуреті чи ходити по камері: чотири короткі кроки до стіни, чотири короткі кроки до дверей.

Для того, щоб в’язні не могли перестукуватися і не передавати інформацію, стіни камер драпува́ли – обтягували, по́встю – цупким матеріалом із волокон шерсті, фарбували, і стіни «німіли». В одиночних камерах розмірами 2,5 на 1,2 метра і висотою на зріст високого чоловіка сиділи по 4–5 і навіть по 6 осіб. Вони спали си́дячи на підлозі, обіпершись на стіну.

Стояння 7.
Ісус вдруге па́дає під хрестом
З книги пророка Ісаї: «Його мордовано, та він упокорявся і не розтуляв своїх уст; немов ягня, що на заріз ведуть його, немов німа вівця перед обстригачами, не відкривав він уст.» (Іс 53:7)

Важкий хрест, ускладнена дорога, людське зло, втома, брак сил…. наступне падіння. Дивлюся на Тебе Христе і віднаходжу в Тобі обличчя людини. Бачу в ньому тих, які не мають сил підійматися в черговий раз. Господи, Ти однак встаєш! Незважаючи на величезний труд ти йдеш далі. Примнож Господи сили нам, які за багато років, не можемо зазнати миру в нашій країні.

З історії нашого народу.

Подібні умови були й у в’язницях, розміщених на шляхах етапува́ння в’язнів до концтаборів ГУЛАГу. Так, в Одеській в’язниці в одиночних камерах могли утримуватися і семеро чоловіків. Влітку спека і висока вологість, тіснява перетворювали життя в’язнів у нові тортури. В’язні змушені були скидати з себе одяг. Випари з напівголих тіл забивали дух. Щоб отримати хоч трохи свіжого повітря, в’язні розбивали шибку у вікні, проте без системи вентиляції це мало допомагало. Вдень сиділи на ліжках, на підлозі, там же більшість змушена була і спати.

Проте і такі умови життя були ще не найгіршими. Найгіршими були умови у так званій карантинній камері Вінницької в’язниці. «Розчинилися двері камери і десятки різноманітних до млости бридких пахощів разом па́хнули мені в лице. Мені здалося, що задушуся від відсутності повітря. В темряві камери ворушилися десятки обдертих і схудлих людей, простягаючи назустріч мені дрижачі зашмаровані руки, благаючи і стараючись висмикнути з-під пахви мою саківку з хлібом…

Нема ані трішки вільного місця, де можна було б не те що лягти, а підсісти. Камера з себе уявляла вузьке продовгасте помешкання. З обох боків під стінами збиті нари, на нарах, під нарами і на цементованій підлозі в два ряди посередині лежали і сиділи в’язні, не маючи змоги рухатися, і лише коло дверей залишався шматочок вільного місця, аби можна було підійти напитися води, чи по «потребі». Перебування у радянській в’язниці спотворювало психіку людини. Людина втрачає доброту, лагідність, товариське взаєморозуміння. Зате у ній пробуджуються звірячі інстинкти, вона вибухає егоїстичним свавіллям. У справжнє випро́бування перетворювалася ніч у переповненій камері. Наприклад, у Житомирській в’язниці у камері, розрахованій на 31 особу, тримали по 250. «Ні пройтись, ні розім’ятись: сиди, немов опудало, при́пнутий до одного місця». «Після відбою, хочеш не хочеш, лягай спати. Але ні місця, ні ліжка, ні нар, ні матраца, ні ковдри, ні соломи… Засинаєш під лайку наглядачів. Та й між собою ми уже розмовляємо такою ж бридкою мовою, від якої каміння стогне. З цією «молитвою» лягаєш на бочок, «валетом», приймаєш до свого носа, в обійми, спітнілі, смердючі ноги в’язня з протилежного ряду. Досить одній людині спросоння повернутись з боку на спину або на інший бік, як пів камери прокинеться, і тоді полетить на адресу нещасного «в Бога, в хреста»…А спробуй-но в нічну пору пробратись до «параші». Як би обережно не ступав поміж щільно стиснутими тілами, як би сто́рожко не просовував но́ги поміж чужі кінцівки, все одно наступиш на когось. Людина зі сну здригнеться, закричить, а ти, злякавшись і зачепившись за інше тіло, па́даєш. Крізь сон зриваються ті, що поруч. Галасують, лаються. Пробуджується вся камера. І ґвалт не стихає до підйому.

Стояння 8.
Ісус втішає жінок, що плачуть

З книги пророка Єремії: «Не плачте за вмерлим, але плачте за тим, хто відходить в полон, бо вже не повернеться, і не побачить землі, де він народився…» (Єр 22:10)

“ніякого пророка не приймають добре у своїй батьківщині” – нагадує нам сам Христос. Сьогодні стаємо біля Ісуса разом з жінками, що плачуть. Ми оплакуємо братів і сестер, які вибираючи Ісуса, мусіли вибрати вигнання, репресії, смерть. Сам Ісус переживає в них відкинення. Як ти піклуюся про Церкву, яку до сьогоднішнього дня, у відкритий та замаскований спосіб хочуть вигнати з вітчизни?

З історії нашого народу.

Можливо, у найжахливіші умови тюремного ув’язнення потрапляли представники інтелігенції, у яких співробітники НКВС запідозрювали наявність золотих царських монет, дорогоцінних прикрас, а частіше просто кидали до в’язниці, щоб родичі за будь-яку ціну постаралися їх викупити.

Мешканці камер перебували у надзвичайній тисняві. У камерах, розрахованих на 15–16 осіб, могли утримувати по 200–250 арештованих. Усі стояли у цілковитій темряві, не маючи можливості не те що сісти, бодай на підлогу (ні стільців, ні нар у камерах не було), а й навіть нахилитися. Камери могли бути такими переповненими, що нових арештантів чи приведених з допиту, тюремна охорона закидала у камеру на голови тих, що стояли.

Виведення потрібного арештанта з переповненої камери перетворювалося у справжню екзекуцію над співкамерниками. У камері вмикали тьмяне світло. До неї входили 3–4 тюремщики, озброєні гумовими кийками та канчука́ми, виготовленими з гуми та м’якого дроту. Вони проти́скувалися між арештантами та били їх направо і наліво. Люди кричали, плакали, благали пощади, але навіть не намагалися вирватися з нестерпних нечистот. Коли екзекутори, побивши нещасних, виходили, то інші охоронці з-за дверей поливали людей водою.

Раз на день у камеру на голови в’язнів кидали кілька шматків хліба. До туалету виводили раз на день. Частина арештантів пухла від голоду. Тіла приречених починали гнити.

Сподівання арештованого на відновлення справедливості у ході судового розгляду були марними. У більшості випадків арештовані і не потрапляли до зали судових засідань. Адже їх карали заочно. Так, у 1937 р. у Вінниці траплялося, що трійка за два дні встигала «покарати» до півтори тисячі людей.

Тому, у переважній більшості випадків, в’язні, які залишалися живими, лише на місці відбування неправедного покарання дізнавалися про його зміст.

Стояння 9.
Ісус втретє падає під хрестом
З Євангелії від Йоана: «Ісус мав умерти за народ; і не тільки за народ, але й за те, щоб зібрати в одне розкидані діти Божі.» (Йо 11: 51-52)

Він – найбільша міць і сила, а все-таки падає. Він – наймогутніший, однак не витримує тягаря. Дозволяє на падіння, щоб підносячись, пізніше підносити інших. Дивилися на Нього як на Того, який мав бути Царем всіх Народів, а тепер Він безпомічний, виснажений, покритий пилюкою, кров’ю і робить враження, що вже більше не витримає. Це останнє Його падіння, але не останнє завдане Йому страждання. Любов все витримає. Ісус в черговий раз підіймається.

З історії нашого народу.

ТРАНСПОРТУВАННЯ В’ЯЗНІВ ДО ТАБОРІВ

Са́ме транспортування, а не перевезення більше підходить, адже саме це слово визначає суть ставлення радянської влади до арештованих і несправедливо засуджених.

Етапування в’язнів здійснювалося залізничним транспортом. З Вінницької до переси́льної Одеської в’язниці їх транспортували товарними вагонами, розрахованими на перевезення 16 тон. У кожний такий вагон поміщували по 40–50 в’язнів і замикали двері.

На всю ширину вагона з обох боків були зроблені двоповерхові нари. Вільним залишався лише прохід перед дверима вагону, шириною 2,5–3 метри. В одному з кутків цього проходу, біля дверей, у підлозі було просвердлено дірку і вставлено лійку з дерева. Таким був туалет. Він ніколи не промивався і не закривався.

На одних нарах поміщувалося 7–8 осіб, за умови, що усі лягали спати на один бік. Тому поверталися на інший бік лише за командою. Решта сиділи чи лежали у проході.

Влітку у вагоні було дуже задушно від спеки, людського поту, смороду з «туалету». Адже вагон був переповнений, зачинений, без вікон, із залізним дахом, без будь-якої вентиляції, за виключенням щілин між дошками та біля дверей. Влітку усі в’язні сиділи напівголими. Взимку ж у вагонах було нестерпно холодно. Вагонні нари, збиті з грубих дощок, були абсолютно голими, на них не було навіть тюремних матраців з соломи та стружок. Це робилося з метою не допускати розмноження паразитів. Проте дезінфекція вагонів не здійснювалася. Влітку людей заїдали воші.

Вони швидко множилися і роз’їдали рани на тілі. Навіть якщо люди, страждаючи від спеки, сиділи у зачинених вагонах роздягнутими, воші вилазили з вузликів брудної білизни, «лазили по нарах, стінах і всюди, де лежали чи сиділи ув’язнені».

Стояння 10.
З Ісуса здирають одяг
З Євангелії від Йоана: «узяли його одіж та й зробили чотири частини, по одній частині кожному воякові, і хітон. Та був хітон не пошитий, лише ввесь від верху тканий. Тому домовилися між собою: «Не дерімо його, а киньмо на нього жереб, на кого впаде.» Отож і вчинили так вояки.» (Йо 19: 23-24)

Господи Ісусе, в процесі Хресної Дороги ми роздумуємо над тим, як ганебно обійшлися з Тобою Твої кати – позбавляючи Тебе дослівно всього, навіть одягу. Ти, найдосконаліший взірець любові, був виставлений на посміховисько. Згадуючи цей безжалісний вчинок, в наших головах може з’явитися запитання: Чи ніхто тоді не міг Тобі допомогти?

З історії нашого народу.

Поселення в’язнів у таборах

Головне управління таборів (російське скорочення: ГУЛАГ) мало густу систему таборів по всьому Сибіру, Алтайському краї, Півночі Російської Федерації. Низка таборів були стаціонарними, що знаходилися біля великих підприємств. Проте більша частина таборів створювалася за́ново. Рубання лісу, прокладання доріг, будівництво підприємств для переробки деревини вимагали розміщення робочої сили поблизу місця робіт. Ця обставина й зумовлювала розташування таборів.

Створення нового табору відбувалося просто й дешево. Людей приводили в чисте поле чи ліс, виділяли частину з них для побудови житла. Інша частина одразу ж відправлялася на виконання тих робіт, заради яких створювався табір. Табір з моменту свого заснування мусив виконувати план, інакше в’язні не отримували би хліба і були б звинувачені у сабота́жі.

Табори виглядали як гігантські обори, обнесені колючим дротом у кілька рядів та високими вишками. Всередині довжелезні бараки, а в них — кількаярусні нари.

Бараки, приміщення для проживання в’язнів, зводили з колод, якщо табір будували у лісі. У безлісих місцевостях копали землянки. Вони мали приблизно 2 метри завглибшки і до 5 метрів завширшки. Довжина цих споруд була різною. Могла досягати і 40 метрів.

Ніяких ліжок та постільної білизни не передбачалося. Люди приносили з роботи суху траву, солому, листя і тим застеляли свої місця для нічлігу. З часом в’язні споруджували собі двоповерхові нари з обрізків дощо́к. У стінах, одязі, у нарах ховалися мільйони вошей та клопів, які нестерпно кусали смертельно втомлених людей.

Ці рукотворні печери по-печерному й обігрівалися. Посередині приміщення або в кутку барака викладалося з каменів вогнище. Зверху на нього клали залізну або чавунну плиту, приладнували трубу. Половина диму йшла у трубу — половина на приміщення. Під нею горіли дрова, над нею зеки сушили свій одяг.

Стояння 11.
Ісуса прибивають до хреста
З Євангелії від Матвія: «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку.» (Мт 28: 20)

Господи Ісусе, Ти завжди є близько людини. Близько людини зневаженої, виснаженої і засмученої. З цього місця просимо Тебе: будь протягом всіх днів, аж до закінчення світу, зі всіма переслідуваними, особливо переслідуваними за віру!

З історії нашого народу

Перебування в таборі

Засоби стимулювання до праці були простими. Перший стимул: розстріл за невиконання норми. Так, при будівництві Норильського металургійного комбінату, якщо зек не міг виконати норми регулярно, то політвідділ відкривав проти нього кримінальну справу за саботаж. Щотижня там вивішували довжелезні списки в’язнів, розстріляних «за невиконання норм виробітку».

Другим стимулом була видача хлібної пайки. Головною складовою раціону в’язня був хліб. Тому саме на ньому було побудовано схему стимулювання ув’язненого до праці.

Харчування зіпсованою їжею призводило до частих випадків захворювання на дизентерію та інші хвороби шлунково-кишкового тракту. Відсутність вітамінів викликала цингу. Хвороба у прямому розумінні слова руйнувала організм людини. «Кров текла з ясен, випадали зуби; з’явилися чорні плями на тілі. Ниючий біль у ногах, у суглобах, смертельна млявість». Не обминала в’язнів і куряча сліпота, причиною якої була недостача в організмі вітаміну А.

Проте медична допомога й обслуговування в’язнів ГУЛАГу практично були відсутні. Наприклад, при управлінні Сибла́гу НКВС функціонував госпіталь на 35–40 ліжок. Такий госпіталь для потреб такої маси ув’язнених, це навіть менше краплини в морі.

Незважаючи на надзвичайно високий рівень смертності і травматизму у трудових таборах, за штатним розписом не передбачалося посади медичного працівника, забезпечення в’язнів медикаментами та перев’язочними матеріалами. Не було також термоме́трів, щоб зміряти температуру хворих і хоча б на день звільнити їх від роботи.

Зеків з легкими пораненнями чи застудою, після огляду начальника табору на 2–3 дні звільняли від роботи в лісі. Проте лежати не дозволяли. Вони заточували пилки й сокири, працювали на кухні, включаючи й заготівлю дров, копали ями за табором для загиблих на роботі чи померлих від хвороб.

Стояння 12.
Ісус вмирає на хресті
З Євангелії від Луки: «Ісус закликав сильним голосом: “Отче, у твої руки віддаю духа мого!” Сказавши це, він віддав духа.» (Лк 23: 46)

Господи, Ти помер за всіх людей. Однак Твоя смерть не стала кінцем, кількадесят годин пізніше ти повстав з мертвих. Ти перейшов від смерті до життя. Під хрестом стояла Твоя Мати, Твій полюблений учень, Йоан. І ми прагнемо тривати при Тобі, віддаючи Тобі наше життя, бо віримо, що ти освятиш його своєю благодаттю. Ісусів Хрест не є соромом, але гордістю для всіх християн. Господи, Ти в минулому столітті дарував переслідуваним Духа Відваги, Мужності і Радості з буття Твоїми послідовниками і свідками. Просимо, зміцни також в нас ці дари. Примнож нам віри, щоб ми не боялися йти за Тобою навіть за ціну висміювання, переслідування або смерті.

З історії нашого народу.

ПРОЦЕДУРА РОЗСТРІЛУ У ВʼЯЗНИЦЯХ

Дійство розстрілу було жахливим. Під гук моторів в’язнів одного за одним розстрілювали. Якщо однієї кулі не вистачало, жертву добивали другою чи третьою. Коли жертва падала на землю і ще виявляла ознаки життя, кат розтрощував їй череп сильним ударом по голові. Вбиті жертви, що ще стікали кров’ю, одну за одною кидали на автомашину».

Для економії розстріл проводили з дрібнокаліберної зброї. Різновидів смертельного пострілу було два. Стріляли або в потилицю, з таким розрахунком, щоб куля пробила малий мозок, або пускали кулю в шию, щоб та пробила продовгуватий мозок. У обох випадках наступала смерть.

Факти таких способів розстрілу засвідчили члени міжнародної судово-медичної комісії, обстеживши у 1943 р. трупи з вінницьких могил. «Всі трупи мали вогнепальні рани, здебільшого в потилицю з револьвера калібру 5,6 мм. Всі кулі, без винятку, були олов’яні, без оболонок. В більшості випадків на краях рани можна знайти ознаки пострілу з близької відстані або в упор. Переважно кулі застрягали в голові. У багатьох убитих є дві і навіть три вогнепальні рани».

«Постріли здійснювалися у в’язнів у задню частину їх шиї, коли вони, очевидно, мали стояти навколішки з низько нахиленою додолу головою».

Про виконання смертного вироку складався коротенький стандартний документ:

«Совершенно Секретно. Постановление Тройки УНКВД по Винницкой области от 20 октября 1937 г. о расстреле Крука Григория Платоновича приведено в исполнение 25 октября 1937 г. в 24 часа.»

Стояння 13.
Ісуса знімають з хреста
З книги пророка Ісаї: «Та Господь захотів придавити його стражданням. Якщо він принесе своє життя в покуту, то побачить потомство, житиме довго. Після трудів своєї душі він побачить світло.» (Іс 53: 10-11)

І тепер, коли все здійснилося, Матір тримає на своїх руках Сина. Буря проминула, а узгір’я, майже пусте. Наступний крок – сходження до відхлані, щоб звільнити ув’язнені там душі мучеників. Христос сходить до шеолу як герой, щоб звільнити і відкрити ворота, “і Його пануванню не буде кінця” (Лк 1,33).

З історії нашого народу.

СТАНОВИЩЕ РОДИЧІВ РЕПРЕСОВАНИХ

Коли йде мова про число репресованих, можна його одразу ж збільшувати утричі. Адже репресії у різні способи поширювалися й на рідних жертви. Щоб якось вберегтися від біди, люди відмовлялися від природних проявів людської солідарності. Вони припиняли спілкування з членами сімей «ворогів народу», переходили на інший бік вулиці, щоб не вітатися, щоб завтра їх самих не забрали.

Сім’ю репресованого виселяли з квартири, майно конфісковували. У звільнені в такий спосіб житла поселяли працівників державних органів, наклепників, донощиків.

Накази московських повелителів передбачали ув’язнення дружин репресованих не менше ніж на 5–8 років. Дітей старших 15 років передбачалося відправляти у виправні колонії, а молодших — до дитячих будинків. Таким чином, радянському терору підлягала вся сім’я арештованого.

У хід йшли і репресії проти рідних. Дружинам пропонували розлучитися з арештованими чоловіками, в іншому разі погрожували арештом як дружинам контрреволюціонерів. Якщо вони все-таки відмовлялися розлучитися, їх звільняли з роботи. Окремим вдавалося рятуватися від арештів. Для цього вони переселялися з рідних місць «на стройкі социалізма», де наймалися на роботу, селилися у батьків у селах тощо. Їхнє життя перетворювалося у безперервні поневіряння у пошуках заробітку для себе, для старих батьків та малих дітей.

Водночас вони жили в душевних муках, як, наприклад, Софія Яковенко: «Та де ж правда і справедливість, невже так і поросте мохом і ніколи не розкриється мерзотна справжність ворогів, які своєю підлістю загубили тисячі невинних людей? — Вигукувала дружина у листі до репресованого чоловіка, що перебував у радянському концтаборі. — Мерзотники живуть вільно, крадуть радянські рублі, будують будинки, носять прекрасні костюми і їх нічого не зачіпає, от це і боляче, це й прикро… Хіба моє горе виліковне? Хіба вода може вилікувати горе? Вона, звичайно, може вилікувати, якщо піти і втопитися, але ж це жахливо, я цього боюсь. І разом з тим ця думка, …що треба щось вдіяти для врятування ближнього, і я знаю, що я безсила».

Чи не прояв це пекельних мук — усвідомлювати всю несправедливість навколо тебе, стосовно тебе, і не мати ніякої можливості щось змінити.

Стояння 14.
Ісуса покладено до гробу
З Євангелії від Луки: «Зняв його з хреста й, обгорнувши в полотно, поклав у гробниці, висіченій у скелі, де ще ніхто не лежав.» (Лк 23: 53)

Учні після покладення Ісуса до могили поринули в розпач, не бачили перед собою майбутнього. Малочислена переслідувана церква, позбавлена голови. Їм здавалося, що слова Ісуса про Воскресіння були нездійсненною мрією, надією наївного романтика. Безнадійна ситуація закритої, темної могили гасила світло віри. Розум наказував відкинути надію. Однак для християнина, ніколи немає ситуації без надії. Сутінки ніколи не перемагають світла, а смерть не втримає в ув’язненні тих, хто довірився Життю. Незалежно від того, яким великим був би камінь, загороджуючий дорогу до світла.

З історії нашого народу

ЗАКІНЧЕННЯ ЗЕМНОГО ШЛЯХУ

Покійників з тюрм ховали у прямому розумінні цього слова, щоб приховати докази своїх злочинів проти людства. Для таємних захоронень у Вінниці було виділено три спеціальні заборонені зони, обгороджені високими парканами: 1 місце) у фруктовому саду, що біля Літинського шляху поряд з вулицею Підлісною; 2 місце) на старому цвинтарі; 3 місце) в парку культури і відпочинку ім. М. Горького. Тут в’язні викопували могили розмірами 2,5–3 на 4–5 метрів і глибиною 3–3,8 метра. За свідченнями очевидців, у ці зони уночі, як правило, між 23-ю і 4-ю годинами приїжджали 2–3 криті брезентом вантажні автомашини з вимкненими фарами. Закидавши дно ями трупами, енкавеесівці скидали туди їхній одяг, заливали вапном і накидали новий шар трупів.

Вже за часів незалежності України проведено розслідування злочинів радянської влади, в ході якого загальна кількість ексгумованих тіл сягнула близько 10 тисяч.

Поховання в таборах.

Влітку померлих закопували в землю негайно, взимку замерзлі трупи декілька днів валялися у сараї за табором. Ями для трупів копали у лісі, куди і скидали усіх накопичених небіжчиків. Яму засипали землею і зрівнювали з поверхнею.

Табірне керівництво рідних про смерть в’язня не повідомляло. Якщо, знаючи адресу родичів небіжчика, це намагався зробити хтось із ув’язнених, такого позбавляли права листування з родиною і карали «за «діскрєдітацию совєтской власті».

Стояння 15.
Воскресіння Ісуса
З Євангелії від Луки: «Син Чоловічий має багато страждати; старші, первосвященики та книжники його відкинуть і уб’ють, та він на третій день воскресне.» (Лк 9:22)

Смерть і могила не є останнім словом людського життя. Навпаки, є лише початком. Людське тіло, створене Богом і призначене до слави, на зразок Ісусового тіла. Вже тепер, на землі, воно є святинею Святого Духу. Як ти уявляєш собі власне воскресіння? Господи Ісусе, дякую за Твою хресну дорогу. Я дякую, що ти пройшов її для мене і надалі йдеш нею зі мною. Я дякую також за те, що ти чекаєш на мене в домі Отця. Прошу Тебе, не дозволь, щоб хрест і труд повсякдення закривали мені світло воскресіння. Вчини, щоб я з вірою визнавав, що Ти завжди живий в моєму повсякденні: “Ісус Христос, вчора і сьогодні, той сам на віки” (Євр 13, 8).

Сталінський терор приносив в дім лише спустошення і трагедію. Але для Христа всі живуть.

З історії нашого народу.

Ніхто з в’язнів не наважувався на втечу. По-перше, за втечу з місць ув’язнення засуджували на 15, а з 1937 року — на 20 років, як «за саботаж будівництва соціалізму». По-друге, кожен вʼязеннь усвідомлював, що втікач довго не протримається через декілька причин. Він не міг розраховувати на підтримку місцевого населення. Радянська влада жорстоко карала за будь-яку спробу допомогти втікачеві їжею, одягом, притулком. Також, В’язень-утікач розумів, що він ніде не влаштується на роботу без попередньої перевірки документів у НКВС, з’ясування його минулого, його батьків і родичів. Він усвідомлював, що у разі схоплення його чекає найжорстокіше покарання. Але навіть якщо йому вдасться якийсь час переховуватися, нових репресій неодмінно зазнають його сім’я, рідні.

Зі свідоцтв.

Батька розстріляли 4 жовтня 1937 року. Уявляю собі, як він бідний і знесилений копав для себе могилу. Можна тільки здогадуватися, про що він думав до тієї миті, поки його скосила сталінська куля. Напевно, про своїх чотирьох малолітніх дітей, бо знав, що ми напівголодні. Скільки їх, таких, розстріляних, скалічених, знищених безслідно! Навіть важко порахувати. А ми ще довго вибігали на город і дивилися на ту стежку, що веде з Гайворона: чи не йде тато (чомусь надіялись, що він прийде саме з Гайворона). Бувало так, що побачимо якогось чоловіка і нам вдається, що то наш батько і ми біжимо навпроти, кричимо: «Тато! Тато!» Коли ж бачили, що це не так, розчаровані поверталися назад. Verte

З іншого: Ми здогадувалися, що вона так і не дізналася, що чоловік і син були розстріляні. Вперше правда відкрилася тільки в 1989 році: «Вперше я пішов в управління КДБ дізнатися про долю батька. Прийшов і кажу: я хочу дізнатися долю, де відбував термін, де похований і інше. А кадебіст таку паузу зробив: заспокойтеся, ваш батько розстріляний. Це тільки у 89-му році дізналися, ось тоді вся ця брехня розкрилася».

Закінчення
Ми спробували відтворити картину життя в’язнів тюрем та ГУЛАГу. Серед них не було жодного капіталіста чи буржуя, проти яких вела боротьбу радянська держава та комуністична партія. Ще вчора вони були науковцями, митцями, інженерами, агрономами, технологами, учителями й офіцерами, священиками, простими селянами.

Вони усі тяжко заробляли шматок хліба для себе і своїх дітей. Не мали ніяких заощаджень, спадків, рахунків у банках, щоб жити не працюючи. За усе це їх перетворили на рабів. Більшість з них не витримала тортур, непосильної праці й померли мученицькою смертю. За що ж у них забрали життя? А якщо вони все-таки виживали, то за що у них забирали здоров’я, за що з їх життя насильницьки вирвали кращі десятиліття?

Ми не маємо права забувати про те, що довелося їм пережити. Ніколи не повинні допустити подібного у нашому житті.

Ким може стати людина для іншої людини? Вовком або братом. Христе, прагнемо вчитись від Тебе любити. Господи, додай нам віри!

Для інформації: У вільному доступі в електронній версії можна знайти інформацію про засуджених зі своїх родин. Видана серія книг під назвою «Реабілітовані історією» про репресії в різних областях України.

У разі, якщо ви являєтеся родичом репресованої особи, можна розпочати процес для отримання документів (їх копії) про судовий процес, допитування, та інших подій щодо даної особи.

Також з’явилися нові видання на тему голоду в Україні, про депортації із України, про репресивні акції щодо національних меншин, переслідувань за віру.

Використаний текст спогадів в’язнів взято з: Науководокументальна серія книг Реабілітовані історією. Вінницька область. Книга п’ята. Розділ І: Більшовицька інквізиція: як це було насправді. 5-38 стр. – Автор: Струкевич Олексій Карпович, доктор історичних наук.

Джерело: Орден Братів Менших в Україні