З Марією за руку: молитва як смачна вода

Свої стосунки зі святим Розарієм я б звів до двох етапів: коли Божа благодать дарує мені змогу молитися і відчувати Господа, та її браком, коли молитися стає не те, що важко, а десь, навіть нестерпно і тоді молитва на розарії, здається, такою довгою та нудною, що годі уявити.

Ще в дитинстві я прочитав декілька духовних книжок про об’явлення Матері Божої у Фатімі та про святого отця Піо. Від цього читання в мені несподівано виникла така спрага молитися; і я пам’ятаю, як я, маленький, спокійно стояв на колінах і відмовляв Святий Розарій.

Потім, як семінарист, я мав змогу їздити та мешкати разом зі Священником. Зазвичай, ми під час подорожей на авто молилися Розарій то, щоб уникнути цього, я і вирішував поспати і намагався чимось наповнити у думках такий довгий час молитви.

Однак, ситуація кардинально змінилася після того, як я разом з цим Священником побував у Меджугор’ї. Їхав я туди з великими претензіями до Бога через хворобу сестри, а повернувся наповнений спокоєм й таким великим прагненням молитви, що мені бракувало 4 частин Святого Розарію на день: я б молився ще і ще; молитва стала, як смачна вода, якою я волів би постійно наповнювати своє життя.

У лікарні саме розарій, як матеріальна річ, був і символом віри, часто у середовищі, яке було позбавлене віри та надії, і ознакою присутності Господа, адже на хресті розарію було Його зображення, і незамінною річчю в руках, з якою я засинав, прокидався та блукав коридорами лікарні, гаючи час та очікуючи одужання.

І посеред усіх місць на землі, саме лікарня була найкращим місцем для молитви для мене: було про що молитися, за кого молитися, а таємниці Святого Розарію здавалися не якоюсь відірваною від життя біблійно-телогічною реальністю, а чимось таким, що відбувалося з тобою, поруч, не тільки близько, але і глибоко в душі.

Найбільше я вдячний Пресвятій Богородиці за те, що молитва Розарієм має спільнотний характер. Її можна молитися у будь-якому намірі і будь з ким. У жовтні ми щовечора молимося з Мамою. У каплиці перед кожною Службою Божою ми молимося разом з Настоятелем, і щоразу, коли він серед намірів молитви пригадує всіх Священників і Монахинь Черкаського деканату, то я розумію, що я не один, а завжди поруч зі мною є й інші люди, які так само люблять Господа та Його Матір і прославляють Його своїм життя, навіть, якщо цих людей не має поруч тебе.

За складом свого розуму я намагаюся уникати одноманітності й дуже полюбляю щось нове і до цього часу невідоме для мене, але постійне повторення «Радуйся, Маріє» не тільки смиряє мій інтелект, але і часто стає фоном для наповненням часу перед Богом почуттями, емоціями, різноманітними думками та гадками. Після певного часу боротьби розуму з необхідністю зосереджуватися і відкидати усе зайве, приходить не тільки нове бачення ситуації, але і з’являється дивне відчуття повноти у душі.

Щоби не склалося враження, що я такий побожний і постійно перебуваю у Господніх втіхах, скажу, що такі часи у мене бувають рідко, а, зазвичай, я молюся частіше з примусу, з обов’язку. Бо мушу відмовляти одну таємницю у колі Святого Розарію, чи молитися в намірі тих, хто просив про це. І водночас я нічого особливого не відчуваю, лише потім дякую Богові, що в тих чи інших ситуаціях Він явив Свою милість.

Тому я такий вдячний Святій Церкві за те, що є цілий місяць присвячений Розарію, бо тоді хочеш — не хочеш, можеш — не можеш, є в тебе натхнення чи на душі коти скребуть, ти береш в руки розарій і возносиш разом з усіма своє серце до Тієї, Яка є нам Матір’ю усім!

Станіслав Степанчук, м. Черкаси