Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Бездомне обличчя вдячності
17:00 Вівторок 0 87
23-03-2021, 17:00

Бездомне обличчя вдячності

Чи вмієте Ви бути вдячними? Варто зупинитись, подумати… І ні, це не про те, кому, скільки і на яку суму Ви робили подарунки.
Це не про вдячність «1:1», «око за око, зуб за зуб», «ти мені подарував, а я тобі». Ні, питання в іншому. Я говорю про вміння віддавати й приймати просто так… Без жодних гарантій. Чи пам’ятаєте емоції людини, якій Ви востаннє робили подарунок? Її очі, усмішку? Чи були уважними до дрібниць? Якщо навчитися так жити, то починають відбуватися дива. І такого дива я досвідчила у своєму житті.

Це був теплий літній день. Яскраве пекуче сонце безжалісно шкварило нас, подорожніх, і рум’янило наші щоки. Я їхала в Польщу на реколекції в невеличке містечко Ольбєнчін, що знаходиться між містами Люблін і Стальова Воля. Під’їжджаю до автовокзалу з валізкою. Десь чути дитячий сміх, десь гуркіт коліс скейтів хлопчаків, як звичайно, хтось свариться на вокзалі. Я поспішаю придбати квиток на автобус, щоб без запізнення прибути до місця призначення. Зупинилась, бо несподівано задзвонив мій телефон, а він був десь глибоко в сумочці. Я почала наполегливо нишпорити в ній, де були тисяча й одна річ, а от телефон ніяк не потрапляв на очі. Мій погляд був втуплений у сумочку, голова опущена, тому я доволі несподівано побачила перед собою чиєсь зношене взуття. Брудно-коричневі, із збитими носиками черевики, лівий – без шнурка, а от правий доволі охайно зашнурований. Чую голос: «Пробачте, Ви могли б мені купити щось поїсти?» Піднімаю очі – і переді мною стоїть хлопець років 23-24, в обдертому одязі, обличчя подряпане, руки збиті до крові, яка вже засохла (видно, бійка була не сьогодні). Виглядав він не найкраще, але був тверезий. Здавалося б, звичайна бездомна людина. Проте біля себе цей юнак тримав велику торбу, з якої виглядали папірці, різні пензлики, фарби, олівці.

Я була якось спантеличена його зверненням, вже навіть перестала шукати в сумочці телефон, що продовжував наполегливо дзвонити. Дуже швидко зреагувала, навіть трохи спонтанно випалила: «Добре. Але попильнуйте мою валізку!» Я швиденько залишила цього хлопчину й пішла купити йому поїсти. При нагоді вирішила ще взяти собі квиток на автобус. Стоячи в черзі до каси, починаю якось усвідомлювати, що зробила! Я залишила бездомну людину з усіма своїми речами!!! Оце тут може й закінчитися моя мандрівка, навіть і не розпочавшись… Стоячи в тій черзі, згадала слова вчителя фізкультури з моєї школи: «Якщо ти запізнився, то вже не поспішай!» Тому я таки купила квиток, потім пішла в кав’ярню й узяла склянку борщу та маленьку піцу для бездомного.

Повертаюся на місце зустрічі, а біля моєї валізки таки сидить цей юнак і просто щось малює! Я була напрочуд здивована. Уява вже спроектувала тисячу варіантів долі моєї валізи, але такого варіанту в мене не було. Він просто малював і чекав на мене. У його побитій долоні олівець спокійно й виважено виводив якісь лінії. Я сіла біля нього, подала йому руку:

Мене звати Ірина!

О, а я Томик, дуже приємно! - і з усмішкою на обличчі потягнувся до склянки борщу в моїй руці.

Під’їхав автобус. Я взяла валізку та зайняла своє місце. В автобусі швидко відкрила її: все було на місці… На цьому, здавалося, історія з Томиком мала б закінчитись, але…

Минуло пів року. Я знову їду в Польщу. Ніч у дорозі, нелегкий переїзд кордону. О 7:00 виходжу з автобуса трохи втомлена і в поганенькому настрої. На вулиці холодна зима. Лапатий сніг. З-під теплого шалика виглядають тільки мої очі. Я чимдуж біжу на тролейбус і тут чую голос: «Пані Ірино! Пані Ірино!» Зупиняюсь, оглядаюсь навкруги і бачу… Томика! Він підбігає до мене, вручає мені якийсь листок паперу і каже: «Я Вас пів року шукав. Нарешті знайшов! Це Вам!» Розвертається і йде. Мій тролейбус уже рушає і я похапцем заскакую в нього. Дорогою розгортаю цей аркуш. А на ньому намальоване стражденне обличчя Ісуса Христа в терновому вінку й підпис: «Для Ірини, з вдячністю!» По моїх щоках покотилися сльози. У тролейбусі було людно, усі здивовано поглядали на мене. А я щаслива і з того плачу…

Потім, коли цю історію розповідала своїм друзям, то виявилося, що вони знають Томика, тому що з ним вчилися на одному факультеті. У нього дві вищі освіти. Він закінчив історію мистецтва і театральне. Це дійсно хороший художник. У нього багато разів замовляли картини. В одну мить щось пішло не так – і хлопець почав падати все нижче й нижче... Мабуть, вживає наркотики. Він живе на вокзалі з якоюсь дівчиною. І подейкують, що в нього СНІД…

З цього моменту я Томика не бачила. Натомість він у моєму серці залишився назавжди. Мені здається, що наша зустріч була натхненною Святим Духом. Я якось спонтанно проявила великий кредит довіри до цієї людини та отримала один із найцінніших подарунків у моєму житті – зустріч з Ісусом в Томику…


Будьте дуже уважні до людей, які навколо Вас, щоб не упустити зустріч з Христом.

Марія Люба


Джерело: Сестри Служниці Святого Духа
Свідчення 12:00 Вівторок 0 432 У хворому тілі здоровий дух. Чи це можливо? Свідчення Терези Андрущишиної про пережиття онкологічного лікування. Як прийняти зміни у тілі, до яких призводить важке лікування? Як пережити смерть своїх близьких? Як відкрити сенс у нелегких ситуаціях? Як залишатись вдячним у важкій хворобі?  
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.