Радість, що випливає з безмежного дару. Коментар до Євангелія

Читання святого Євангелія від Йоана (3,14-21)

Того часу Ісус сказав Никодиму: «Як Мойсей підняв змія в пустелі, так треба, щоб був піднятий Син Людський, щоб кожний, хто вірить, у Ньому мав вічне життя. Бо аж так Бог полюбив світ, що дав свого Єдинородного Сина, щоб кожний, хто вірить у Нього, не загинув, але мав життя вічне. Адже не послав Бог Сина у світ, щоб судити світ, але щоби світ був спасенний через Нього.

Хто вірить у Нього, того не судять, а хто не вірить, той уже осуджений, бо не повірив в Ім’я Єдинородного Божого Сина. Це і є суд, що світло прийшло у світ, але люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо погані були їхні діла. Адже кожний, хто чинить зло, ненавидить світло і не приходить до світла, щоби не виявилися його вчинки. А хто чинить правду, той іде до світла, щоб його діла стали явними, бо зроблені вони в Богові!»

Сторінка Євангелія, яку літургія пропонує нам сьогодні – відповідно до назви IV неділі Великого Посту "laetare", що закликає радіти – розповідає про християнську радість та її підґрунтя. Нашу радість зумовлено тим, що Бог нас любить. Божа любов до людей – ось джерело, фундамент справжньої християнської радості. Каже Ісус Никодиму під час розмови, що Бог так полюбив світ, "що дав свого Єдинородного Сина, щоб кожний, хто вірить у Нього, не загинув, але мав життя вічне". Любов Бога до людей така ж незбагненна, як і безмежна: тому, що Бог дарує людству все, що має – власного Сина. Тому, що прагне, аби світ не загинув, а ми мали повноту життя, разом з Ним. Його дар безмежний, але не пасивний – через те, що вимагає нашої відповіді і передбачає наш вільний вибір. Бо дар можна не тільки прийняти, але й відкинути. Бо ми вільні відповісти "так" або "ні". Саме від нас залежить будемо ми довіряти Богу чи ні.

Довіра до Бога і віра в Його обітниці – ось та реальність, перед обличчям якої маємо вирішувати, коли йдеться про Божу любов. Любов Бога є даром для всіх, але чи ми дозволяємо Богу нас любити?

Перш, ніж розповісти Никодиму про любов Отця, який віддає світові власного Сина, Ісус згадує перехід Ізраїльського люду через пустелю – епізод із мідним змієм, який там стався. Перед небезпекою смерті Бог пропонує спасіння, але в нього треба увірувати, треба здійснити акт довіри в стосунку до Бога. То не змій рятував від смерті, а віра в Боже Слово. Та сама віра, що й сьогодні дозволяє побачити, що Бог присутній у нашому житті. І що Він приймає нас такими, якими ми є: з нашими обмеженнями, страхами, слабкостями – в усій нашій убогості. Але Він звільняє нас від гріха, пробачає, перемінює, наповнює світлом та радістю. І вже не так важливо, наскільки великим є наш гріх – тому, що любов Бога завжди більше. А довіра до Бога відкриває їй наше серце, аби Бог міг його наповнити світлом і спражньою радістю.

Питання:

Чи я усвідомлюю, наскільки великим є дар Божої любові, який Він мені пропонує? Як часто я про це думаю? Чи я вдячний Богу за Його дар?

Чи я дозволяю Богу мене любити?

Ірина Кладій для КМЦ