Богопосвячене життя: шукати у своєму житті сліди Бога, які там є вже давно

Чернече життя – це не краєзнавчий туризм, а запекла боротьба заради того, щоб ти мав Божу подобу в собі і в інших, це не кар’єра і зростання, це – готовність служити для спасіння світу. Проте це не миттєве навернення інших, а невпинне власне навернення і перемога передусім над собою. Це пошуки у своєму житті слідів Бога, які там є вже давно. Хто почув слова Ісуса, що промовляє: «Залиши все, а потім іди і наслідуй Мене», той зрозумів, що все мусить залишити. Він починає здобувати досвід апостола, для якого відкриття Христа і Його близькість затьмарює все інше. Він стає як той чоловік, що, знайшовши справжній скарб, вважає нормальним і логічним всього позбутися, щоб здобути цей скарб.

Від початків були в Церкві люди, що відчували покликання до життя згідно з Євангелієм, і, щоб краще виконати це завдання, вони об’єднувалися у спільноти, які згодом стали орденами і чернечими згромадженнями. Роль цих спільнот – надзвичайно велика. Це вони, прислухаючись до натхнень Святого Духа та завдяки вірі і вірності покликанню, чинили великі діла. Чернече життя сприяє ревнішому наслідуванню Христа – першого взірця для кожного християнина, а ще більше для ченця. Таке життя представляє Церкву, що відповідає Христові і є в ченці, що живе даром євангельських рад. Катехизм Католицької Церкви говорить:

«Стан посвяченого життя виявляється, таким чином, одним із способів «глибшого» посвячення, яке вкорінене в Хрещенні і цілковито посвячує вірного Богові. У житті, посвяченому Христові, вірні під натхненням Святого Духа постановляють у досконаліший спосіб іти за Христом, віддатися Богові, якого вони полюбили над усе, і, прямуючи до досконалої любові на службі Царства, самим ставати його ознакою і проповідувати в Церкві славу майбутнього віку» (п. 916).

Завдяки чернечому покликанню людина цілковито належить до Бога, щоб світ повірив у Нього і осягнув спасіння. Належачи цілковито до Христа, такі люди стають невпинним визнанням віри і свідчать про істину, що визволяє від різноманітних ілюзій сучасного світу і виявляє інший, глибший вимір життя.

«Оскільки Народ Божий не має тут, на землі, сталого місця, а майбутнього шукає, то чернечий стан (...) краще являє всім вірним і небесні блага, присутні вже в цьому світі; краще свідчить про нове й вічне життя, набуте Христовим відкупленням; краще предвіщає майбутнє воскресіння і славу Небесного Царства» (Догматична конституція про Церкву Lumen gentium, 44).

Богопосвячене життя належить невіддільно до життя і святості Церкви. Без нього Церква не була б цілковито собою. Таке життя є пропозицією форми життя Христа: «Монаше життя походить з таїнства Церкви. Воно є даром, що його Церква отримує від Господа свого і пропонує як сталий стан життя для вірного, покликаного Богом, у виконанні євангельських рад. Так Церква може одночасно виявляти Христа і визнавати себе нареченою Спасителя. Монаше життя покликане, щоб у різних формах виявляти Божу любов, виражену мовою наших часів» (Катехизм Католицької Церкви, 926).

Є різні чернечі ордени, що сформувалися впродовж віків як відповідь на нагальні потреби Церкви. Ченці і черниці наслідують Христа, який молиться, навчає, допомагає хворим, в’язням, пригортає відкинутих. У чоловічих згромадженнях ченці переважно приймають таїнство Священства, проте є й такі, які вирішують бути звичайними братами.

Ордени поділяються на контемплятивні, присвячені молитві і спогляданню, і відкриті – апостольські. Життя контемплятивних орденів проходить в монастирських мурах, за межі яких монахи і монахині зазвичай ніколи не виходять. Вони цілковито присвячуються молитві, роздумам над Божим словом і звершенню Божого культу. В орденах і згромадженнях, яким притаманна активна діяльність, богопосвячені особи займаються апостольством, згідно з їхньою чернечою харизмою. Це може бути опіка над хворими, в’язнями, місіонерська діяльність, душпастирство людей з особливими потребами: сліпих, глухих, поширення культів і богослужінь.

Впродовж століть появлялися нові чернечі спільноти як відповідь християн на обставини життя, що змінювалися і ставили перед їхньою вірою нові виклики. Ордени прагнуть бути взірцем у Церкві. Окремі чернечі спільноти визначали собі шляхетні завдання, які згодом стали їхнім розпізнавальним знаком, наприклад, молитва і турбота про літургію, проповідування, опіка над хворими, виховання молоді. Назви деяких спільнот походять від імені засновника, такі як бенедиктинці, францисканці, домініканці.

Багато засновників удостоїлися слави святих. Вони були послідовниками Христа, який став для них найліпшим взірцем і вчителем. Їхнє життя – яскраве відображення і втілення живого Євангелія. Засновник реалізовує якусь ідею, особисті принципи і присвячує цьому всі свої сили, водночас він страждає і свідчить. Він також є пророком, що в ім’я Бога спонукає Церкву до рішучих ініціатив, нововведень та оригінальних ідей. Цьому сприяє глибокий внутрішній досвід Бога, а Святий Дух обдаровує для цього потрібними харизмами, що є чимось досить стабільним, але й динамічним. Вони – як те зерно, кинуте в благодатний ґрунт. Саме в цій рухливій вірності і полягає оригінальність чернечого згромадження, щоб повторювати в конкретному теперішньому часі ту саму дорогу, яку засновник пройшов свого часу.

Ченці мусять почуватися реальними продовжувачами справи свого засновника, так начебто він через них діє, живе і поширюється, розсіваючи через них власний дух і розвиваючи харизму, що отримав від Бога. Харизма є чимось дуже суттєвим у богопосвяченому житті. Вона є елементом, що становить характерну рису конкретної спільноти або особи. Вона може бути також пов’язана з якоюсь істиною віри, наприклад, із Пресвятою Трійцею, Євхаристією, Божим словом, Пресвятою Дівою Марією, подією з історії спасіння, а також зі служінням чи прикладом, який залишив святий покровитель або ж засновник.

Поряд із різноманітними формами посвяченого Богові життя «існують товариства апостольського життя, члени яких без монаших обітів реалізують апостольську мету свого товариства, живучи по-братерськи у спільноті; згідно з власним способом життя прямують до досконалості в любові через дотримування уставів. Між ними є також товариства, члени яких приймають євангельські ради згідно з їхніми уставами» (Катехизм Католицької Церкви, 930).

Перед чернечими орденами щоразу відкриваються нові горизонти. З’являються нові завдання і нові виклики. Потрібно більше людей до праці в лікарнях, з наркоманами, у притулках з бездомними. Можливо, саме ти й шукаєш цю спільноту, яка захопить тебе чимось новим і незвіданим. Віддаючи сповна своє життя Богові, тобто укладаючи з Ним через обіти чистоти, убогості і послуху своєрідний союз, обіцяючи жити досконалим євангельським життям, завжди пам’ятай, що це є особливий дар. Це віддача всього. Через життя обітами можна в особливий спосіб допомогти іншим. Отже, якщо Бог тебе кличе обрати цей шлях, то тебе чекає дуже довга дорога. Твоє покликання мусить бути добре усвідомлене, виважене, переконливе, щоб увійти до цієї «обіцяної землі», яку для тебе приготував Бог. А своє найбільше добро ми можемо знайти тільки в Ньому: «І не пристосовуйтеся до цього віку, але преображайтесь оновленням розуму, щоб ви пізнавали, що є Божа воля, що добре, приємне і досконале» (Рим 12, 2).

Немає справжнього богопосвяченого життя без самозречення і згоди на жертовну працю та страждання. Християнство є релігією хреста, і саме він міститься в центрі нашого покликання. Стати на дорозі покликання – означає цілковито його прийняти. Тільки за такої умови воно матиме сенс, оскільки лише Бог може сповнити своїм змістом таку форму життя.

Чернець – це особа, що живе в конкретній чернечій спільноті, дотримується її вимог і виконує обіти, які склала Богові. Приготування до вступу до такої спільноти триває декілька років. Спершу приймають до преновіціату, щоб розпізнати покликання. Наступним етапом є новіціат – час випробування, що завершується першими обітами, які зобов’язують до життя згідно з чернечими статутами. Спершу ці обіти зобов’язують лише впродовж року, тому їх потрібно щороку відновлювати. За декілька років, коли людина переконається у правильності свого вибору, вона складає їх уже назавжди.

Для цього вже потрібно добре знати те згромадження, до якого ти бажаєш вступити. Знати сенс його існування, ідеал життя, стиль спільноти, специфіку служіння. Позаяк лише тоді зможеш впевнено розпізнати свою дорогу. Той, хто, наприклад, щиро бажає жити у спільноті, вже не може вибирати собі таке згромадження, у якому спільнотний вимір є доволі звужений. Адже є такі особи, що живуть самотньо, можливо, навіть складаючи обіти, але вони не надаються до життя в монастирі.

З книги отця Павла Вишковського ОМІ, "Пізнай своє покликання"

Зображення: oks