Смак монастирського посту: самообмеження слугує життю, допомагає оцінити його смак

Монахи дотримуються посту, бо сам Христос сприймав піст як ліки. Але сам по собі піст не є метою. Він має слугувати тому, що є суттю чернечого покликання: пошукам гармонії людського існування, втраченої через гріхопадіння, гармонії між людиною і Богом, а також єдності тіла, душі і духу, що з цієї гармонії випливає. Піст послаблює тіло, і сфера духовна отримує право голосу. Монах, який постує, не перекреслює матеріальності: він допомагає духовному вимірові своєї людськості звільнитися від домінування тілесності. Тіло як таке не є для нього злом – злом є його панування над духом.

Коли думки монаха заглиблені у споглядання вічних істин, його шлунок перебуває у вигнанні. Душа монаха не потребує матеріальної їжі, але тіло – так. Монастирська кухня є способом «виховання» шлунку – аби не дозволяти йому захопити владу над життям монаха.

Кухня стає місцем боротьби за душу. Нічого дивного у тому, що від кухаря середньовічні монастирські правила вимагали усіх чеснот. Кухар мав бути покірний, добрий, милосердний, скупий по відношенню до себе і щедрий до інших, мав бути притулком для хворих і батьком для своїх братів.

Монастирська їда на щодень була більш ніж скромною (такою, до речі, і залишається у монастирях із суворим статутом). Пости тривали щонайменше третину року. У ці періоди монахи їли лише раз на день (у звичайні періоди – двічі). Крім того, відмовлялися від риби, молочних продуктів, не кажучи вже про м’ясо, якого в одних орденах не вживали взагалі, а в інших – у дуже обмеженій кількості.

Монастирське меню складалося насамперед з хліба (у Середньовіччі він був головною стравою; монахам видавали по 1,5-2 кг щодня), бобових та овочів. Дієта була незбалансована – забагато вуглеводів, недостача білків, що приводило до нездорової опасистості монахів.
У той же час монахи винайшли ласощі, здатні задовольнити найвибагливіше піднебіння. Всупереч стереотипам, не існує протиріччя між суворістю монастирських правил і смаколиками, які виготовляють у монастирях. Монахи не прагнули розкоші, а виробляли прості продукти, потрібні на кожен день. Варили пиво, бо вода дуже часто була непридатною для пиття; робили сир, бо молоко неможливо було зберігати довго (та й корови не хотіли чекати, поки закінчиться піст, і давали молоко щодня).  

Таємниця якості монастирської продукції полягає в тому, що монахи мали час, аби покращувати те, що вони виробляють. На них не тиснула необхідність будь-що досягти комерційного успіху, вони не прагнули отримати максимальний прибуток. То була праця вільних людей, спосіб зберегти душевну рівновагу.

З плином часу накопичений досвід починав давати ефект. Поставали  не лише прекрасні монастирські храми, а й уславлені сири, пиво бельгійських трапістів та лікери картезіанців.

Більш вишукані страви притримували до святкового столу, аби підкреслити рівень урочистості. Щоденне меню було надзвичайно скромне, але навіть найпростіші страви, приготовані від душі, приносили чимало радості. Аскетичне життя призводить до того, що навіть найменші приємності стають дуже інтенсивним переживанням. Самообмеження слугує життю, допомагає оцінити його смак. Томас Мертон описує одного зі своїх братів, який харчувався дуже скромно – з’їдав лише окраєць хліба з медом. Однак задоволення, яке з’являлося на обличчі, свідчило, скільки радості він черпав з тієї простої їжі.

Монастирські аскетичні практики не є бездушними правилами. Піст має слугувати тому, аби з-під забруднень і викривлень видобути істинне обличчя людини – образ і подобу Творця. І тому добірний сир, виготовлений монахами, допомагає уявити, які задоволення приготував Господь для тих, хто Його шукають, якщо вже тут, на шляху, дозволяє нам куштувати таких речей.

о. Здіслав Шманьда ОР
Католицький вісник №4, 2009 р.

Фото: pinterest.com, wiara.pl