Кожен із нас вразливий усередині – і треба бачити, у чому саме. Слово Папи Франциска на загальній аудієнції 5 лютого 2020 року

Дорогі брати і сестри, доброго дня!

Сьогодні ми придивимося до першого з восьми блаженств із Євангелія від Матея. Ісус починає пояснювати Свій підхід до щастя парадоксальним висловом: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (5, 3). Дивний підхід і дивний предмет блаженства – убогість.

Тут потрібно спитати себе: що ж Він має на увазі, кажучи «вбогі»? Якби Матей використовував лише саме це слово, то його значення було б суто економічне – ішлось би про людей, які мають мало або не мають узагалі нічого, тож потребують сторонньої допомоги.

Але Євангеліє від Матея, на відміну від Луки, згадує «вбогих духом». Що ж це означає? Дух у Біблії – це подих життя, який Бог передав Адамові; це наш найсокровенніший вимір, можна сказати, духовний вимір, те найінтимніше, що робить нас людьми, особистостями. Це глибинний стрижень нашого буття. А тому «вбогі духом» – це всі, хто є і хто відчуває свою злиденність на рівні найсокровенніших глибин буття. Ісус проголошує їх блаженними, тому Царство Небесне належить їм.

Але як часто ми чуємо зовсім інше! Мовляв, необхідно досягти чогось, стати кимось, створити собі ім’я… У цьому джерело всіх наших самотностей і нещасть: якщо мені потрібно бути «кимось», то я змагаюся з іншими й постійно метушуся довкола свого «я». Якщо не приймаю вбогості, то ненавиджу все, що нагадує про мою вразливість. Ця-бо вразливість заважає мені стати важливою людиною, багатою не лише на гроші, а й на славу, на будь-що.

Кожен може щиро й відкрито зізнатися собі: будь-які старання завжди залишатимуться радикально неповними та вразливими. Немає жодного методу від цієї вразливості убезпечитися. Кожен із нас вразливий усередині – і треба бачити, у чому саме. Але ж як погано живеться, якщо відмовитися виходити за свої межі! Як погано живеться. Не виходити поза межі, залишатись у них. Пихаті люди не просять допомоги, вони не можуть просити допомоги, бо мусять виявляти самодостатність. Так багато з них потребує допомоги, проте гордість заважає її попросити. А як складно визнати помилку й попросити пробачення! Коли я даю поради молодятам, які запитують, як добре облаштувати сімейне життя, то кажу: «Є три чарівні слова: будь ласка, дякую, перепрошую». Це слова, що походять від убогості духом. Не треба бути настирливим, треба спитати дозволу: «Чи тобі не здається, що було б добре це зробити?» Це означатиме, що в сім’ї є діалог, що наречений і наречена провадять діалог. «Ти зробив це для мене, дякую, мені це було потрібно». А коли помиляєтеся, казати перепрошувати. І зазвичай пари, які щойно взяли шлюби, ті, кого багато й тут, кажуть мені: «Третє – найскладніше». Складно просити пробачення. Горді не ладні цього зробити. Вони не можуть перепрошувати, адже завжди мають рацію. Вони – не вбогі духом. Господь же ніколи не втомлюється прощати; на жаль, це ми втомлюємося просити прощення. Втомитися від прохань пробачити – це погана хвороба!

Чому важко перепрошувати? Тому що це принизливо для нашого двоєдушного іміджу. Та жити, постійно намагаючись приховати свої недоліки, складно й неприємно. Ісус Христос говорить нам: бути вбогим – це мати нагоду для благодаті; Він показує, як можна вийти зі складних випробувань. Нам дане право бути вбогими духом, тому що це шлях Царства Божого.

Є ще одна фундаментальна річ, на якій варто наголосити: нам не треба переробляти себе, аби стати вбогими духом, нема потреби вдаватися до якихось перетворень, бо ми вже вбогі! Ми вбогі… ми бідолахи! Ми убогі в усьому. Ми всі вбогі духом, бідачиська. Це типовий стан людини.

Царство Боже належить убогим духом. Комусь належать царства цього світу, хтось має матеріальні блага, хтось живе в комфорті. Але всіляке царство добігає кінця. Людська влада, хай навіть ідеться про наймогутнішу імперію, має початок і свій кінець. Скільки разів ми бачили в новинах або читали в газетах, що оцей сильний, потужний правитель чи отой уряд, який був іще вчора, сьогодні зник, упав, зазнав краху. Багатства цього світу пропали, гроші теж. Колись старі люди повчали нас, що в труні немає кишень. І це правда. Я ніколи не бачив, аби за похоронною процесією їхала вантажівка з майном: ніхто нічого не забирає з собою. Ці статки залишаються тут.

Царство Боже належить убогим духом. Комусь належать царства цього світу, хтось має матеріальні блага, хтось живе в комфорті. Але відомо, чим усе закінчується. Насправді ж царюють ті, хто вміє любити справжнє благо більше за себе. У цьому полягає Божа сила.

Справжня свобода – у тому, щоб мати цю силу смирення, служіння, братерства. Ось що таке свобода. Цій свободі служить убогість, оспівана у заповідях блаженств.

У чому Христос виявив силу? Він був здатний робити те, чого не роблять земні царі: дарувати людям життя. І це справжня сила. Сила братерства, сила милосердя, сила любові, сила смирення. Це зробив Христос.

Тому що є вбогість, яку нам належить прийняти як даність нашого буття, і вбогість, якої ми маємо прагнути, конкретна вбогість, обмеженість у речах цього світу, яка дає змогу бути вільними й уміти любити. Завжди потрібно прагнути такої свободи серця, коріння якої сягало б нашої вбогості.

Франциск, Папа
Ватикан, зала Павла VI
5 лютого 2020

Переклад КМЦ за vatican.va