Попільна середа: як все починалось?

Для сучасних християн думка про те, що Великий піст є періодом переважно покаяння, звична і зрозуміла. Переживати цей період нам допомагають великопісні постанови і норми, ряд з яких (довжина постанов, вікові обмеження, періоди суворого посту) регулюється Церквою, а деякі – (конкретні покутні практики, обмеження, наміри) ми приймаємо у відповідності з нашою совістю і можливостями.

Підтримку на великопісному шляху нам надають деталі великопісної літургії: фіолетовий колір шат, відсутність гімну «Слава во вишніх Богу» і «алілуя», більш стриманий характер пісень. Особлива літургійна подія – початок Великого посту, за традицією називається Попільною середою.

Звичай починати Піст в середу – так, щоб пісних днів було саме сорок (сорокаденне перебування Христа в пустелі, сорокарічна мандрівка народу Божого; число сорок в старозавітній традиції було незмінним символом очікування та очищення) оформився у VIII ст., про що свідчить текст Gelasianum Vetus. Тоді ж Попільну середу стали іменувати «головою чотиридесятниці» — caput quadragesimae.

У Римі початок Великого посту відзначається однією з найбільш вражаючих церемоній – папською покаянною процесією.

Звичай склався в перші століття християнської спільноти Риму у зв'язку з існуванням чину покутників – тобто тих, хто переживав період канонічного покаяння за вчинені публічно важкі гріхи. У понеділок після першої неділі посту в храмі святого Петра в оковах, єпископ здійснював покаяльне богослужіння (statio), в якому брали участь покутники. Саме слово statio було запозичене християнами з римського військового словника і означало похідний табір, стоянку на дорозі. Воїни в таборі несли караул, терпіли нестатки і відбивали атаки ворога; так само і християни були покликані перебувати в духовному чуванні, зосередженні і протистояти підступам лукавого.

Нерідко терміном statio позначали не тільки покаянного богослужіння, але і сам піст (наприклад, піст щотижневий). Формуляр Меси на початку Чотиридесятниці був цілком присвячений упокореним і покаянню; сама назва місця – храм святого Петра в оковах (San Pietro in vincoli) повинно було народжувати асоціацію з тим, як гріх сковує людину, перетворюючи його в в'язня. Пізніше, вже в VII ст., в титулярних церквах Риму прагнули вибачення після здійснення сповіді разом з накладенням покути і визначення періоду покаяння (найчастіше – до Великодня) одягалися у власяницю, а голову посипали попелом. Формули благословення попелу виникають раніше, ніж у VIII столітті; тоді ж фіксуються і слова, вимовлені при посипання голови кається: «memеnto, homo, quia pulvis es et in pulverem reverteris» (пам'ятай, людино, що ти порох, і до пороху звернешся). (В сучасній літургії в якості альтернативи стародавньої формули використовуються слова «покайтеся і вірте в Євангеліє»).

На розвиток покаянних звичаїв у Європі великий вплив справила англо-саксонська літургійна й аскетична практика. В англо-саксонських церквах каються, після посипання попелом на початку поста в буквальному сенсі виганяли з храму, куди вони не мали права увійти аж до Великого четверга. Цей звичай ототожнював стан каяття зі станом Адама, вигнаного з раю. Приречений поневірятися в самоті і їсти хліб у поті чола, він також уподібнювався до блудного сина, якій був далеко від Дому люблячого Батька. Возз'єднання їх з Церквою передбачало одягнення в нові, святкові шати та введення в храм з процесією, яка одночасно була і процесією шлюбного бенкету, і ходою ангелів на Небеса.

У 1091 році папа Урбан II (той самий, що спонукав Європу відправитися в хрестовий похід), поширив серед мирян звичай посипати голову попелом на знак покаяння, радив брати участь у цій практиці і всьому духовенству (клірики, в силу переваги священицького сану, ніколи формально не входили в категорію «покутників»). З цього часу обряд накладання попелу, перенесений на середу, яка відкривала період Чотиридесятниці, набуває загальний характер: період покаяння починався для всіх вірних і закінчувався у Великий Четвер. Примітно, що чоловікам насипали попіл на верхівку, а жінкам (приходили в храм з покритою головою) малювали знак хреста на чолі. У XII ст. римським клірикам Папа посипав голову попелом в титулярном храмі святої Анастасії. Цей храм, розташований поруч з Великим Цирком, де зазнали мучеництво багато християн в період гонінь, відомий також тим, що саме там Папа здійснював Святу Літургію на Різдво після встановлення його дати 25 грудня. На початку Великого посту вранці в храмі святої Анастасії прибував Папа, кардинали і єпископи; Папа одягався в літургійні шати і займав місце на троні за вівтарем (sedilla post altare), в той час як кардинал-пресвітер благословляв попіл. Потім перший в чині єпископів посипав попелом голову Папи, а після нього – кардиналів, єпископів та інших представників духовенства.

Протягом певних періодів обряд накладання попелу мав розвиток і продовження у вигляді покаянної процесії духовенства. Після здійснення обряду клірики з співом покаянних антифонів піднімалися на Авентинський пагорб, в базиліку святої Сабіни. При цьому Папа, який йшов у процесії, проробляв цей шлях босоніж. У базиліці святої Сабіни відбувалася покаянна Меса. Чому місцем закінчення процесії був обраний саме цей храм, важко пояснити. Відповідно до одному з думок, підйом на пагорб повинен був символізувати шлях до висот духу, який віруючі здійснювали під час Посту. За іншою, більш прозаїчною версією, в базиліці святої Сабіни Папа затримувався на кілька днів для відпочинку та молитви далеко від його тодішньої резиденції на Латерані.

Традиція папської покаянної процесії досягає розквіту за Папи Григорія Великого, але потім поступово виходить з вживання. Її відроджує в 1590-х рр. Сікст V, не тільки активно займався наведенням порядку на вулицях Рима, прикрасою і благоустроєм Вічного міста, але і відрізнявся увагою до літургійних звичаїв давнини. На цей раз процесія регулярно відбувалася до 1769 р. (понтифікат Климента XIII) і була знову відроджена лише Папою Йоанном XXIII у 1963 р. «Географія» сучасної процесії Попільної середи відрізняється від середньовічної: вона починається вже не в храмі святої Анастасії, а в храмі святого Ансельма на Авентині. Зазнав змін і склад учасників процесії. Оскільки храм святого Ансельма – резиденція абата – примаса Бенедиктинського ордена, який і вітає Папу за його прибуття до церкви, ченці-бенедиктинці разом зі своїм головою включаються в процесію поряд з кардиналами і єпископами. У базиліці святої Сабіни розташована генеральна курія Ордену Проповідників, тому друга частина ченців учасників ходи — брати домініканці. Шлях від святого Ансельма до святої Сабіни невеликий, всього кілька сотень метрів, що дозволяє, однак, прочитати літанію до всіх святих. Після прибуття в храм святої Сабіни Папа здійснює обряд накладання попелу і Месу Попільної середи в присутності духовенства, чернецтва та вірних.