Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Інкультурація у Церкві: pro et contra
17:30 Понеділок 0 115
2-12-2019, 17:30

Інкультурація у Церкві: pro et contra

Чи в Церкві Христовій може мати місце присвоювання елементів інших культур, в тім теж релігійних?
Поняття «інкультурація»

Саме поняття «інкультурація» має досить коротку історію, почало з’являтися в навчанні Церкви про місії, а саме у лекціях з місіології. Тому до сьогодні не має чіткої і ясної дефініції, тобто рамок чіткого визначення для неї, звідси постійно з’являються дискусії «за» і «проти» інкультурації в Церкві. Також це поняття все ще залежне від інших термінів, які вживалися раніше, а саме: «адаптація», «пристосування», «акомодація», «індіанізація» тощо.

Говорячи про інкультурацію, належить відрізняти її від акультурації, тобто від процесу взаємовпливу культур на себе, коли хтось частково чи повністю переймає іншу культуру, зберігаючи поки що свою, також частково чи повністю. Тим більше належить відрізняти її від асиміляції – це коли якась група повністю втрачає свою культуру і переймає іншу. Також не можна плутати інкультурацію з енкультурацією, тобто коли хтось зростає і розвивається у власній культурі, стаючи все більш культурно розвинутим і все більш культурно освіченим.

Чим, отже, є інкультурація з християнської, а стисліше говорячи – з місійної точки зору? Коротко кажучи, інкультурація – це процес закорінення Євангелія Ісуса Христа у різних культурах та релігіях світу, це адекватне співвідношення між християнською вірою та іншою особою чи спільнотою, особливо, коли особа чи спільнота належить до іншої культури і релігії. На ІІ Ватиканському Соборі стало популярним поняття «aggiornamento», тобто «оновлення», «пристосування до сьогоднішніх реалій», «update». Воно має вимір часовий. Натомість «інкультурація» має вимір просторовий. Поєднання одного і другого, «оновлення» та «інкультурації», становить невпинний спосіб поширення Доброї Новини всім народам по усій землі у кожному часі.

З огляду на те, що часи і культури змінюються, Євангеліє ж залишається постійно тим самим, потрібне невпинне «aggiornamento» і відновлена «інкультурація», щоб знову закріпити це Євангеліє в даному середовищі. Йдеться про те, щоб дана культура була в змозі прийняти християнство, присвоїти його, щоб воно стало для неї чимось «своїм», а не якимось «чужим» елементом, при чому християнство не повинно втратити нічого зі своєї суті, а дана культура, вже християнізована, зі своїх істотних елементів, якщо лише вони не є виразно антихристиянськими.

Коротка історія інкультурації

Інкультурація означає не лише вплив християнства на якусь культуру, але також вплив даної культури на християнство. Класичним прикладом тут є еллінізація християнства у перших віках після Христа. Дотепер триває дискусія, чи еллінізація була чимось абсолютно позитивним для християнства (так, на приклад, вважав Йозеф Ратцінґер), чи скоріше чимось негативним (так вважав Адольф фон Гарнак). Між іншим тому, що еллінізація означала вихід християнства з юдейського культурно-релігійного простору. Знаковим початком цього виходу можна вважати постанови першого Собору Апостолів у Єрусалимі (див. Діян 15). Цей вихід однак уможливив розповсюдження християнства по цілому тодішньому світу, саме завдяки грецькій культурі й мові. До християнства, в тім теж до теології, літургії але теж свідомості християн потрапили еллінські елементи, термінологія, філософія.

Пізніше Церквою, особливо на Заході Римської імперії, почали прийматися римські елементи чи то культури, чи то права, а передусім централізації, що потім вилилося у розуміння Церкви як централізованої структури, де є Рим і решта провінцій, на відміну від еллінського мислення, де існували незалежні поліси, об’єднані мовою і культурою, що в церковному житті перейшло на розуміння Церкви як зібрання незалежних Церков.

Далі, коли вже Церква укріпилася і сама стала творцем культури, на Заході латинської, а на Сході візантійської, почала сама вносити ці елементи на нових місійних теренах, однак завжди, закорінюючись там, навзаєм зазнавала впливу місцевої культури, навіть якщо це була культура на нижчому від латинської чи візантійської рівні. Прикладом тут є євангелізація германських племен, коли різні елементи культури германців проникли до Західної Церкви, чи євангелізація слов’ян, коли виразно бачимо ще дотепер різні слов’янські елементи у візантійському варіанті Церкви.

Тим не менше, цей взаємний вплив, який полягав з присвоєнням примітивними культурами германців чи слов’ян вищих культур, якими тоді були латинська чи візантійська, а також присвоєнням Церквами Заходу і Сходу різних елементів культур тих народів і племен, сприяв утвердженню там християнства і подальшому його розвитку. Це і було інкультурацією тих часів. Коли натомість Церкви чи то Західна, чи то Східна ставали у своїй місійній діяльності досить закритими на «чужі» впливи, дбаючи про «чистоту віри», тоді закорінення християнства ставало досить проблематичним.

Прикладом тут можуть бути місії на Далекому Сході, коли ще з XVI століття в Японії проводилися місії і християнство не сильно там закріпилося. Або особливо у Китаї, де єзуїти-місіонери все більше інкультурувалися, що було однак засуджено пізніше Ватиканом (не без участі домініканців), хоча це вже почало приносити непогані результати. Подібно у більшості країн Азії, за винятком Філіппін, християнська місія зазнала поразки, передусім з огляду на брак інкультурації Церкви серед місцевих народів. В Латинській Америці натомість місія була більш вдала, з одного боку завдяки саме інкультурації, але з іншого – завдяки силовому впливу колонізаторів.

Інкультурація сьогодні

Християнство вважає себе універсальною релігією, тобто такою, яка пасує всім народам землі з огляду на універсалізм спасительної місії Ісуса Христа. Саме за це колись Тома Аквінський називав Церкву «вселенською». А отже, згідно з цією думкою, немає таких культур, народів чи релігій, які не могли б сприйняти християнство і засвоїти його, зробити чимось власним. Однією з основних умов, однак, такого сприйняття є саме інкультурація. Про це колись писав папа Павло VI в Енцикліці «Evangelium nuntiandi»: «Євангелії, а отже і євангелізацію, не можна ототожнювати з жодною культурою, бо вони є незалежні від усіх культур. Тим не менше Царство Боже, яке проголошується в Євангелії, впроваджують в життя люди, які належать до своєї конкретної культури, і тому, розбудовуючи це Царство, мусять використовувати деякі елементи культури та людських культур. Хоча Євангеліє і євангелізація в принципі не належать до жодної культури, це однак не означає, що не можуть з ними поєднуватися, лише якраз навпаки – здібні їх проникнути, не підпорядковуючись жодній з них» (EN, 20).

Так як різні релігії у більшості випадків є елементами духовної культури народів (на Заході цей зв’язок, щоправда, вже від якогось часу став досить послабленим), належить визначити, наскільки якась інша від християнства релігія становить субстрат даної культури, щоб таким чином могти властиво проводити євангелізацію, не пробуючи знищувати разом з місцевою релігією (інрелігієзація) також місцеву культуру. Зрештою, зустріч християнства з іншими культурами завжди відбувається за посередництвом: немає зустрічі «чистого християнства» з «чистою культурою». Християнство вже несе в собі певні елементи культури того регіону, звідки приходить, а культура, до якої це християнство приходить, несе в собі місцеві релігійні елементи.

У цій зустрічі важливий діалог, важлива християнська любов і пошана, важливо віднайти все те добре і істинне, що веде до Єдиного Бога. ІІ Ватиканський Собор у Декларації про ставлення Церкви до нехристиянських релігій «Nostra aetate» стверджує: «Католицька Церква не відкидає нічого, що є в цих релігіях правдивим і святим. Вона зі щирою пошаною ставиться до тих способів життя і поведінки, тих настанов та вчень, які хоч і відрізняються багатьма деталями від того, що визнає і проповідує сама Церква, та все ж часто несуть промінь тієї Істини, яка просвітлює всіх людей. Вона проповідує й зобов’язана безнастанно проповідувати Христа, який є «путь істина і життя» (Йн 14, 6), в Якому люди знаходять повноту релігійного життя і в Якому Бог примирив із собою усе (пор. 2 Кор 5, 18-19)». І далі в Декларації читаємо: «Тому Церква закликає своїх синів розсудливо і з любов’ю, через діалог та співпрацю з визнавцями інших релігій, показуючи приклад християнської віри й християнського життя, визнавати, зберігати і примножувати духовні та моральні блага, які є в цих релігіях, а також їхні культурні та суспільні цінності» (NA, 2).

Іншими словами, єдиною дорогою до Істинного Бога є Ісус Христос. Всі інші дороги не є паралельними до тієї єдиної, а тим більше рівнозначними. Вони ведуть до тієї єдиної дороги. А тому належить підтримати людей на цих дорогах, що ведуть поступово до Христа, а не нищити ці дороги, не проклинати їх, не висміювати чи відкидати. Належить тішитися, що люди інших релігій тягнуться до чогось Вищого, до Когось, Кого вони ще не пізнали у повноті, але можуть пізнати саме за посередництвом своєї культури та релігійному елементові в цій культурі, коли ці елементи будуть просвітлені світлом Євангелія. Ці духовні цінності інших релігій і культур мають стати базою для проголошення Євангелія. А цю базу належить не нищити чи принижувати, лише на ній будувати.

Зрештою, саме так робили перші місіонери, Апостоли, коли йшли до язичників. Про це нагадує папа Йоан Павло ІІ в Енцикліці «Redemptoris missio»: «Промови в Лістрі та Атенах (пор. Діян 14, 15-17; 17, 22-31) визнаються, як взірцеві для євангелізації язичників. У них Павло входить у діалог з культурними та релігійними цінностями різних народів. Жителям Лікаонії, які сповідували космічну релігію, він нагадує про релігійний досвід, який відноситься до космосу; з греками веде дискусію про філософію та цитує їхніх поетів (пор. Дянн 17, 18. 26-28). Бог, якого бажає об’явити, вже присутній у їхньому житті, тому що Він сотворив їх і таємним чином керує народами та історією. Тим не менше, щоб визнати істинного Бога, вони повинні зректися фальшивих богів, яких самі собі вчинили, і відкритися на Того, кого послав Бог, щоб вивести їх з незнання та відповісти на очікування їхнього серця. Ті промови являються прикладом інкультурації Євангелія» (RM, 25). Взагалі, папа в цій Енцикліці досить часто згадує про процес інкультурації і описує його.

Процес інкультурації означає, що не можна зводити дійсність до чорно-білого опису: ми – правда, добро, світло, вони – неправда, зло, темрява. Належить пам’ятати, що ми, християни, теж живемо у певній культурі, яка має свої обмеження, і теж незважаючи на завершену євангелізацію, хрещення, участь у Євхаристії, серед нас присутні неправда, зло, темрява. Так само, як серед неєвангелізованих і неохрещених присутні правда, добро і світло. Це не є ствердженням і проголошення релятивізму, що «всі одинакові», в тому теж релігії, що все одно, бути християнином чи не бути. Це ствердження життєвих та історичних реалій не зважаючи на християнство, яке навіть серед охрещених інколи вимагає на ново утверджуватися, чи як говорив Йоан Павло ІІ, вимагає нової євангелізації, а отже й інкультурації.

Інкультурація повинна шанувати свободу інших людей, в тім теж свободу релігійну. Про це говориться між іншим у Декларації ІІ Ватиканського Собору про релігійну свободу «Dignitatis humanae». Також інкультурація – це постійний процес, не лише по відношенню до інших релігій і культур, але і по відношенню до власної культури, яка теж не стоїть на місці, але розвивається. Цілий другий розділ Конституції «Gaudium et spes» ІІ Ватиканського Собору присвячений темі культури та прогресу.

Завершуючи, варто додати, що богословські аргументи для інкультурації, тобто що ми повинні з пошаною відноситися до всіх культур, в тім теж до їх духовних проявів, є наступні. Бог є Творцем всіх людей, всі люди, з інших релігій також, є Його дітьми. Христос втілився, і став один з нас, людей. Отже, Втілення стосується всіх рас, народів і релігій. Христос помер на хресті і воскрес заради всіх людей, Він є Відкупителем цілого світу. Врешті, Дух Святий діє серед усіх народів, навіть тих, які ще не знають Христа, і готує їхні серця на прийняття Благої Вісті; цей Дух діє в Церкві Христовій, передусім через Таїнства, через проголошення Слова, через служіння пастирів, але теж поза Церквою, відомими Йому одному способами. Зрештою, Христос наказав, щоб свідчити про Нього передусім братньою любов’ю: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт 25, 40). Пошана до інших культур, в тім теж релігій – це пошана до іншої людини. Лише з пошаною до іншого можна проголошувати йому Христа – Єдиного Відкупителя і Спасителя.

Отець Петро Балог ОР

Джерело: сторінка отця у Фейсбуці

Зображення: Evango

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий