Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Різнобарв’я повноти й досконалості
10:29 Субота 0 131
26-10-2019, 10:29

Різнобарв’я повноти й досконалості

Символічне сприйняття можна порівняти з початковими класами школи, де навчальний матеріал подають у спрощеному вигляді; знакове ж – із університетською формацією, де абстрактне мислення вишколюється в універсальному розумінні світу.
Крихти з історії літургійних кольорів

Сьогодні тлумачення літургійних кольорів можна знайти у будь-якому підручнику із літургіки, словнику теологічних термінів, навіть на парафіяльному сайті. І може виникнути враження, що такі вони й були від початку християнства. Насправді ж перші чотири століття відтінками літургії не переймалися: єдиним богослужбовим кольором був білий. Тільки після IV століття літургійне життя почало набувати барв, а впорядкувати їх спробував аж папа Інокентій ІІІ, який у трактаті «De sacro altaris mysterio» (1198) описав застосування чотирьох кольорів: білого, червоного, чорного й зеленого.


Інокентій ІІІ пояснював символіку кольорів алегорично, спираючись на Святе Письмо, особливо на Пісню над піснями. Забарвлення літургійного одягу символізувало в його трактаті чесноти, у які вбирається священник. Білий вказував на чистоту, червоний – на вогонь Святого Духа й мученицькі страсті, чорний – на жалобу, піст і покуту, зелений же не мав спеціального значення. Щоб пом’якшити символіку чорного, припустимо було використовувати фіолетовий, зокрема під час Адвенту й Великого посту.

Дискусій про кольори було чимало. Іво Шартрський в ХІ столітті вважав, що єпископам належить носити вбрання синього кольору, аби він надихав їх думати про справи небесні, а не земні. Цистерціанці дорікали бенедиктинцям за песимістичний (бо чорний) колір габітів. Середньовічне універсальне світосприйняття, яке пов’язувало все з усім, встановило відповідності між кольорами й металами, коштовним камінням, планетами. Виникла навіть думка, що барви літургійного одягу мають нагадувати священникові, що він молиться за цілий світ.

Богослужбові барви сьогодні

Лише в першій половині ХІХ століття за межами Рима досягнули консенсусу щодо кольорів у літургії. Сьогодні правила їх використання в Римській Католицькій Церкві фіксує Загальний вступ до Римського месалу (пункти 345–347). Амвросіанський обряд зберігає особливі літургійні барви, а інші обряди не мають фіксованих вимог до кольорів: деякі використовують римські правила, а деякі мають свої приписи, які, однак, суворо не зобов’язують.

Церква латинського обряду використовує білий, червоний, зелений, чорний, фіолетовий і рожевий.

Білий колір традиційно символізує правду, Євангеліє, світло, чистоту, радість, святковий настрій. Його також пов’язують із прославою через асоціацію зі вбранням Ісуса Христа під час перемінення на горі Тавор і кольором Його трону під час Останнього суду. У білому зображають янголів і святих. В Отців Церкви він мав також есхатологічне значення – воскресіння до нового життя, відновлення невинності.

Білий літургійний одяг використовують у богослужіннях великоднього й різдвяного періоду; на свята і спомини Господні (крім Христових страстей), Пресвятої Богородиці (можна також застосовувати блакитний), янголів і святих, які не були мучениками; в урочистість Усіх святих (1 листопада), святого Йоана Хрестителя (24 червня), святого Йоана Євангеліста (27 грудня), Престолу святого Петра (22 лютого) й Навернення святого апостола Павла (25 січня) та під час похоронних Мес дітей.


Деякі літургісти ширше тлумачать сенс білого, вказуючи на його природні властивості: у цьому кольорі сходиться увесь спектр, а тому він є знаком повноти й досконалості. Недарма номер 336 Загального вступу до Римського Месалу спільним та обов’язковим одягом для служителів називає альбу (від латинського «albus» – білий, ясний). Тільки білий літургійний одяг може замінити будь-який інший.

Зелений колір символізує спокій і молодість, свіжість та відновлення, природну весну й надію. Його використовують у неділі й будні звичайного періоду. Символізм надії, яку приписують зеленому, теж недалекий від істини, особливо якщо згадати енцикліку Бенедикта ХVI «Spe salvi»: у ній богослужіння названо «місцем надії».

Деякі літургісти пропонують придивитися до того, що нас оточує: саме зелена барва рослини говорить про її життєздатність; зелений сигнал світлофора дає людям і машинам дозвіл рухатися; правильні відповіді в тестах підсвічені зеленим. Роздумуючи про цю барву, вони покликаються на рядки зі Святого Письма, що описують Ісуса як дорогу, істину й життя. Утім, папа-систематизатор Інокентій ІІІ не надавав зеленому особливого значення. У нього цей колір просто відрізнявся від інших трьох – білого, червоного й чорного.

Червоний – це колір мучеництва й вогню, традиційного символу Святого Духа. Його використовують в урочистість заслання Святого Духа, урочистості та свята Господні, пов’язані із страстями Христовими, і в богослужіннях на честь святих мучеників.

Є думка, що червоний – це знак послаництва. Дехто звертає увагу на те, що червоне вбрання носили гінці в різні часи й у різних культурах. Тобто той, хто вдягнений у цей колір, діє не від власного імені, а переказує послання. Тож у мучениках Своє життя віддає Христос.

Чорний колір, що вказує на людську безрадність, крихкість і мізерність у темряві смутку, жалоби й покути, можна застосовувати на спомин Усіх померлих вірних (2 листопада) і під час похоронних Мес дорослих християн.


Фіолетовий колір пом’якшує виражений чорним аспект жалоби та покути, символізує каяття, аскезу, покору, молитовне очікування. Його застосовують під час Адвенту й Великого посту, а також у поминальних богослужіннях.

Рожевий колір – це радість, що перериває покутну дисципліну, втіха від присутності Господа й надходження Різдва та Великодня. Його використовують лише двічі за літургійний рік: у третю неділю Адвенту (Gaudete) і четверту – Великого Посту (Laetare).

Щодо застосування золотого кольору Конгрегація Божого культу та дисципліни таїнств зазначає в інструкції «Redemptionis sacramentum» від 2007 року: «У святкові дні літургійний одяг золотого чи срібного кольорів, якщо є така потреба, можна використовувати замість літургійного одягу інших кольорів, але не фіолетового або чорного». Ідеться тут лише про найважливіші, найбільш урочисті богослужіння. Ще папа Лев ХІІІ декретом «Decreta Autentica» дозволив замість червоного, білого й зеленого кольорів послуговуватися золотим за умови, що шати розшиті справжнім золотом. Одяг, розшитий сріблом, міг замінити біле вбрання.

Літургійний одяг – фундамент для кольорів

Додаткове питання стосується значення церковного одягу. Різні служителі носять шати різних довжини й форми, і це вказує на їхній статус і рівень уособлення Христа. Довга священницька альба має закривати усе, що виявляло б його індивідуальність. У Загальному вступі до Римського месалу читаємо: якщо альба не закриває комірця сорочки священника, то потрібно сховати шию під додатковим елементом – гумералом, який можна назвати різновидом хустки. Далматика – це одяг диякона, вона коротша за альбу десь на третину, а комжа, яку носять інші служителі штибу міністрантів чи хористів, куціша вдвічі. Коли священник стоїть у літургійному вбранні, люд Божий уже має бачити не його персональні риси. Священник, як учить Церква, служить Месу in persona Christi, і його одяг вказує, що перед нами не конкретний отець Дмитро, Павло чи Петро, а Христос. Тимчасом із шат диякона видно, що він ще не уповноважений являти вірним усю повноту особи Господа.


Нарешті, необхідно зважати на якість. Нехай сьогодні здебільшого використовують синтетику, а шиття золоте лише з назви, шати мусять бути дбайливо й майстерно зроблені. Тоді абстрактне мислення матиме шанс розпізнати в літургійній одежі та її кольорах знак і, йдучи в напрямку цього знаку, побачити Особу, увійти з нею в стосунки й перебувати в них.

Вікторія Семенова для Verbum

Зображення: Adoremus

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий
Культура 16:50 Четвер 0 120 Цифровий безмір і аскетизм Коли спалахнув безгучний вибух мільярдів сліпучих моніторів, візії та мрії, що снуються в темряві зоряної ночі, зблякли й поволі згасли. Далеке уявне – щезло. І виявилося, що коли все досяжне на відстані кількох кліків, то людина опиняється на безплідній землі.