Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Єпископ Віталій Кривицький: «Наприкінці страшної події завжди приходить Бог-переможець»
17:00 Понеділок 0 832
19-04-2021, 17:00

Єпископ Віталій Кривицький: «Наприкінці страшної події завжди приходить Бог-переможець»

Розмова з єпископом Віталієм Кривицьким, ординарієм Київсько-Житомирським, про "здобутки" пандемії та понтифікат Папи Франциска, ставлення до гомосексуалістів та тих, хто виступає за аборти, католицьку школу в Києві та готовність до кінця світу. Розмова опублікована на сторінці «Релігійної правди»
Єпископ Римо-Католицької Церкви Віталій Кривицький при побіжному знайомстві демонструє дві історії.

Перша – розриває шаблони. Вона про те, як хлопець з одеської Молдаванки став головним єпископом католиків Київщини (якщо бути точною, його дієцезія включає ще й Житомирську, Чернігівську та Черкаську області) і одним з найавторитетніших духовних лідерів Церкви. І друга – демонструє дуже чіткий кадровий “Божий ліфт” Римо-Католицької Церкви.

Бо між двома історіями нашаровується багато інших. Як в радянський та пострадянський час одеський римо-католицький костел став центром мало не для всіх католиків України та Союзу, і де власне таємно проходив свій новіціат (послушництво) владика Віталій. Про те, як одеська банда, яка “пасла” всіх інтелігентних дітей району, яким було що винести з квартири, у випадку Віталія просто відступила (“Я про це нікому не казав, а просто поклав все на волю Господа”).

Про те, що перші католицькі монахи в радянській Одесі жили по домівках, але вставали до сходу сонця, по сорок хвилин їхали до костелу і поверталися вночі. Потім семінарія, потім була ще історія, як владика створив цілу мережу молодіжних організацій в Україні. І як сорокап’ятирічного священника Папа Франциск призначив єпископом Київсько-Житомирської дієцезії.

По суті біографія єпископа дуже тісно пов’язана зі становленням РКЦ, тож ми говоримо із владикою і про глобальне в Римо-Католицькій Церкві, і про локальне, і про суперечності, і про конфлікти, і про його життя, і про наше.

– Владико, в мене таке враження, що зараз уся планета перебуває в якомусь періоді великого посту. Цей час – піст для всього людства, для друзів, для спільнот, суспільства. Наче Господь нас помістив кудись на ці два роки страждань. Це суб’єктивне враження чи таки є Божий промисел? Чим ми так нагрішили?

– Я би вважав, що певні речі треба роздивлятися в комплексі, в контексті. Навіть тоді, коли ізраїльтяни опинилися в Єгипті, це було з однієї сторони наслідком їхніх гріхів, тих братів, які продали свого брата й без нього не впоралися з проблемою голоду, а з іншого боку — це був певний шлях для Ізраїлю, наприклад, під час голоду він все ж таки врятувався. Після Єгипту ізраїльтяни все ж таки усвідомили свою тотожність з Богом, по-новому пережили, можна сказати, народження народу, народу в Бозі. І тому я не буду зараз порушувати питання всесвітньої змови.

Можливо, через десять, п’ятнадцять, п’ятдесят років не обов’язково ми, але люди обов’язково дізнаються, про що йшлося в цей час. Я б сказав, що тепер є певне перевантаження народу. І кожного разу, коли дивишся новини, це підтверджується, крім цього, є ще певні позитивні зрушення — люди почали інакше розуміти, наприклад, родину. Бо коли деякі родини опинилися вдома під час локдауну, вони зрозуміли, що не можуть бути разом. Питання, а що вони робили разом перед цим? Тобто це був кооператив. І деякі родини, ми знаємо, перейшли через певну кризу.

Я повертаюся до ізраїльського народу, який перебував у вигнанні в Єгипті і вийшов з цього випробування абсолютно іншим, бо зрозумів, що вони інвестували, вкладали не в те. Так, на жаль, ряд родин не пройшли іспит. Подібно економіка по-інакшому дивиться на сьогодення, розуміє, що вона не може працювати так, як вона працювала вчора. Люди Церкви сьогодні розуміють, що немає віри такої, яка була раніше, такої по накату, по традиції.

Сьогодні для того, щоб бути на службі, щоб пережити зустріч з Богом, треба докласти зусиль – скажімо, у час пандемії проїхатися на маршрутці. Для когось, навпаки, це є час «диванної» церкви, коли онлайн разом з чаєм можна подивитися богослужіння та переключитися на інший канал, якщо не сподобалося. Це недоліки цього часу, але з іншого боку, це випробування нашої віри, наших фундаментів, нашої людяності.


І тому я гадаю, що можливо так, у своїй писі світ пізнав, що він не є всемогутній. І слава Богу, що пізнав. У той самий час люди доброї волі почали шукати нові шляхи, зв’язки, і маю сказати, вони їх знаходять. Цей час даний кожному з нас, щоб переосмислити свої фундаменти, свої напрямки життя, а, можливо, й підготувати нас до нових викликів.

– Нещодавно було оприлюднено листи Вселенського Патріарха Варфоломія і Святішого Отця Франциска. І деякі видання заговорили про початок великого діалогу, про подолання великої схими. Хоча я ніколи не вірила, що вона буде подолана аж до спільного сопричастя. Як ви трактуєте цей обмін листами?

– Вважаю, що діалог є необхідним за будь-яких обставин. Діалог завжди будує й лікує. Не будують нічого взаємні обвинувачення. Говорячи про ієрархів та їхні листи, вважаю, що саме ці люди зараз є на своїх місцях, вони є тими, які роблять кроки для діалогу. Наша Церква вітає екуменічний діалог. Екуменізм — це не злиття всіх до однієї Церкви. Екуменізм є таким рухом, коли ми усвідомлюємо всі відмінності Церков, проте констатуємо факт, що нас більше об’єднує.

Екуменізм — це є дух спільноти, яка розуміє, що в Бозі вона може бути більшою, а інші її члени визнають Бога своїм батьком, моляться тою самою молитвою «Отче наш». І це насправді працює. Люди змінюють свої ментальні обмеження, люди гуртуються як християни, і у цих християн, у дітей одного Бога, відкуплених кров’ю одного Спасителя, в них не може не бути діалогу.

– Я нещодавно подивилася фільм “Два Папи”. Ви знаєте, що всі православні роблять “експертизу” ваших “святійших отців”, гадаю, як і всі католики роблять експертизу “наших блаженств та всесвятостей”. Так от, фільм показує зіткнення двох світоглядів, де Папа для миру (який багато у чому заграє зі світом) – це Франциск, а Папа для церкви – Бенедикт, який зараз на спокої. Чи я правильно трактую ці дві постаті? І чи вам не здається, що в фільмі ліберали просто зневажають ідеї церковних консерваторів і просувають в такий спосіб ідею Євхаристії абсолютно для всіх, включно із ЛГБТ?

– Давайте, якщо ми говоримо про конкретний фільм, задамо собі питання, такого євангельського кшталту: «Чи може бути щось доброго з Назарету?» (посміхається). Чи знаєте який-небудь достовірний та об’єктивний фільм про церковне від Netflix?

– Не знаю.

– І я не знаю. Фільм, звичайно, є цікавим, Ватикан — це для багатьох людей певна екзотика. Різні речі говоряться про міцні ватиканські банки, про міцну швейцарську гвардію з піками (сміється) і багато іншого. І тому, звичайно, такі фільми заходять в прокат дуже легко.

Говорячи про головних героїв Пап Бенедикта і Франциска, я вважаю, що деякі речі в фільмі є свідомо переакцентовані. Зокрема, якщо говорити про Бенедикта, якого фільм представляє таким відлюдьком.

– І взагалі обмеженим.

– Напевно, це робила людина, яка не читала ніколи Ратцінґера (прізвище попереднього Папи), або все хоче зробити, щоб інші його не читали. Говорячи про досить ліберального Папу Франциска, треба сказати, по-перше, між цими людьми був океан, і я тепер кажу про океан справжній, Атлантичний. Це абсолютно різні культури, це різна формація.

Якщо говорити про Папу Бенедикта – він є теологом, і то теологом з великої літери. Якщо говорити про Папу Франциска — він більше душпастир. Коли Папі намагаються приписати ті слова, які він не говорив, це називається маніпуляцією. Те, що не дозволить собі сказати богослов, бо це може відразу викликати якийсь логічно-богословський ланцюг, може дозволити собі сказати душпастир. І саме це відбувається на такій умовній арені між цими двома Папами.

Ми часом задаємо запитання, чи можна взагалі їх порівнювати? Люди порівнюють навіть підсвідомо. Але деякі речі не можна порівнювати. Це абсолютно різні люди, і вони про те саме говорять різними словами і працюють по-різному.

Повертаючись до фільму «Два Папи», ми побачили Бенедикта XVI закритого в собі інтроверта. Але варто зауважити, що Папу Бенедикта частенько можна було побачити, коли він прогулювався садами Ватикану, чого не можна сказати про Франциска. А Франциск проводить свій вільний час у своїх кімнатах: у молитві, роздумах, читанні, у підготовці до аудієнцій, але більш, як самітник. І тому саме ватиканісти мали б до цього фільму дуже багато застережень, і його абсолютно не можна представляти як той, який в здоровому дусі представляє життя Церкви.

Те, що разом з Франциском до Ватикану прийшов певний новий дух — так, всі про це говорять, якщо хтось назве це конфронтацією з певним конформізмом, то це правда.

– Навпаки – він заграє з конформізмом.

– Ні. Він змушує Церкву вийти зі свого закриття, вийти за свої стіни. Це звичайно, в свій спосіб коментують деякі люди. Коли Папа Франциск під час проповіді на одному з Всесвітніх Днів Молоді, сказав: «Виходьте на вулиці. Робіть заворушення», недоброзичливі люди прив’язали це до відомих революцій, які відбуваються в світі, тобто вони сполітизували папські слова. Але він насправді говорив тоді про зіслання Святого Духа, він говорив, щоб люди приходили до своїх священників і єпископів, щоб їх тормошили і виводили з конформізму, в який інколи впадають.


Франциск дуже часто говорить про вихід за стіни комфортного віросповідання. Люди, які десятиріччями працювали у Ватикані, змушені багато речей повністю міняти. Зокрема, охорона Папського палацу, яка була налагоджена століттями, після виборів Франциска мала перейти до «Дому св. Марти» і організуватися по-новому. Протокол охорони має працювати і Папа не може його скасувати.

– А «Дім святої Марти» скромніший?

– Так, звичайно. У цьому кроці є певні посили до суспільства, але є так само певні вимоги до співпрацівників. А Папа просто поставив до відома, що він не виїде з цього готелю, де він жив, коли прибув на конклав. І звичайно, цілий Ватикан мусить переформуватися з цього приводу. І не будемо дивуватися, якщо історичні папські покої віддадуться тепер мігрантам. Це такі ватиканські жарти звичайно, але чи це суперечить догматиці Церкви?

– Нещодавно з’явилася заява, що Ватикан не дозволяє благословляти одностатеві шлюби, це власне продовження цієї ліберально-консервативної дискусії. Усі канали, всі відомі сайти це відзначили. Значить, складалося враження у людей, у людей неосвічених напевне, що все таки Ватикан дуже ліберальний до благословення одностатевих шлюбів. Але в цей час відбулася фронда, і деякі німецькі єпископи і австрійські, наскільки я знаю, приєдналися і сказали, що нам це все рівно, що вони все рівно діти Божі. Чим ця внутрішня католицька сварка, конфлікт, дискусія закінчаться?

– Можу почати від ЗМІ. Знаєте, часом у суспільстві буває така тенденція, коли ті, хто просуває якийсь певний посил, як у випадку «Двох Пап», згодом самі починають у це вірити. І тоді заява, яка пролунала тепер з Ватикану, може здаватися їм дуже дивною і несподіваною.

Ватикан насправді абсолютно нічого не змінював. Дійсно, ще в Аргентині, ще як єпископ, Папа ініціював певні дискусії про права одностатевих цивільних союзів для вирішення їхніх спадкових питань, проте сам особисто був проти усиновлення ними дітей. Ці дискусії, до речі, нічим не закінчилися, оскільки Церква не може визнати союз одностатевої пари чимось нормальним. Є біологія. Я вже не кажу про Святе Письмо, яке це заперечує. У доктрині Церкви абсолютно нічого не змінилося.


Ви згадали про єпископів у Німеччині, звичайно, не тільки в цьому середовищі почали ставити питання: «А може це насправді є шлях? І там так само є любов, а Бог же є любов’ю», Ватикан відповів: «Ні». І так було з іншими питаннями, які сьогодні вже так не обговорюють, догматичними питаннями. У Церкві люди не завжди тішилися кожним рішенням Ватикану. І завжди кожне рішення буде мати як прихильників, так і противників. Зокрема, у Німеччині.

Але якщо єпископ, паства, будь-хто хоче залишатися в лоні Церкви, то звичайно мусить прислухатися до цього слова, інакше людина виключає сама себе. І сьогоднішня синодальна дорога є таким великим випробуванням єдності Церкви. І якщо ми говоримо, що вся Німеччина хоче піти цією дорогою — ні, це неправда.

– А українські католики якось зреагували на цей інцидент?

– У цьому випадку наш єпископат написав листа до єпископату німецького, це було, звичайно, на рівні комісій, які займаються справами сімей. Профільна комісія написала братерське напоумлення. Ми вважаємо, що Господь дає нам це слово, і ми маємо про це сказати, але в дусі братерства. Не щоб критикувати і завтра сказати: «Геть з Церкви. Анафема». Ні. А щоб врятувати брата. І для того також, щоб рятувати тих вірян, які сьогодні опинилися на умовному роздоріжжі, які не знають насправді, де є правда.

І тому маємо говорити про це, і разом з тим молитися, щоб Церква в Німеччині вирішила це питання і побудувала це вирішення саме на Божому Слові, яке є незмінне, на відміну від лозунгів, які нам накидають ЗМІ або інші зацікавлені сторони.

– Наші католики українські — консерватори?

– Давайте так: якщо б мене запитали, чи я є консерватором, то я хотів би сказати, що якщо Декалог (десять заповідей — ред.) є конституцією консерваторів — то тоді так. Є речі, які незмінні за будь-яких обставин. І коли хтось переносить акценти – це неприпустимо.

Повертаючись до теми ставлення до людей з гомосексуальними схильностями. Коли Католицька Церква говорить, що ми з повагою ставимося до них, вона в жодному випадку не каже, що ми толерантно ставимося до будь-якого гріха. У цьому випадку людина потрапила в біду, вона потребує допомогти. Але завжди маємо це назвати своїми словами: у випадку, коли порушується Божа заповідь, то це є гріх. Однак це не значить, що цих людей не треба поважати та любити, і що не треба говорити їм про їхні помилки.

А гріх насправді спроможні робити як гомосексуалісти, так і гетеросексуали. У будь-якій ситуації, коли вчинок виходить за межі Божої заповіді, ми повинні визнати його гріхом. Проте може статися, що людина з гомосексуальними схильностями нічого спільного з гріхом не має, а гетеросексуал – навпаки.

– Простий перелюбник гетеросексуал нічим не кращий?

– Саме так, смертний гріх може бути, як в одному, так і в другому випадку.

– Ми знаємо, що зараз триває дискусія, чи причащати чинного президента США Байдена. Він ревний католик, але ж його погляди несумісні з позиціями церковних консерваторів. Ви на чиєму боці?

– Я на боці заповіді, яка каже «Не вбивай», і людина, яка просуває абортивні програми різними способами, вона сама себе виключає зі спільноти Церкви. Говорити про ревного католика лише через те, що він відвідує богослужіння або має в руці молитовний розарій, немає підстав. «По плодах пізнають учнів моїх» — скаже Ісус. І тому тут немає альтернатив.

Можливо, є на сьогодні священнослужителі, можливо, і єпископи в США, які намагаються йти дорогою діалогу в цьому питанні. Але мені здається, що він є недоречним, тому що коли людина зробила гріх, та й зробила його публічно, вона не може маніфестувати публічно своє сопричастя з Церквою, яке саме виявляється під час прийняття Пресвятих Дарів, тобто Святого Причастя.

І те, що священник каже: вибач, але ти не можеш без навернення приступити до Причастя – треба прийняти. Святий Амвросій Медіоланський не впустив імператора до храму, доки він не покаявся. Він сказав про це прямо. Може, не кожен священнослужитель може сказати так радикально, але він є покликаний до того, щоб в дусі Іоана Хрестителя сказати цареві, що він робить гріх.

– Не допускати до причастя, наприклад, ктитора, якщо той живе на дві сім’ї, або має банду рекетирів чи ще щось. Це велика сміливість і для православної церкви.

– Насправді для кожного з нас. Інше питання, що часом буває складність розпізнання ситуації. Яка є правда? Але коли факти є явними, то не має права священник причащати. Чи то буде президент, чи прибиральник з вулиці. Будь-хто. Тут не місце визначати хто є вище, хто є нижче за статусом. Перед Богом всі рівні.

– Скажіть, а є напруга між римо та греко-католиками в Україні?

– Звичайно, що вона інколи має місце. Навіть серед дітей однієї матері так трапляється. Ми з моїм рідним братом маємо різницю в чотири роки. Ми любимо одне одного та наших батьків. Але у минулому ми часом товклися, і я навіть в школу якось прийшов із синцем. Конфлікти при вирішенні питання — нормальна річ. Інша річ, який вони мають перебіг. І якщо для сторін є основним Божий закон та взаємна любов, то конфлікт вирішиться правильно.


Чи існують конфлікти? Трапляються. Однак не вони є об’єктивним образом Католицької Церкви. Мені спадає на думку інший приклад. Нещодавно один наш священник впав з даху, отримав компресійний перелом хребта і прикутий до ліжка. Один із тих, хто за ним сьогодні доглядає (у найбільш навіть делікатних моментах) – настоятель греко-католицької парафії. Вони товаришують і допомагають одне одному кожен день. Більше того, вони почуваються, як брати. Не там, де культивуються хронічні конфлікти, а там, де братня любов – там є Христос та Його Церква. До речі, любов також дозріває через розв’язання конфліктів.

– Владико, запитання про Великий піст. Відомо, що Другий Ватиканський собор дуже пом’якшив, фактично скасував тілесний “гастрономічний піст”. До речі, шляхом максимального пом’якшення йдуть і деякі православні парафії. Але як по-вашому, практика демократизації виправдала себе? Чи стали католики більш глибоко працювати над духовним життям, коли отримали такий карт бланш щодо фізичного посту. Від чого ви особисто відмовляєтеся в піст?

– Я би не назвав це демократизацією, а скоріш, скажімо, калібрування напрямків духовного життя. Пов’язуючи з попередньою темою, про яку ми говорили, можна сорок днів прожити на хлібі і воді, але підтримувати злочини, не розірвати з гріховним шляхом…. Скажіть, який сенс буде такого посту?

Останнім часом в світі, не тільки в нас, питання гастрономічного посту стало синонімом таких речей, як очищення організму, дієт… Церква побачила, що насправді суть не в цьому. Якщо людина переживе т.зв. гастрономічний піст і скаже: «Який я «крутий», бо я це постановив, і я це зробив», то вона ні на крок не стане ближче до Бога, а більше того – утвердиться у власному егоїзмі, адже поставила «робоче» завдання і його виконала. Чим не предмет пишатися самим собою?

Але що такий піст має спільного з наверненням, справедливістю, розірванням залежностей, відновленням наших відносин з самим Богом і ближніми? Коли формувався гастрономічний піст як такий, скажімо сотні років тому, не було телевізорів, не було соцмереж, не було кави…

– Каву попрошу не чіпати.

– Чому? – посміхається, – Дослівно декілька днів тому я спілкувався з людиною, яка сказала мені, що на час посту відмовилася від кави. Їй це було дуже важко.

– А як працювати?

– Але питання в тому, в чому сьогодні є мій допінг, без якого я не можу працювати, жити? Тобто, у чому є моя залежність? Деякі люди не бачать іншої можливості принести додому гроші, як тільки вкрасти. Це — залежність від гріха. У випадку кави ми не скажемо, що це — гріх. Але деяким людям відмовитися від м’яса є набагато легше.

Протягом Великого посту можна не встигнути приготувати 199 рецептів страв з капусти і картоплі (з книги кухарських рецептів), бо тільки сорок днів Великого посту. Але питання, чи ми на потрібному концентруємося? І тому Католицька Церква надає перевагу тим речам, з якими насправді християнин, католик має боротися. Як ми говорили, це наші прив’язаності і не обов’язково до їжі. Якщо колись м’ясо в середньостатистичній родині не було щоденною стравою, а скоріш святковим делікатесом, то сьогодні здебільш ситуація інша. Ми можемо половину Великого посту дискутувати: які сосиски можна їсти, бо там немає м’яса і чи доречно перейти на червону рибу. Але ми загубимо найголовніший сенс посту. Для його означення є грецьке слово «метанойя» — навернення.


Навернення, яке потрібне кожному з нас. Якщо не цілковита переміна життя, то обов’язково, я би сказав, його калібрування. Калібрування моїх напрямків, моїх пріоритетів, моїх щоденних виборів. Це є важливіше, бо коли Господь говорить про піст, він буде говорити про справедливість. Справедливість не ту, яку я маю шукати на сторінках соцмереж і критикувати всіх, хто, на мою думку, чинить несправедливо, але стати перед судом справедливості особисто.

Відтак літургійні тексти, молитовний дух Великого посту, спомин страждань Ісуса на хресті, вони в цьому допомагають. Це час відновлення, час перебудови, час реформи, необхідність якої ми легко бачимо в інших. Великий піст – це час дещо замовкнути і реформувати себе самого за вказівками Божого Слова. Чи в цьому випадку піст гастрономічний може бути допомогою? Може. Чи він є панацеєю? Абсолютно ні.

– Розвивається монашество у вас, йдуть люди в монастирі Римо-Католицької Церкви?

– Звичайно, завжди після таких часів, як наприклад, весни в 90-тих роках, є часи, які зумовлені матеріалізмом, пошуком себе і я би сказав, епідемією невизначеності. Це жорстока епідемія, якою зараз хворіють дуже багато людей, які закінчують школи, вступають не в той інститут, розпочинають не ту роботу, створюють не ту родину. Те саме сьогодні стосується і таких речей, як богопосвячене життя, люди бояться зробити цей крок.

Покликаних стало менше, я не кажу, що їх немає зовсім, але там, де матеріальні речі переважають, звичайно, людям дуже важко зробити оцей крок, переступити поріг монастиря. Важливо дивитися на Церкву загалом. Якщо ми візьмемо сьогодні Африку, Азію, за статистикою в наших новіціатах там є перевантаження, наприклад, на тридцять людей, яких можуть прийняти у новіціат, приходить триста кандидатів, тобто десять людей на одне місце.

– Весна сходу?

– Так, можливо. Питання, чи персональний центр уваги, кількість богопосвячених служителів пересунуться на Африку і Азію, Бог один знає. Але Церква має з цим рахуватися. До речі, яка держава дала світу найбільше місіонерів?

– Я не знаю. Може, Франція?

– Я вас здивую: Голландія. Можна не продовжувати, так?

– Як так вийшло? А сьогодні ліберальний оплот.

– Так є. Тобто в світі насправді все змінно, якщо люди не тримаються до кінця Бога, то навіть ті, які вчора пишалися, що вони є центром всесвіту, без Бога перетворюються на Вавилон. Чи найбільшу кількість покликань невдовзі даватиме інша частина світу — Бог один знає. Чи до нас мають колись приїхати допомагати священники з В’єтнаму чи з Нігерії?

– Ні.

– А чому ні? Якщо до нас приїздять з Азії чи з Африки бізнесмени, які вчать наших бізнесменів робити економічний прорив, то чому це не може бути духовний лідер?

– Є по-вашому в Україні запит на духовну освіту?

– Ми плануємо створити католицьку гімназію в Києві, є люди, які цим займаються, є сприяння влади, і вже зараз є охочі, які записуються в чергу. Коли фізику та математику викладає віруюча людина, не обов’язково католик, це зовсім інша справа.

Католицька школа – це не прив’язка до конфесії, а рівень освіти, досвід виховної роботи. У мусульманських країнах, на Близькому Сході та в Африці, трапляється, що у католицьких школах може бути лише один відсоток християн.

Стосовно викладачів, вони повинні бути тими, хто поділяє ієрархію цінностей віруючої людини. Вони можуть розповідати про Всесвіт, вказуючи на його залежність від Бога, від створення, аж до сьогодні.

– Де ми наберемо таких віруючих педагогів?

– Таких людей завжди не багато. Це свого роду еліта. Але на щастя є справжні педагоги, які вміють поєднувати фаховість вчителя і вихователя та будувати свою професійність на перевірених цінностях.

– Я думаю, що Бог колись розправиться з цим світом, рано чи пізно. Але у православних був певний сценарій, що буде печать Антихриста, ми приблизно малювали собі, як це буде. Одна моя невіруюча колега, соціальний психолог, фахівець з теорії змов, каже, що це буде не так, що не буде ніякого чипу, що це буде у вигляді цифрової диктатури. Ясно, що ми віримо, що буде колись кінець світу, але в який спосіб буде апокаліпсис?

– Ну по-перше, я не можу виключати того, що написано в Одкровенні Йоана Богослова, де зображується власне апокаліпсис. Інше питання, що картини з Одкровення люди вже прочитували собі в кожному періоді, в якому вони жили, і тут треба сказати, з однієї сторони, це може бути помилково, тому що “знову нічого не сталося”, жодного, так званого, кінця світу не відбулося, але з іншого боку це Слово Боже було написане саме для них, які жили напр. п’ять століть тому, це слово до них говорило, і вони мали його прочитати і зрозуміти саме в тому контексті, в якому жили вони.

Напевно, кінець світу не відбудеться так, як його собі малюють в уяві люди, читаючи книгу Одкровення. Воно відбудеться так, як його поведе головний режисер, тобто Господь, це його справа. Дехто намагаємося розпізнати обов’язково видимі знаки, наприклад чип, наприклад у вакцині – бо це наше сьогодення.

– Це тільки МП.

– Я зараз не іменами. Бо є люди, які навіть не ототожнюють себе з Церквою, але кажуть, що там чип, а більш дотепні кажуть: «А де його батарейка?» … і тут дискусії зупиняються. Чи буде правильно стверджувати, що саме тепер наступають ці останні дні і роки для цілого світу, повторюючи тих, які вже неодноразово передвіщали кінець? Можемо загубити справжній сенс очікування закінчення життя – воно для кожного може відбутися сьогодні, ще до часу вечірньої молитви.


Якщо мій кінець світу відбудеться сьогодні ввечері, то для мене найголовніше, щоб я тут і тепер був вірний своєму Богові. Щоб я сьогодні переживав свій Великий піст плідно, переживав його у наверненні, не з батога, а як дорогу моїх особистих відносин з Богом, який мене дуже любить. І якщо це зрозуміти, то тоді навіть Одкровення Йоана Богослова перестають бути такою страшилкою, а стають тим, чим вони насправді є — книгою надії. Бо там не говориться тільки про страшні речі, там говориться, що наприкінці кожної страшної події завжди приходить Бог-переможець.

Лана Самохвалова

Фото: КМЦ 
Інтерв'ю 09:00 Вівторок 0 437 Отець Юзеф Кухарчик OCD: «Генеральна капітула – очищення погляду» 30 серпня у Римі розпочалась 92-а Генеральна капітула Ордену босих кармелітів. Україну на зустрічі представляє отець Юзеф Кухарчик, який ділиться своїми роздумами про участь у братерській зустрічі та новий досвід.  
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.