Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Отець Мігель Маркез Кальє OCD про візит до України: «Забираю з собою обійми, любов і страждання Ісуса Воскреслого»
09:00 Середа 0 525
20-04-2022, 09:00

Отець Мігель Маркез Кальє OCD про візит до України: «Забираю з собою обійми, любов і страждання Ісуса Воскреслого»

КМЦ поспілкувався з генералом Ордену Босих Кармелітів отцем Мігелем Маркезом Кальє, який вирішив на Пасхальне Тридення прибути до України. Що найбільше зачепило босого кармеліта з Риму? Які враження залишились у нього від перебування в Україні, зустрічей з братами, сестрами й вірянами?

Отче, де вас застала новина про початок активних воєнних дій в Україні? Яка була ваша перша реакція?

24 лютого я був у Чилі. Дуже добре пам’ятаю цей момент: я злякався. Коли почув цю новину, то найперше написав короткого листа до цілого ордену з проханням від усього серця молитися за братів і сестер, які перебувають в Україні.

Крім молитви, як іще Кармель у світі відреагував на війну в Україні?

Мені почали телефонувати та писати з багатьох місць, запитуючи, що можна зробити для України. Реквізити банківського рахунку для пожертв я переслав по всьому світу – передусім в Америку, Європу, Азію. Почався переказ великих сум.

Мені також телефонували сестри з цілої Європи: Франції, Бельгії, Іспанії – пропонуючи прийняти в себе босих кармеліток.

Зустріч з босими кармелітками, які тимчасово залишили монастир у Києві 

Коли люди почали втікати з України в Європу, я дізнався, що одні брати не бажали прийняти біженців, хоч і мали для них місце. Думаю, насправді вони просто не розуміли, що робити, коли до них прибудуть біженці. Тоді я написав другого листа, просячи, щоб усі, хто має можливість, прихистили в себе людей з України, які просять про це. Зрештою багато хто все-таки прийняв біженців. Наприклад, отримавши мого листа, сестри кармелітки з півдня Іспанії, з Малаги, відповіли, що вони вже прихистили три родини. Знаю, що в Румунії кармеліти в монастирі прийняли 60-80 осіб.

Із допомогою поспішають не лише кармеліти чи кармелітки, а й миряни, які належать до Кармелю через світський орден. У Венеції світський Кармель має неподалік від монастиря спеціальне місце, де приймають людей і піклуються про них. У трьох монастирях Варшавської провінції брати також прийняли біженців.

Чому Пасхальне Тридення ви вирішили провести саме в Україні? Адже від війни страждають у багатьох куточках світу.

Тому що тут ситуація найбільш складна й небезпечна. Вірю, що зараз іще важче. Попри небезпеку, я хотів приїхати сюди раніше, але всі мене відмовляли. Але коли сказав, що приїду на Тридення, тому що вважаю, що важливо саме в Україні пережити ці дні, то ніхто вже не міг протестувати. Утім, навіть якби зараз не було Пасхального Тридення, я все одно приїхав би. Я постійно шукав можливості.

Великий Четвер у Бердичеві 

Іще за три дні до початку Великого тижня я, хоч і є генералом, не знав, як сказати про свій намір братам. Ми мали у спільноті зустріч і розмову щодо планів: одинадцятеро кармелітів виїжджало на проповідь, десятеро залишилося на місці, і всі очікували, що я теж лишусь у Римі. Але я сказав, що збираюся в Україну і вже навіть придбав квитки.

То ви не боялися сюди їхати?

Я дуже несміливий. Але страху не було – його пересилювала радість від того, що я можу перебувати тут.

Коли я був дитиною, моя сестра була дуже сильною, менший брат – дуже симпатичним, а я – завжди переляканим. Я завжди боявся багатьох речей, але в певний момент вирішив, що мушу ввійти в серце страху. Я почав ходити в темряві, спілкуватись з жінками, робити різні речі, які мене лякали. Зустрічаючись зі своїми страхами, я почав краще розуміти себе й інших.

Хресна дорога у Велику П'ятницю (Бердичів)

Я зробив багато речей, які суперечать моїй природі. За роки служіння я багато їздив автостопом, не обирав спеціально місця для ночівлі, просив їжу. І коли брати попросили мене бути провінціалом – а це виявилося служіння на 11 років – я теж боявся, але прийняв на себе цей страх. Пів року тому мене обрали генералом. Внутрішньо я цього не хотів, бо розумію, що не створений для керування, але усвідомлюю також, що це один зі страхів, із якими треба боротися.

Якими трьома словами ви описали би свою «програму» служіння як генерала?

Слухання. Родина. Благословіння.

Перше – це добре слухати іншу особу, щоб її зрозуміти без осуду. Перш ніж щось вирішити, треба вслухатись у серце людини, у те, що вона говорить.

Друге – це творити одну родину всього ордену, приймаючи іншість один одного.

Зустріч із братами з Бердичева та Гвоздави 

Третє – це благословляти паростки, нове життя. Дивитися, де проростають пагони в нашому ордені, не зважати на те, що ми вже старі, нас мало, ми втомлені, а помічати, де пробивається паросток нового життя – і його благословити.

Є одне фото, дуже символічне для мене. Це розквітла черешня в моєму місті. Спочатку дерево цвіте, а потім з’являється плід. Для мене цей процес, що відбувається між цвітінням і плодом, – велике чудо. Я люблю за ним спостерігати.


Мені здається, що це своєрідна метафора України. На фотографії видно, що дерево було зрізане – але маленькі паростки намагаються пробитись із серця цієї смерті. Смерть породжує нове життя, і це мені нагадує Україну.

В останньому вашому листі до Кармелю є цікаві слова: «Війна часто показує, що взагалі-то ми обурені, але не пробудилися, налякані, але не встаємо, злі на те, що відбувається, але не вирушаємо в дорогу». Що ви хотіли сказати цим світові й Україні?

Думаю, що український народ, який переживає війну, пробудився. Але в листі я звертаюся до всього Ордену. Ми щодня чуємо про проблеми, якими повниться світ, але нам добре сидиться на своїх місцях. Бачимо, що десь далеко точаться війни, але це нічого не змінює в нашому житті. Ми кажемо: «Це Путін, це люди жорстокі», – але часто самі не можемо добре ставитися до тих, хто поруч із нами. Поводимося, як фарисеї, говоримо, проте не робимо. Насамперед шукаємо свого комфорту й вигоди. І тому я кажу, що ми не в дорозі, бо навіть у дуже скрутних ситуаціях – таких, як ця війна, – ми бунтуємомося, засуджуємо, маємо якісь свої ідеї щодо всього цього, та не відкриваємо свого життя й не хочемо бути поранені.

Пам'ятник Тарасу Шевченку, який окупанти розстріляли у Бородянці

Так, війна – це страшно. Усі, хто її переживає, відчувають це. А люди з-за кордону здебільшого дивляться на неї через телебачення. Дехто допомагає, як може, і це добре також для особистого навернення. Але, на мою думку, наш світ наче спить.

Так само було з пандемією. Багато хто казав, що її не існує. Але коли помирає чийсь син, то ця людина каже: «Так, тепер я вірю, що пандемія справжня». Тобто ти реагуєш інакше, коли справа торкається особисто тебе.

Ми часто думаємо лише про себе: якщо у мене є тарілка з їжею, то мені цього вистачить, – але не замислюємося, як живуть інші. Кармеліти знають, що молитва приносить спокій, радість – але якщо вона не пробуджує до того, щоб подивитися, як живе інша особа, то це не правдива молитва.

Які ваші враження від візиту в Україну?

Насамперед – я почуваюся як удома. Мені було добре у братів і сестер, у яких я перебував. Мене вразила люб’язність і гостинність сестер, які перші мене прийняли в Україні: вони дбали про мене, як рідна мама. Під час зустрічей із братами й сестрами відчувається дух братерства, радості, і це нагадує мені рідні краї, бо ми, іспанці, теж такі.

Зустріч із молодими парафіянами Бердичева

Навіть учора після Меси до мене підходили, щоб зробити фото, обійняти, дуже відчувалося тепло людських сердець. Мені здавалося, ніби я в Латинській Америці. Це дуже мило. Це як в Іспанії, де панує радість, любов, дружба.

Зустріч із парафіянами у Гвоздаві

На мою думку, кожна людина глибока, складно тільки ввійти в її глибину. В Україні я бачу відкритість і співпрацю: між священниками і вірянами, між священниками і сестрами. Усе так легко, доступно, просто.

Як ви пережили зустріч із братами у Києві?

Моє перебування у Києві було дуже насиченим. Тут я більше відчув, що в Україні триває війна, ніж у Бердичеві. Хоч це столиця і велике місто, але сама спільнота й парафія маленькі, і я відчув, що це сім’я, такий ніби ковчег Ноя, що збирає людей, які хочуть молитися.


Мені дуже сподобалося, коли після завершення Пасхальної вігілії ми, священники, повернулися до храму і продовжили співати, що Христос воскрес, а до нас почали підходити люди, просячи про благословення на цей скрутний час. Це був прояв близькості, довіри одне до одного. Сподобалося також, як одна дівчина спершу попросила благословення, а потім сама мене поблагословила, кажучи: «Це благословення від України для вас».

Із братами у Києві

Пам’ятаю конкретних людей, що до мене підходили. Одна дівчина служила в армії на сході України, інша втратила дім у Маріуполі, а ще одна має фірму в Києві: там працювало 400 чоловіків, і 200 з них під час війни втекло з міста. Вона була дуже вдячна, що я, чоловік, виявив хоробрість і приїхав сюди.

Чи вдалося побувати в місцевостях під Києвом, що постраждали від окупації?

Ми з братами побували у п’ятьох важливих місцях поблизу Києва, де люди сильно постраждали. Спочатку був Ворзель; там ми зустрілися з ректором семінарії отцем Русланом Михалківим, який поділився своїм досвідом цієї війни, співпраці з людьми й допомоги людям. Ми бачили місце, де впала бомба, бачили також фігуру Матері Божої, якій відбили голову. Це мене дуже вразило.


Після цього ми відвідали місце в лісі дорогою на Бородянку, де розташовувався військовий табір росіян. Тут переховувались і певний час жили сім тисяч військових. Речі, які вони залишили після себе, часом були дуже прості: чашка, ложка, десь валялося взуття чи шкарпетки, десь був приготований польовий туалет чи душова. Я побачив російських солдат із їхнього людського боку. Перебуваючи там, думав про молодих хлопців, які тут чекали, щоб убивати українців. До чого людина може дійти, коли вона спокушена сатаною – аж до винищення інших людей. Це мене вразило.


Потім ми поїхали в Бородянку, Бучу й Ірпінь. В Ірпені мене дуже вразили знищені помешкання. Там я думав про тих людей, яких смерть застала раптово. Можливо, вони зовсім не очікували, не були готові. Смерть постукала до їхніх дверей в одну секунду.


Не забуду моменту, коли ми стояли в Бучі біля церкви, де в братській могилі були поховані мешканці – майже сто чоловіків. Уже було все засипано, ми ані ями не бачили, ані тіл. Ректор розповів нам про цю трагедію. Там ми з отцями Бенедиктом та Юзефом записали коротке відеопривітання з нагоди Воскресіння Господнього, бо це якраз була Неділя Воскресіння. І мені спало на думку, що ця могила в Бучі – це сучасна могила Ісуса Христа. І ми там присутні, щоби сказати, що Христос воскрес! 

 
Із якими думками ви повертаєтеся з України?

Я відчув, що Україна для мене – як дочка, яку я мав можливість обійняти у цей важкий момент страждання. Та ця дочка – Україна, Кармель і Церква в Україні – мене й сама дуже сильно обійняла своїм стражданням. Ці обійми, любов і страждання Ісуса Воскреслого я забираю з собою до Рима.


Що би ви побажали нашим читачам, усім українцям із нагоди Великодня?

Я приїхав сюди, щоби благословляти, але і щоб мене благословили. Я приїхав, щоби навчитися віри, яку має ваш народ. Я приїхав, щоб молитися, бо молитва має велику силу й сильніша від усякої бомби. А коли молимося разом, це має ще більшу силу.


Моє побажання для всіх читачів таке: не здавайтеся. Залишайтеся з надією, вірою, довірою, що Бог іде попереду нас. Хоч ми втрачаємо людей, але не маємо здаватися, тому що життя завжди починається наново.


Не здаватися означає, що якщо навіть ти і помилишся, падаєш в гріх, тобі хтось зробив щось жахливе, то тебе це не зупинить, ти все одно ітимеш уперед. Навіть якщо ти сам помилився, зробив щось не так, маєш далі йти вперед із вірою, із тим, чого ти навчився. Не здавайся!

Молитовне паломництво Київщиною

Через кілька днів буде канонізований Шарль де Фуко. Його життя було позначене словом «невдача». Кожна невдача може стати стартом до чогось кращого. Кожна невдача нас чогось навчає, вона дає можливість відкрити в собі щось нове, щоб іти вперед. Часто буває, ми не доходимо до мети, але маємо прямувати далі, навіть якщо цього разу не вдалося. Ті, хто врешті-решт перемагає, – це люди, які часто програвали.

Після відвідин України, отець Мігель вирушив до Польщі. Там у Ченстохові він зустрівся з босими кармелітками, що виїхали з Харкова. 


Інтерв'ю 16:00 П'ятниця 0 145 Папа про кризи сучасного світу, найдраматичніша з яких – війна В інтерв’ю для інформагентства «Télam» Папа Франциск вкотре наголосив, що конфлікти народжуються внаслідок відсутності діалогу та висловлює розчарування нездатністю ООН зупинити їх. Підводячи підсумки понад дев’яти років понтифікату, Святіший Отець зазначив, що він діяв як каталізатор побажань Колегії Кардиналів.
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.