Єпископ Віталій Кривицький SDB: «Ісус сумував за нами ще більше, ніж ми за Ним»

– Ексцеленціє, Президент Володимир Зеленський відмовився відкликати законопроєкт №3316. ВРЦіРО не раз зверталась до влади та профільних комітетів із проханням доопрацювати згаданий законопроєкт. Крім того, буде внесено законопроєкт про ратифікацію Стамбульської конвенції. Церква також виступає проти цього. Однак бачимо, що голос Церкви не враховується. Які подальші дії?

Хочу одразу зазначити, що крок Президента цілком зрозумілий. Він зазначив, що не може виступати проти законопроєкту, оскільки він його не подавав. Тобто звернення до нього було, можливо, не зовсім коректне. Потрібно звертатись до представників Верховної Ради. Однак, не зважаючи на це, Президент висловив свою заанґажованість стосовно процесу ратифікації і певну зацікавленість у тих законопроєктах, про які ви згадували.

Звісно, ВРЦіРО та свідомий громадський сектор не зволікають із відповідями. Ми й далі говоритимемо і наполягатимемо, роз'яснюватимемо, і все це робитимемо для того, щоби ратифікації не було. Бо вже є негативний досвід Польщі, яка намагається скасувати те, що було ратифіковано раніше. Вони сьогодні намагаються увімкнути більш складні механізми, аби повернутися.

– Чи дійсно йде мова про припинення домашнього насильства?

Багато свідомих людей розуміють, що ця конвенція не є захистом жінок від насилля в сім'ї, тут йдеться про ідеологічні питання, що намагаються внести у законодавство окремих держав. І багато людей, скажімо, навіть не релігійних, розуміють, що це все є фарсом. Саме держави, у яких ратифікована конвенція, мають високий показник насилля в сім'ї. Насправді цей крок нічого не дає, але реалізує наміри входження гендерної ідеології до законодавства. Підкреслюю, що у нашій державі, у законодавстві немає гендерних питань. Тому ми маємо протистояти, ми закликаємо до розсудливості. Бо ці питання, які проштовхує наша влада у цей складний час, створюють ще більшу напругу в суспільстві. Це безвідповідально і недалекоглядно. Ми робитимемо все, аби суспільство усвідомило це, і будемо протистояти цьому процесу.

– 7 червня з ініціативи Всеукраїнської Ради Церков відбувся телемарафон «Україна за сім'ю». Участь у ньому взяв прем'єр-міністр України Денис Шмигаль. Може, це знак того, що політики дослухаються до голосу Церкви? Чи це був звичайний піар-хід?

Важко сказати, що наші політичні сили одразу стануть просімейними. Нам цього бракує, і ми постійно на цьому наголошуємо. Це видно з пунктів Резолюції, що була прийнята учасниками телемарафону «Україна за сім'ю». Під час зустрічі ВРЦіРО з прем'єр-міністром ми запросили його до участі у телемарафоні. Він погодився і скерував свої дуже виважені і незаанґажовані слова, які було приємно почути під час такого важливого заходу.

Я не можу сказати, що це слово реальної підтримки, але участь п. Шмигаля у цьому заході стала добрим жестом з боку влади. Хочу підкреслити, що це було вперше, бо попередні урядовці не звертали жодної уваги на наші запрошення.

– Із пом'якшенням карантину частина вірян може не повернутись до храму, бо досвідчили, що нічого поганого не сталося, поки вони не ходили туди, і здається, що досить добре пережили цей час. Чи має Церква їх шукати, і якщо так, то як?

Я би не пов'язував, як ви кажете, неповернення вірян до храмів лише з карантином. Можуть бути інші причини, наприклад людина змінила місце проживання і не докладає зусиль, щоби подолати довшу дорогу до храму. Причин може бути набагато більше, якщо віра слабка, або якщо богослужіння були лише традицією.

Чи такі випадки будуть? Так. Кожна криза, яку ми зараз переживаємо, є випробуванням для Церкви. Це абсолютно нормальна динаміка, яку ми спостерігаємо в історії Церкви.

Якщо говорити про свідомих людей, то вони розуміють, що навіть у бізнесі певний перехід на дистанційну роботу вніс певний комфорт в домашніх умовах, але деякі компанії говорять, що їхній потенціал через це знизився. Людям важко повернутись до великих офісів, вони мають докласти зусиль, аби після цих двох місяців переформатуватись на інший лад.

Те саме відбувається і у нас, християн. Це стосується і пастирів Церкви, і священиків, і монахинь, і вірян. Коли ми до чогось звикаємо, це важко потім залишити. Ми всі маємо докласти зусиль, аби повернутись до нормального ритму. Бо під час карантину можна брати участь у богослужінні онлайн та духовно приймати Святе Причастя. Пам'ятаймо, що із закінченням карантину цей дозвіл втрачає свою силу. Ми знову згадуємо про обов'язок, а з іншого боку, нагадуємо про потребу безпосередньої участі у богослужінні в храмі. Разом із тим є люди, які мають проблему із виходом із карантину, коли важко заробляти кошти, і навіть приїзд до храму може бути для декого дорогим. Але це також частина цього випробування.

– Чи помічаєте позитив карантину?

Хоч і є проблеми, але люди повертаються з великим голодом участі у Євхаристії. Годинами можуть перебувати в храмі. Ми бачимо тих, хто з великим бажанням звертається до Церкви. Тому передаю слова Ісуса: "Я чекаю тебе у Моєму Слові та Святому Причасті". Ісус сумував за нами ще більше, ніж ми за Ним.

– Коли ви повернулись із-за кордону та пішли на самоізоляцію, що цінного у цей час для себе відкрили?

Я повернувся з Ломбардії. Тоді в Україні ще не було карантину. Це був перший день, коли в аеропорту проводили скринінг температури серед пасажирів. Я свідомо вирішив самоізолюватись на певний час. Це було нелегко, бо керівництво дієцезією та позацерковні контакти треба було перевести у формат онлайн. Ми перейшли у формат відеоконференцій. Взагалі, якщо є робота, то, не зважаючи на карантин, люди продовжують діяльність. Для мене це була можливість переформатування щоденної праці.

Це була певна боротьба з таким конформізмом, коли немає постійних зустрічей у курії, як зазвичай, коли є спокуса приватно помолитись, звершити Святу Месу. У цей час мені також допомагала трансляція молитви Святого Розарію на EWTN та Радіо Марія. Мені бракувало єдності з Церквою. Але це добре, що можна було єднатись у молитві за допомогою засобів масової комунікації. Ініціатива Конференції єпископату про спільний Розарій о 19:30 про припинення пандемії, а також у багатьох інших намірах, є для мене великою радістю.

Цей час – час багатьох запитань щодо вірусу, пандемії, рішень у Церкві та в житті окремих людей. Це був час переосмислення нашої щоденності, аби до неї повернутись по-новому. За це я вдячний Богу, бо Він показав наші слабкі і сильні сторони, за що маємо боротись, що розвивати і в якому напрямку це робити.

– 24 червня ви відзначатимете третю річницю єпископських свячень. Ви вже краще вивчили дієцезію, маєте єпископа-помічника... Що за цей час зрозуміли?

Три роки мого служіння відкрили для мене нову ділянку. Цей час змусив мене дивитись на певні речі глобальніше. Якщо я раніше дивився лише крізь призму того пастирського майданчика, де я був, то служіння єпископом змушує дивитись на речі більш об'єктивно, не керуючись лише власними забаганками. Вони важливі, але Церква - справа багатьох, і при цьому на першому місці має бути Бог. Тут не працюють індивідуальні амбіції. Потрібно запросити Живого Бога до дії та шукати людей, які на Нього відкриваються.

Це час, коли я вчився і вчусь делегувати певні справи, бо не можу вирішити все сам. Часом є спокуса думати, що я сам краще зроблю, але на вечір таких справ може зібратись багато, і частину з них перекладаю на наступний день. Тому вчуся делегувати певні завдання іншим людям, запрошую їх до співпраці.

Цей час дав мені можливість побачити Церкву з її активними вірянами, яких я раніше не бачив, але про яких, може, чув. Але тепер, будучи єпископом, я з ними зустрівся, і деякі речі ми встигли зробити разом. Я славлю Бога за таких чудових людей, яких Він покликав до Церкви.

Останнє, на що хочу звернути увагу: я ширше побачив нашу позацерковну діяльність, бо я є головою Комісії з питань відносин Церква – Держава при Конференції єпископату. Я побачив відданих нашій державі людей і в релігійній спільноті, і в громадському секторі. Чудових людей, із якими легко знайти спільну мову, коли йдеться про добро для України, наше майбутнє. Я так само славлю Бога за цей час спільного служіння і за ці кроки, які я роблю завдяки Його вченню у цій сфері. Раніше, не зважаючи на те, що я брав участь у деяких громадських ініціативах, акціях, служінні молодіжному та позацерковному, для дітей, для молоді з вулиці, а тепер цього побільшало. Я дякую Богові за цей нелегкий, але потрібний досвід, як для мене, так і для Церкви.

Розмовляла Аліна Петраускайте, Католицький Медіа-Центр